Нафтогазова каламуть

Як i будь-яке déjà vu, чергова українсько-російська газова суперечка виглядає для європейців доволі нудним видовищем, особливо для тих, які живуть на Заході та мають диверсифіковане газове постачання. Розбиратися в аргументах української чи російської сторони їм не надто кортить, бо зовсім не за це вони платять свої кровно зароблені і, зауважимо, чималі грошики, щоб вислуховувати меґабайти брехні й напівправди від якихось східноєвропейських шахраїв, що вдають із себе бізнесменів, чи ще більших шахраїв, що вдають із себе політиків.

Логіка європейців проста, як стаття кримінального кодексу. Якщо ці східноєвропейські добродії кажуть, що мають якісь аргументи і докази одне проти одного, то нехай не морочать нам голову, а йдуть собі з усіма документами простісінько до міжнародного арбітражу, котрий, власне, й створено у Стокгольмі саме для таких ось нудних і заплутаних справ. Тиждень тому про це вельми влучно і своєчасно нагадав у своєму коментарі на сайті Західної аналітичної групи Богдан ПАНКЕВИЧ. Якщо ж це звичайна розбірка між двома мафіозі, які зірвали чималий куш і тепер не можуть його поділити, бо хтось із них, чи обоє, порушили "понятія", то ніякий Стокгольм, ні Брюссель, ані навіть Вашингтон тут не зарадить. Тобто Вашингтон, звісно, міг би, проте наражати на ризик деконспірації своїх цеерушних "кротів" заради виведення на чисту воду кількох східноєвропейських шахраїв йому не надто хочеться. Інша річ, якби ці шахраї фінансували Аль-Каїду чи, скажімо, спроваджували до США промислові партії героїну, діоксину або полонію. А так – перейматися нема чим, бо вкрадені гроші все одно осядуть в американських офшорах чи підуть до американської казни у вигляді податків за продані східноєвропейським шахраям товари і послуги.

Сам той факт, що ні тепер, ні три роки тому ані Росія, ані Україна не звертались до міжнародного арбітражу з належними документами, а відстоювали натомість свою "правоту" винятково словесними деклараціями та силовими жестами, говорить багато про що. Насамперед – про те, що і одна сторона, і друга панічно бояться будь-кому оті документи показувати. Скоріш за все тому, що вели кільканадцять років благодатну для обох сторін подвійну бухгалтерію, продаючи газ (і нафту) нібито в Україну за "братньою" ціною і перепродуючи Господь-лише-знає-яку частину отого газу далі на Захід за ціною справжньою. Без перевірених каґебешних кадрів по обидва боки труби такої оборудки, звісно, не прокрутиш, як і без неформального покровительства на найвищому державному рівні. Якщо хто забув, нагадаємо: політичне рішення про створення "Росукренерго" приймали п’ять років тому пани ПУТІН і КУЧМА. Попередні посередники теж мали не менш авторитетний "дах".

Помаранчева революція давала чудову нагоду почати увесь цей сумнівний бізнес із чистого аркуша – провести відкритий міжнародний аудит, розпрозорити усі схеми, залучити прокуратуру до вивчення діяльності попередників і перестати ганьбитися перед цілим світом каламутними суперечками з мафіозним сусідом на тему хто в кого вкрав шубу. Мафіозі, як відомо, ніколи не звертаються ні суду, ні до поліції. Коли не вдається домовитись за "понятіями", вони застосовують силові методи – що, власне, ми й спостерігаємо періодично в українсько-російських енергетичних відносинах. Якщо б ці країни перейшли на чіткі контракти і незалежний аудит, кількість мільярдерів і мільйонерів в обох країнах помітно би зменшилась, як і кількість мерсів та лексусів на вулицях Москви та Києва. Зате ми довідались би, скоріш за все, що Україна зовсім не споживає тієї фантастичної кількості газу, що значиться на папері, тому що принаймні половина цього газу насправді йде далі на Захід.

На жаль, ми цього так і не довідались, і навряд чи довідаємося найближчим часом. Як і багатьох інших речей. Наприклад – чи умовою мирної передачі влади під час Помаранчевої революції була лише особиста недоторканність КУЧМИ, а чи також недоторканність створених ним і його оточенням нафтогазових схем? Або – чи Юлія ТИМОШЕНКО з командою справді намагалася – і в 2005 році, і тепер – зруйнувати ці схеми, а чи лише перебрати їх під власний контроль? Або – чи ЮЩЕНКО в січні 2006-го дозволив ІВЧЕНКУ і подільникам укласти нові каламутні угоди через власну некомпетентність і недолугість, нездатність протистояти впливовим і спритним лобістам у своєму оточенні, а чи мав також особистий/родинний інтерес у тих справах, одне слово – відав, що чинить? Усі ці питання, як і, взагалі, українська корупція були б менш важливими, коли б залишалися нашою суто внутрішньою справою. Але в даному випадку йдеться про міжнародний скандал, котрий безнадійно дискредитує Україну як державу брехливу, шахрайську і невиліковно совкову. Те, що він так само дискредитує й Росію, – мала втіха.

Росія ніколи не намагалася "повернутися" до Європи і не декларувала своєї відданості європейським цінностям. Один із британських прем’єр-міністрів багато років тому кинув крилату фразу про те, що ми готові торгувати з будь-ким, хоч би і з канібалами. Це, власне, ключ до стосунків ЄУ з Росією, як і з Китаєм та багатьма іншими "канібалами", що погано пахнуть, погано поводяться, але роблять це переважно на своїй території, доволі далеко від Європи, а головне – мають що запропонувати для вигідної торгівлі. Україна тут – радше перешкода у взаємовигідному бізнесі, а перешкоди, як відомо, бажано усувати, особливо, коли йдеться про великі, дуже великі гроші. Російська газова гра виглядає, на перший погляд, безпрограшною.

Якщо Україна піддасться й підпише чергові каламутні угоди, це не лише збереже надприбутки для чекістської мафії по обидва боки труби, а й ще глибше посадить помаранчевих політиків на нафтогазову голку й остаточно дискредитує їх ув очах Заходу. Якщо ж Україна не піддасться, то "керований хаос" буде доправаджено до логічного завершення – кардинальної зміни влади і збереження тих-таки каламутних схем уже іншими, "приязнішими" до Кремля політиками, котрі вже сьогодні наввипередки демонструють холуйську лояльність до луб’янського хазяїна на всіх телевізійних каналах.

Щоб виграти, Україна мусила б зіграти не за чекістським сценарієм, розписаним у Москві. Тобто – вона мусила б розпрозорити усі схеми, розсекретити документи, встановити чіткі й зрозумілі правила гри, передати всі спірні питання до міжнародних судів, а безспірні – до своїх власних, аби принаймні українська частина російсько-української енергетичної мафії опинилася там, де їй давно належиться бути. Для цього, однак, потрібні (а) політична воля і (б) власна непричетність до всієї цієї енергетичної каламуті в минулому і теперішньому. Схоже, що принаймні однієї з цих двох речей нашим сьогоднішнім "помаранчевим" лідерам відчутно бракує. А тим більше бракує й завжди бракуватиме їхнім "антипомаранчевим" опонентам.

Тому українцям слід готуватись до гіршого. Але й думати водночас про краще, себто про нових лідерів, яким не забракне жодної зі згаданих двох речей, і не забракне ще й третьої, без якої навіть найкращий політик не дасть собі ради в наших енергетичних та інших авгієвих стайнях: масової підтримки населення.

Автор: Микола РЯБЧУК
Обговорити на форумі