Країна підкованих бліх

Пам’яті мого дядька Моріса ТЕТРОДЗЕ

Умом Рассію нє понять…
…В Рассію можно только вєріть. Ф.І.ТЮТЧЕВ
(Улюблена цитата багатьох расєян)

…Давно пора, є…на мать, Умом Рассію понімать!.. І.М.ГУБЕРМАН

Я скоріше згоден з ГУБЕРМАНОМ. І за формою, і по суті. Чому б, кінець кінцем, не душевно не поговорити, наплювати на політичну коректність і, як кажуть французи, не назвати кішку кішкою?

Нещодавні події в Грузії показали, що Росія не змінилася, що вона, як і раніше, залишається імперією, яка не бажає розлучатися зі своєю здобиччю, і що ті міркування, які змусили мене, як і багатьох інших, у свій час покинути цю країну, зовсім не втратили актуальності.

Узагальнення завжди сумнівні (що, до речі, теж - узагальнення…). Може бути, для того, щоб краще розібратися в якихось великих питаннях, краще спробувати зрозуміти загальне через конкретне. Через своє. Тому що свій досвід знайомий краще, ніж інший. Тим більше, що цей досвід зовсім не унікальний.

Коли в 1985 році М.С.ГОРБАЧОВ почав перебудову, і почав її з того, про що мріяла російська інтелігенція, тобто дозволив публікувати матеріали, в яких говорив правду про совєтське життя, минуле і теперішнє, – з’явилася надія. Надія на те, що тепер, коли правда буде сказана і почута, люди, обмануті совєтською пропагандою, зрозуміють, чому вони жили погано, і стануть жити краще. “Жити не по брехні”, як закликав А.І.СОЛЖЕНІЦИН.

Тепер, майже чверть століття тому, розумієш, наскільки наївними були такі уявлення. Втім, це стало зрозуміло значно раніше.

Тоді, у другій половині 80-х, інтелігенція зачитувалася “Новим міром” і “Огоньком”. І, як це часто бувало, думала, що і вся країна зачитується цими ж журналами і радіє що настала свобода та гласность. Хоча деякі листи читачів, що публікуються в цих же журналах, говорили про те, що радіють далеко не всі читачі. А якось раз, у черговій розмові на московській кухні про долі всього на світі, мій друг, роздратований моєї наївністю, сказав: “Та зрозумій ти, нарешті: хто читає твій “Огоньок”? Тираж скільки – мільйон, два мільйони? Ну, нехай кожен дасть прочитати ще двом своїм друзям, – скільки вийде, шість мільйонів? А в країні, знаєш, скільки живе? Триста цих самих мільйонів! Уяви собі величезний котел води – і на поверхні плівка масла. Плівка – це читачі “Огонька”. А повний води котел – це всі інші. Тепер зрозумів?!”

Я зрозумів. І незабаром поїхав. Коли стало очевидно, що гласність зовсім не розкрила народу очі, що народ і так все знав, і, найгірше, що народ все це, загалом, влаштовувало. Тільки раніше цьому народу казали, що він живе добре, що він – найкращий, найрозумніший, найдобріший, найпрацьовитіший і найсправедливіший, що він усіх годує і захищає. І народ цей підтвердив висловлювання деяких своїх філософів про “жіночність” його натури: він, як жінка, любив вухами і обожнював тих, хто йому все це говорив. Жіночність ця виявилася з неабияким домішком мазохізму: на протязі всієї своєї історії расійсскій народ найбільше шанував і любив тих своїх правителів, які зверталися з ним найбільш грубо і жорстоко – Івана ГРОЗНОГО (“Грозний” – це ж все-таки не “Жахливий”, як називають цього царя европейці, “Грозний” – це з повагою…), Петра Першого, Йосипа СТАЛІНА… А тих, хто намагався звертатися інакше, в гріш не ставив, і, якщо не забивав, як Олександра II (скасовано, між іншим, кріпацтво та затіяні серйозні і необхідні реформи), то ненавидів, нехтували і виганяю, як ГОРБАЧОВА, запропонував країні жити по-людськи. (Що з цього вийшло – інше питання, але пропозицію було зроблено всерйоз).

Серпневі події 2008 року - військове вторгнення Росії до Грузії, нібито з метою захистити рассійскіх громадян, що знаходяться в Південній Осетії, знову поставили старі питання про те, що таке Рассія і що вона означає для планети. Щоб це не звучало занадто високопарно, поставимо питання інакше: чому в усі часи далеко не найгірші люди, як тільки представлялася можливість, намагалися втекти з цієї країни, а ті, хто не прагнув або ті, у кого це не виходило, жили там погано, страждали і нерідко були закатовані і вбиті? Власне, друга половина питання містить відповідь на першу. Про це замислюєшся, буваючи на кладовищі Сент-Женева-де-Буа, – адже немає ж подібних цвинтарів, скажімо, за межами Франції, де були б масово поховані французи, вимушені покинути батьківщину, щоб їх там не вбили і не замучили… Або англійці , або італійці, або американці. Ні, вони теж покидали свої країни і селилися там, де їм більше подобалося, – але ж не від того, що вдома їм жити було неможливо. Хіба що німці, у період нацизму, але ж це стільки не триватиме, і багато з тих, хто втік від ГІТЛЄРА і його посіпак, встигли благополучно повернутися на батьківщину. Та що там окремі, нехай навіть дуже численні, люди! Цілі народи, цілі держави, що входили до складу Рассійской імперії (з 1922 року називалась Совєтським Союзом), мріяли відірватися від Росії. І тих, кому це вдалося, Рассія не залишає у спокої по сей день.

Диво та й годі: адже з усіх географічних, політичних та інших мотивів, – і грузинам, і українцям, і естонцям, і литовцям, і латишам логічніше було б підтримувати хороші добросусідські відносини з Рассієй: адже в цій Рассії стільки нафти, газу, вона така сильна , могла б захистити в разі чого… Ан немає – всі втікають! А країни, котрі формально не входили до складу Совєтського Союзу, але які опинилися під його п’ятою після Другої світової війни, – Польща, Румунія, Чехословаччина, Угорщина, Східна Німеччина, – теж. Чому вони так не люблять рассіян? Тих самих рассіян, які звільнили їх від ГІТЛЄРА? Це, до речі, з приводу того, що Рассія зробила хорошого іншим. Дійсно, це саме Рассія перебила хребет нацистській Німеччині.

Але й тут варто замислитися. Мова зовсім не йде про якийсь ревізіонізм. Мова про інше: якою ціною це було зроблено? У прекрасному совєтському фільмі “Білоруський вокзал” звучала пісня Булата ОКУДЖАВИ, де були такі слова: “…А нинє нам нужна одна пабєда, одна на всєх, ми за ценой нє постоім!”. Ось про ці слова задуматися і вартує. Адже жахлива ціна, яку Совєтський Союз заплати за перемогу, стала приводом для гордості, хоча повинна була б викликати гнів і почуття сорому. Справді, у цій війні СССР (переможець!) втратив за офіційними, сильно заниженими даними, 27 мільйонів своїх громадян. Тобто більш ніж втричі більше, ніж переможені німці на всіх фронтах Другої світової! І пояснюється це не стільки особливою жорстокістю та варварством німців (заперечувати які немислимо), скільки некомпетентністю совєтського керівництва на чолі з улюбленим вождем рассійского народу Йосипом СТАЛІНИМ. Однак в тому-то й справа, що проблема ціни для дуже великого рассійского народу не стояла ніколи. Ні коли Петро Перший будував Петербург, щедро завалюючи чухонські болота трупами рассійскіх кріпаків, – здається, 200 000 трупів лежать під мостовими прекрасного міста Санкт-Петербурга, що зовсім не заважає рассіянам пишатися його красотами; ні коли сталінські генерали тупо кидали на вірну і непотрібну загибель цілі дивізії там, де при вмілому командуванні можна було обійтися полками. Але тих, хто вмів командувати, СТАЛІН до цього часу вже вигубив. Чи викликав терор 30-х років і його “геніальний” організатор гнів і ненависть у більшості рассійского народу? Схоже, ні. Хіба в Росії людське життя коли-небудь хоч що-небудь вартувало? Людей там багато, і чудові русскіє жінки завжди народять скільки треба. Так що – не жаль, скільки треба, стільки й покладемо. Русскіє завжди пишаються, коли платять за щось втридорога… І розумом цього, дійсно, не зрозуміти.

… Наприкінці 80-х розмови про грузинську незалежність викликали у мене серйозні сумніви. Я був радше згоден з ГОРБАЧОВИМ, який промовляв, що не можна різко рвати зв’язку, що склалася впродовж століть, не можна різати по живому. Мені здавалося сумнівним, щоб Грузія змогла вижити самостійно, – ну в крайньому випадку, в економічному плані. На це грузинський письменник Джемал КАРЧХАДЗЕ сказав: “Важко, звичайно. Але уяви собі інший варіант: що, якщо не Грузія, а Росія захоче відокремитися, – адже все одно доведеться якось виживати, правда?.. ”

Напевно, треба пояснити, що я був перекладачем грузинської прози на русскій язик. І мені було цілком ясно, що при відділенні Грузії від Росії я залишуся без улюбленої роботи, і мені доведеться змінювати професію. І тоді мені ще справді здавалося, що можна як-то жити разом.

Але зараз, чверть століття тому, я глибоко переконаний, що, які б помилки ні здійснювали такі грузинські керівники, як Звіад ГАМСАХУРДІА або Міхаіл СААКАШВІЛІ, їхнє головне прагнення – відірватися від Росії і примкнути до Европи, навіть, здавалося б, на шкоду власним економічним інтересами, є правильним.

Тому що Росія всім, кого підім’яти під себе, принесла величезне зло і біди. Вона принесла совєтську владу – жорстоку, нелюдську та брехливу. Вона принесла ГУЛАГ і десятки мільйонів загублених життів. Вона принесла відсталу економіку, в якій тільки одна галузь працювала результативно – військова промисловість. (Освоєння космосу було успішним саме тому, що істинні цілі цього освоєння були військові!) Хтось коли-небудь чув про якісь якісні товари народного споживання русскава виробництва? Про одяг, взуття, електроприлади, автомобілі? Автомат КАЛАШНІКОВА – це так. Всі люди у світі – і русскіє у тому числі – прагнуть носити англійські костюми, італійське взуття і швейцарські годинники, палити американські сигарети, їздити на німецьких машинах, користуватися японською електронікою, фінськими мобільними телефонами і французькою косметикою та парфумерією. Рассія, правда, славилася ікрою та водкой, але ікру “метають” не самі русскіє, а осетер, яких русскіє вже майже знищили, а русскай водкой, як нещодавно з’ясувалося, можна й отруїтися. І в будь-якому випадку шведська не є гіршою. Так що, якщо розібратися, відрив від Рассії – не такі вже збитки для економіки тих хто хоче “відірватися”… Про Фінляндію ми вже говорили. Історія поставила ще один чудовий експеримент: одна й та ж країна, один і той самий народ, з однією і тією ж культурою, з одними і тими ж традиціями, були поділені подіями на дві частини, одна частина залишилася вільною, інша опинилася під владою Совєтського союзу. Результат очевидний: та частина, яка після війни опинилася під русскім впливом, жила набагато гірше, ніж інша частина тієї ж Німеччини, що була у вільній Европі. Але і Східна, “совєтська” Німеччина, працювала і жила все одно краще, ніж Рассія!

… Владімір ПУТІН якось заявив, що найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття вважає розпад Совєтського Союзу. А зовсім не прихід до влади большевіков, які спричинили стільки зла і своїй країні, і всім, хто опинився в сфері їхнього впливу. ПУТІН заявив, що СТАЛІНА не можна уподібнюватися ГІТЛЄРУ. СТАЛІН, на його думку, все-таки кращий. І ще він висловився в тому дусі, що молоді треба прищеплювати любов до батьківщини і гордість за неї, а для цього не слід чорнити та порочити її, батьківщини, минуле. Але як же бути, якщо “чорнити і порочити” означає всього-навсього правдиво викладати її історію? І хто винен, що в минулому цієї батьківщини стільки чорного і порочного? Лікарі вважають, що першим і найважливішим кроком до зцілення є правильний діагноз. І якщо продовжувати, не роздумуючи, пишатися русскім минулим, це, безсумнівно, призведе до такого ж чорного і порочного майбутнього. А поки що в Рассії рекомендуються підручники історії, в яких реабілітуються СТАЛІН, а масові репресії, тобто садистське знищення десятків мільйонів ні в чому невинних людей, виправдовується державною необхідністю…

Просто дивно, як русскіє вважають грузина СТАЛІНА своїм! Є, правда, люди, які визнали його злочинцем, але пояснили це його походженням… Коли почалася перестройка й стали публікуватися засновані на документах матеріали про СТАЛІНА та злочини совєтської влади, деякі русскіє письменники – наприклад, Віктор АСТАФЬЕВ, Василь БЄЛОВ – стали писати про все це, підкреслюючи, що в керівництві партії большєвіков було багато гебреїв, а також напираючи на грузинський акцент СТАЛІНА, – мовляв, він не русскій, він грузин, і звідси і всі нещастя. На це грузинський режисер Гіга ЛОРДКІПАНІДЗЕ справедливо заперечив, що з Грузії СТАЛІН взагалі втік дрібним кримінальником, , а “велікім важдьом” він став уже у Рассії… До речі кажучи, у чомусь совєтська влада виявилася навіть зайво відвертою: у таборах (не піонерських!) табірна адміністрація ставилася до кримінальників як до соціально близьких, просто тих хто вчинив проступок, а до політичних – як до ворогів, і знущалися та нищили останніх з особливою радістю. Зрозуміло, що відповідні інструкції були спущені “згори”. І що ж це за влада, для якої бандити, вбивці, злодії і насильники – свої, а вчителі, лікарі, інженери та вчені – вороги? І що це за народ, який любить таку владу і вірить їй? Моя знайома – письменник, журналіст, викладач, - попрацювавши із словниками, прийшла до наступного висновку: якщо у 20-ті – 30-ті роки ХХ століття в СССР жаргон злочинців був практично незрозумілий людям, ніяк не пов’язаних з кримінальним світом, то сьогодні становище зовсім інше: блатна лексика широко використовується у повсякденному російському житті.

І ще: страшні речі, які є в русской армії – дєдовщіна, наприклад, – проникли туди саме з кримінального світу. “Дємбєля” та “старікі” в армії – це ті ж “пахана” та “вори в законє”. А через армію, між іншим, проходить практично все здорове чоловіче населення Рассії. Чи варто дивуватися, що країна – бандитська?.. Всі – або багато – пам’ятають фразу ПУТІНА: “Будєм мачіть тєрорістов в сартірах!”. Давайте розберемось. Можна повірити у спонтанність висловлювань таких керівників старої совєтської закваски, як ХРУЩОВ або ЄЛЬЦИН. Але в спонтанність людини з КҐБ, колишнього розвідника, який працював в европейській країні, повірити важкувато. Він точно знає, що говорить і для кого говорить. І, як розумний політик, говорить те, що принесе йому підтримку більшості населення його країни. А в цьому світлі блатне “мочіть в сортірах” виглядає ох як показово… Його кумирові СТАЛІНУ зовсім не обов’язково було самому бути антисемітом, щоб інспірувати на початку 50-х років справа лікарів: вождь знав, що це “цікаве починання” тільки збільшить його популярність серед русскіх.

Якщо ж повернутися до конкретної ситуації в Грузії у серпні 2008 року… Цікава справа: Рассія підтримує в Південній Осетії і Абхазії саме ті тенденції, які безжально пригнічує у Чечні. Рассія провокувала Грузію давно. Ще кілька років тому русская влада оголосила, що мешканцям Аджарської автономної республіки більше не потрібно отримувати візу для в’їзду на територію Рассії. Тобто, жителям Тбілісі – потрібно, а жителям Батумі – не потрібно. Це все одно, як якби американці чи европейці оголосили, що для поїздки в США або в країни Евросоюзу жителям Рязанської області візи більше не потрібні, а ось для москвичів, як і раніше, є обов’язковими… Що це, якщо не провокація? І невже абхазці самі, без допомоги русскіх, зуміли вигнати з Абхазії грузин, що перевершують їх чисельністю в багато разів?.. Дуже хитро: роздати російські паспорти абхазцям та осетинам, щоб мати потім привід для введення русскіх військ, нібито для захисту своїх громадян.

Нехай хто-небудь згадає хоч один приклад, коли русская влада допомогла своїм громадянам, котрі справді потрапили у біду! Наприклад, морякам, що опинилися на дні моря у підводному човні Курськ. Тодішній русскій президент Владімір ПУТІН навіть не перервав своєї відпустки. Зрозуміло, що йому не обов’язково було самому поринати на дно моря, але все ж таки, все ж таки, хоч для виду… Але навіщо? Адже така його поведінка викликала осуд тільки на Заході і у частини русскай інтелігенції, але не у більшості його власного народу. Тому що, всупереч тому, що стверджували великі русскіє письменники, Рассія – країна жорстока і нелюдська, в якій життя людини неварте й копійки. “Захист русскіх громадян”, а як же!..

На питання, чи хочуть русскіє жити під одним дахом з чеченцями, грузинами та іншими “особами кавказької національності”, іменованими у русскому просторіччі “чєрножопимі”, більшість росіян відповідає негативно. “Так відпустіть їх на всі чотири сторони!” І у відповідь звучить: “Ще чого!..” Логічно, правда?

…Русскіє письменники, дійсно, багато в чому винні. Це вони створили легенду про Святу Русь, про народ-Богоносець, про велику духовність русскаво народу, виходячи, імовірно, з того, що тільки особлива духовність може породити таке презирство до побуту і пояснити прагнення та здатність жити в бруді і смороді. Логіка зовсім не очевидна: чому, щоб жити духовно, треба обов’язково жити фізично в болоті? Але зате цей міф виявився надзвичайно зручний: виявляється, ми живемо у гівні не тому, що лінивці та п’яниці, а тому що жахливо духовні! Якщо вважати виразом духовності літературу, музику, театр і балет, то Рассія, дійсно, країна дуже духовна. Питання тільки в тому, який відсоток населення країни цікавиться цими своїми духовними багатствами? І дивно все-таки, що за таких духовних багатств люди у цій країні так погано ставляться один до одного, і так добре - до душогуба СТАЛІНА, якого вважають найкращим виразником русскай народної волі.

З приводу русскай духовності згадується наступне. Петро Перший зумів перетворити Русскую православну церкву в одне з міністерств, – настільки, що в Рассії не існувало таємниці сповіді: попи зобов’язані були інформувати поліцію. У Ніцці за вхід в діючу Русскую церкву треба платити, і це обурливо. Адже це – храм Божий! А на дверях Собору св.Олександра Невського – головної русскай православної церкви Парижа – на початку 90-х років я власними очима бачив оголошення русскім “язиком”: “С прошеніямі о помощі сюда нє обращатся!” Якщо б не бачив сам, – не повірив би. І це оголошення висіло досить довго. Потім, слава Богу, зняли. Але це, в кінці кінців, нехай буде на совісті “батюшки”. Церква, як і будь-яка організація, що складається з людей і не може нести відповідальність за всіх своїх служителів. Але вона несе відповідальність за те, кого вона канонізує, тому що це вже не робиться волею окремого попа. За які заслуги Русская православна церква канонізувала царя Миколу Другого? За те, що він довів Росію до революції? За те, что із-за його бездарного правління до влади прийшли большєвікі, які згноїли в таборах, замучили і вбили мільйони русскіх - і нерусскіх? За те, що його і його родину розстріляли у підвалі будинку ІПАТЬЕВА в Єкатєрінбургє? Погано, звичайно. Але це ніяк не мучеництво, – у порівнянні з тими стражданнями, які випали на долю мільйонів людей з його вини. Багато хто з них, не замислюючись, помінявся б з ним участю…

У великій русскай літературі немає ідеалу. Точніше, немає персонажа, в якого дітям хотілося б грати і на яких підліткам хотілося би бути схожим. Нехай цей критерій примітивно, але все-таки: ПЄЧОРІН? П’єр БЕЗУХОВ? Євгеній ОНЄГІН? ОБЛОМОВ? Родіон РОЗКОЛЬНІКОВ? У цього, здається, як раз все на місці: з однією сокирою, та на лихварку-процентницю… Але це все-таки не ЛАНЦЕЛОТ або король АРТУР. Не Автанділ або Таріел. І не АТОС або Д’АРТАНЬЯН.

Може, справа в тому, що русская історія не знала інституту лицарства, а разом з ним – кодексу честі шляхетної людини. У Европі це все-таки було, і навіть якщо не кожен лицар вів себе воістину по-лицарськи та життя далеко не завжди відповідала ідеалу, цей ідеал принаймні існував. У Росії ж тільки Єкатеріна II скасувала тілесні покарання, а просто кажучи, порку дворян. Дворянство, аристократія – це все-таки еліта нації. Що ж це за еліта, якщо її до середини XVIII століття можна було пороти буками? Про яке почуття власної гідності або честі можна було говорити? Коли ці поняття, ще до Єкатеріни, стали просочуватися в Росію з Европи через “прорублене” царем Пьотром “вікно”, вони, як і багато інших европейських ідеї на російському грунті, були неабияк спотворені. В кінці кінців, і в Европі ці спотворення спостерігалися всюди: ніякий це не захист честі – викликати на дуель за те, що тобі випадково наступили на ногу. Просто Европі було відоме й інше уявлення про честь і гідність особистості, що в Рассії явно не прищепився.

Втім, русская література не тільки створювала міфи. Вона і дуже точно діагносувала багато явищ. Згадаємо “Лєвшу” ЛЄСКОВА: тільки заради того, щоб здивувати англійців, геніальний народний умілець зумів подковати блоху. Англійці, дійсно, здивувалися такій майстерності. А також, ймовірно, тому, навіщо було підковувати блоху. Вона ж, підкована, навіть стрибати перестала… Але ось чинити зламані паркани, виносити сміття і саджати квіти навколо свого будинку у Рассії не прийнято: очевидно, тому, що цим ні англійців, ні кого-небудь іншого зовсім не здивувати.

А ОБЛОМОВ, якого вважають одним із привабливих героїв русскай літератури? Так, він – душка. “Всю жізнь” валяється на дивані, з якого не встане навіть тоді, коли кохана жінка чекає його на іншому березі Неви (адже обіцяв ж приїхати, женитися!)… А товариш його ШТОЛЬЦ – ділова людина, який намагається врятувати ОБЛОМОВА, стягнути його з дивана, – в очах слуг ОБЛОМОВА (тобто – народу!), просто чорт якийсь, все ж йому нетерпиться! Та ще й у підсумку, і одружиться з обломовской нареченій. Лежав би собі теж на дивані, – як би всім було добре!

А всі ці нескінченні “зайві люди”, не знаходять собі застосування в Рассії? Що, зрештою, відбувається в творах ЧЄХОВА? Розумні, освічені, цілком забезпечені люди, які і повинні вести кудась свій народ, свою країну, – маються від неробства і не виконують свій прямий обов’язок: лікар відмовляється їхати до хворої бабці, бо пізно, і погода погана, да и неохота йому… Люди, що клянуться в любові до свого вишневому саду, не хочуть вдарити пальцем про палець, щоб врятувати маєток, хоча їм пропонують вихід, тільки цей вихід вимагає від них якоїссь дії, якихось зусиль. Ні, це не годиться. Краще вже продавайте наш сад, виручимо за нього побільше грошей, і ми на ці гроші поїдемо у Ніццу. Або в Париж. Там живеться краще. І адже саме ці люди довели країну до того, що відбулося у 1917 році. Це начебто інтелігенція, дворянство. А що ж народ? Старий вірний ФІРСОВ з “Вишневого саду” постійно згадує якесь нещастя – і з’ясовується, що під “нещастям” він має на увазі скасування кріпосного права: “коли волю дали”. Може, дійсно, цього народу воля ні до чого?..

… Наприкінці XVIII століття Грузія попросилася під захист Рассії. Грузії тоді загрожувало знищення з боку сильних мусульманських сусідів – Туреччини та Ірану. Рассія свій захист пообіцяла, був укладений Ґеорґіївський трактат. Від Туреччини та Ірану Рассія Грузію дійсно врятувала. Але багато з пунктів Ґеорґієвського договору Росія порушила. Почалася досить груба колонізація і русифікація Грузії, яка Ґеорґієвським трактатом зовсім не передбачалася.

У 1918 році Грузія здобула незалежність. Вона вже тоді мріяла звільнитися від надто обтяжливо “покровителя і захисника”. Три роки потому СТАЛІН і ОРДЖОНІКІДЗЕ привели туди Красную Армію – “на прохання трудящих”, зрозуміло, – і Грузія знову опинилася в складі імперії.

З 1991 року Грузія знову намагається здобути незалежність від Росії. Те, що вона воліє заступництва Америки і Европи, природно хоча б тому, що заступництво Рассії обійшлося цій маленькій країні занадто дорого. Можливо, грузинські політики самі ще недостатньо розуміють, що таке демократичне суспільство (теж досить далеке від ідеалу, треба визнати), але вони, безумовно, не помиляються в тому, що европейський або американський шлях розвитку суспільства людяніший та розумніший, ніж русскій.

Судячи з відгуків багатьох русскіх, їм дуже імпонує гра мускулами їх правителів: “Ніхто не посміє вказувати нам, як ми повинні жити!” Їм подобається відчувати себе громадянами сильної держави, яку всі, або багато, бояться. ГОРБАЧОВУ вони не можуть вибачити, не криваві події у Тбілісі у квітні 1989 року, у Баку, у Нагорному Карабасі, а саме це: у результаті затіяної ним демократизації країни, Рассію перестали боятися. Про якесь інше ставлення, яке могла б викликати до себе їхня країна, русскіє, мабуть, навіть не підозрюють. І тому необхідний ворог. Необхідно відчуття, що вони в обложеній фортеці. Це, по-перше, згуртовує. А по-друге – раз облога, значить, ми комусь потрібні!.. Але, може бути, треба, знову ж таки забувши про політичну коректність, сказати русскую правду: вас не беруть в облогу, тому що ви нікому не потрібні! Вас не люблять, тому що ви жорстокі та грубі! Вашу нафту і газ краще купувати за гроші, ніж завойовувати вашу величезну і необлаштовану країну, котра населенна непутьовим та ледачим народом.

Я знаю, що можу почути у відповідь, крім матів: мені, безсумнівно, стануть нагадувати про численні подвиги, скоєних русскімі людьми, про самопожертву і героїзм у найважчі моменти. І це теж одна з русскіх особливостей – проявляти кращі якості своєї натури в екстремальних ситуаціях, але не в повсякденному житті. Про це колись говорив Міхаіл ЖВАНЄЦКІЙ: “…Велікая бєда нужна! Вот єслі б всє на мінє подорвалісь… но про ето можно только мєчтать!..” Екстремальні ситуації – не показник. Людина, яка не боїться смерті, – не нормальна людина. І ніхто не зобов’язаний бути героєм. Але ж чому не жити по-людськи кожен день? ..

Мені заперечать, що чорні сторінки були і в історії інших країн і народів. Були! І зараз є. Але, по-перше, інші країни і народи поступово долали свої проблеми і визнавали, що у них щось було неправильно. Після двох століть расизму американці обрали президента-мулата. Русскіє, судячи з усього, вважають, що у них в історії все завжди було добре, і зараз теж добре, – раз не визнають жодної своєї провини і продовжують собою пишатися. А по-друге, коли ті ж американці пишаються своєю демократією та економікою, вони мають для цього достатньо підстав (навіть незважаючи на кризу і того, і іншого!). Русскіє ж пишаються або тим, чого немає, – наприклад, духовністю (тому що духовність – це все-таки не балет, а добре ставлення людей один до одного, і особливо до найслабкіших, – до людей похилого віку, дітей та хворих), – або тим , ніж нормальні люди пишатися ніяк не можуть: великими стражданнями свого народу та колосальними людськими жертвами. Якщо тільки ці страждання і жертви не були з самого початку метою, яку цей народ перед собою поставив і, не щадячи нікого і нічого, яке героїчно досягнуте. Тоді, звичайно, чим пишатись – є.

Прикладами можна підкріпити будь-який тезу. Але безперечним залишається одне: з Росії люди часто втікали або прагнули втекти в інші країни, причому не стільки в пошуках кращої економічної долі, скільки рятуючи своє життя, свободу і честь. А ось з інших країн до Росії – майже ніколи, хіба що в тих випадках, коли там можна було добре заробити, – або коли вони у себе вдома шпіонили на користь Рассії.

Повторюю ще раз: будь-який народ складається з різних людей. У Рассії живуть мільйони чудових людей – шляхетних, добрих, працьовитих і талановитих. Але очевидно, що не вони визначають спосіб життя цієї країни, тому що їх, судячи з усього, дуже мало. І в цій країні їм живеться гірше за всіх.

…Ставлення русскіх до колись “визволених” народів теж ілюструє теорію про “жіночності” русской натури. Рассія, дійсно, найбільше нагадує владну бабу, яка ненавидить свого чоловіка, якого колись силою або хитрістю на собі женила, але якого готова задушити швидше, ніж дати йому піти, тому що їй нестерпна думка про те, що він може бути десь щасливий без неї: “Пусть лучше сдохнєт, но прі мнє…”.

Говорячи про те, що в Рассії бракує демократії, Захід глибоко помиляється. Рассія, можливо, найдемократичніша країна в світі, і я кажу це без тіні іронії. Тому що демократія – це влада народу. Це коли при владі опиняються ті, кого обирає більшість цього самого народу. Так ось, я глибоко переконаний, що, якби у 1938 році в Рассії проходили звичайні, чесні вибори, переважна більшість населення цієї країни безстрашно та добровільно проголосували б за СТАЛІНА. І в 2008 році становище не змінилося. І біда не в тому, що СТАЛІНА боялися, а в тому, що його любили. І люблять до сих пор. Абсолютно реальна, непідробна популярність в Росії Владіміра ПУТІНА говорить саме про це. І не треба будувати ілюзій: як тільки Рассія відчує себе достатньо сильною, вона знову спробує задавити всіх, кого зможе. Русскій народ завжди підтримував і буде підтримувати свій уряд в будь-якій війні, яку цей уряд затіє. А ті одиниці, які не підтримають, будуть оголошені зрадниками і знищені, – знову ж таки, при повній та зовсім щирій підтримці більшості населення, тобто народу. І якщо Захід не хоче, щоб русскіє танки в один прекрасний день опинилися на Єлисейських Полях, він має дуже серйозно готуватися до того, щоб якось обходитися без русского палива та бути в змозі говорити з Рассієй з позиції сили. Бо іншої мови ця країна не визнає.

…А сценарій вже відпрацьовано: наприклад, Рассія може почати підбурювати незадоволених своєю участю “знедолену молодь із неблагополучних передмість” Парижа вимагати створення незалежної ісламської республіки на території цих самих передмість, пообіцяє їм свою підтримку та запропонує русскі паспорти хлопцям північно- та центральноафриканського походження. Коли ж французькі поліцейські заявляться туди гасити машини та наводити порядок, Рассія введе свої танки до Франції для захисту російських громадян. Паралельно можна буде провести аналогічні операції на Корсіці і в Країні Басків.

Чому б і ні?

У всякому разі, коли, всупереч ТЮТЧЕВУ, все-таки намагаєшся зрозуміти Рассію розумом, - неможливо вірити в те, що від цієї країни можна чекати чогось хорошого. А ось поганого – скільки завгодно.

Автор: Алєксандр БРАІЛОВСКІЙ
Джерело: Грузія Online
Переклад: Андрій КАТРИН-МИХАЙЛЕНКО, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі