|
Юрій Плекан
УДК 940. 2 (477.8)
Проблемі зародження, становлення та поступової трансформації москвофільства у суспільно-політичний напрямок частини громадянства західноукраїнських земель на протязі сер. ХІХ – першої половини ХХ ст., протягом останніх років в українській історіографії було присвячено цілий ряд публікацій. Зокрема, львівські науковці О.Аркуша, С.Макарчук, М.Мудрий, О.Сухий, О.Турій досліджуючи проблеми українського національного руху в Галичині у період - від середини ХІХ ст. до початку ХХ ст., окреслили ряд факторів які сприяли ідейно-організаційному оформленню та становленню галицького русофільства, як політичної течії [5, 17-18, 21-22, 29-33]. Також, ними введено в науковий обіг цілий пласт архівних матеріалів, які дозволили прояснити питання витоків та етапів становлення і розвитку москвофільства. Також, відомий історик з Чернівців О.Добржанський ввів в обіг та опублікував дипломатичне листування та документи Російських консульств, які проливають світло на питання зовнішньополітичних впливів на розвиток українського національного руху, зокрема москвофільського, протягом окресленого періоду [11, 28].
На початку 90-х років представники староруської партії активно виступили проти утвердження в Галичині літературної української мови. Провідні вчені-ідеологи зі Ставропігійського інституту в своєму листі від 10 січня 1893 року на ім’я "його цісарського королівства і апостольської величності найяснішого кайзера і пана", засуджували фонетичну писемність, що ясно виявляла самобутність і самостійність української мови, і виступали апологетами так званого етимологічного правопису.
Вони твердили, що відмова від етимологічного письма негативно позначиться на "нашій католицький релігії", завдяки якій "нас включила в себе західна культура" і "ми стали належати до Заходу і мусимо бути з нашою Австрією", що має на Сході велику благородну культурну місію [17, c.103].
Спеціальна депутація москвофільських діячів відвідала львівського митрополита С.Сембратовича, заявивши йому, що фонетика відлучить народ від читання церковних і релігійних книг, надрукованих церковнослов’янською мовою.
Було організовано "Протест" москвофільського товариства "Руська Рада" у Львові. Він був прийнятий як один з пунктів резолюції москвофільського віча 2 лютого 1892 року у Львові, в якому прийняло участь біля чотирьох тисяч чоловік селянства з багатьох повітів Галичини та духовенства Львова.
На вічу були присутні від радикалів І.Франко та М.Будзиновський. Були відчитані реферати др. Добрянського - про галицькі партії та їхні незгоди, де він зокрема піддав критиці народовців та "нову еру". Реферат про загальні безпосередні вибори, - цю ідею вони запозичили з програми радикалів, це вказує на поступовість та співпрацю москвофілів з іншими партіями в певних питаннях [23, c. 1-3].
Прикладом такої співпраці є участь москвофілів з представниками інших партій у народних вічах за загальне виборче право в АВСТРІЇ. Так 18 червня 1893 року відбулись в Австрії біля ста народних віч за загальне голосування. У Галичині було сім: у Львові, Підгуржу, Новім Сончи, Перемишлі, Станіславі, Коломиї і Снятині. "Староруська партія" разом з радикалами; радикали самі або разом з польськими послами демократами у Львові, - др. Леваковський та Левіцький, москвофіл Антонович [25, c. 2].
29 вересня 1893 року відбулось таке ж віче у Стрию, де виспупали діячi трьох партій: від cтарорусинів д-р Антоневич та О.Давидяк, від народовців д-ри Є.Олесницький, Озаркевич та Могильницький, Твардовський та д-р Герасимович від радикалів [35, c. 2-3].
90-і роки XIX століття пов’язані з появою в москвофільському русі "молодшого покоління" на чолі з Ю. Яворським. Русько-українські радикали хотіли використати це явище і рух, для того щоб відірвати їх від "Старих діячів". Для цього, на початку 1891 року львівська радикальна молодь "Академічного братства" зійшлася з москвофільською молоддю "Академічного Кружка". Радикали критикували ретроградство "старих" москвофілів і закликали молодь розірвати з ними, так як це зробили радикали, - під впливом ідей М.Драгоманова, зі старшим поколінням народовців. Цікавою і пояснюючою позиції радикалів є редакційна стаття газети "Народ" 1892 року, - "ми тільки позичаємо москвофілам право на їх етно-язикові заходи, хоч і вважаємо їх пусто-формальними..., але водночас виступаємо проти всього реакційного, що є в нашім москвофільстві,- поборюючи це чесно й одверто, а не накликуючи поліцію... Лише радикальні елементи австро-угорського москвофільства могли би ще врятувати его честь,... їх існування, після того як у Росії запанує конституція" [24, c. 2-3].
М.Павлик, як колишній член "Академічного Кружка", що в 70-х роках сам перейшов еволюцію від москвофілів до українських радикалів і бачив на власні очі, як та еволюція відірвала від москвофільства молодь, разом з М.Драгомановим сподівався, що так само станеться з молоддю у 90-х роках.
Навпаки, "молоді" москвофіли, не порвали зі старими рутенцями, вони не дійшли навіть до "малороської мови", яку вживали навіть старі москвофіли. Вони стояли на однім, - на вживанню російської мови та творенню в ній власної літератури для " русской" інтелігенції Австро-Угорщини.
М.Драгоманов мав переписку в цей період з Ю.Яворським, якою хотів переконати в шкідливості для української справи в Галичині намагань молоді вживати, російську мову в усіх сферах життя та закликає розірвати зі старими "рутенцями". "... Якою мовою ви будете говорити з народом? Коли не народною, то з Вашої праці сліду не буде. Восхваляйте скільки хочете Пушкіна і Тургенева, та при цьому не нехтуйте Шевченком" [12, c. 24]. І далі "Ваші общеруси навмисне біжать от живого до мертвого, взагалі і до мертвого для них - бо що не кажіть, а російська мова для Вас галичан, зовсім не те, що для нас російських українців... Слів Ваших, що тепер Вам іде діло не про народ, а про те щоб зібрати свою партію я не можу вважати за рішучі. Це тільки відстрочка на якийсь час,- як зберете партію, то прийдеться обернутись до народу. Суб’єктивно скажу, що й партія найліпше збирається коло діла, а не коло голих програм" [12, c. 27].
Але ні ці листи М.Драгоманова, ні полеміка з "молоддю" москвофілів М.Павлика та І.Франка на сторінках галицьких часописів, не принесла бажаних результатів. Розкол та неприязнь ще більше поширювались.
Коли "старі" москвофіли заявили прилюдно, що вони русини, вірні австрійській династії, не прагнуть ні до Росії, ні до якогось видуманого українського королівства, а інколи й виступали разом з українським національним табором, то молоде покоління москвофілів щораз рішуче ставало на позиції національної, племінної й культурної єдності галицьких русинів з росіянами.
Так, на загальних зборах "Галицькo-руської Матиці" 1900 року, Ю.Яворський заявив наступне: "Весь світ знає про це, що в великоруській мові є два різновиди: одна, мова - це книжка, літературна, виобразована загальними силами цієї великодержавної Руси - отже мова общеруська, а є там ще й друга обласний український говір з нелюбою нам українською фонетикою. Нас Галицьку, ту саму справжню Русь, ні велика Русь за кордоном, ні нації за Карпатами неначе не знають і Русю не признають. Тому нам, а саме нашій "Матиці", як осередкові освіти, необхідно випадає вибрати одну з вказаних тут двох існуючих форм руської мови" [1, c. 6].
Розуміється, з поміж тих двох мов, вибрали галицькі. москвофіли молодого покоління мову російську, як "общеруську". Одначе цей рішучий крок викликав розчарування та незгоду деяких "старих". Сам Б.Дідицький, якого цей крок "молоді" спонукав написати "Своєжиттєві записки", виступив проти введення російської мови в галицьку москвофільську літературу. Він жалівся, що молодше москвофільське покоління "запалене хвилею незаперечною вищекультурністю кривдячої сторони, безумовно помагає у нас цій останній, незважаючи на крик розпуки, неначе своєї побеждаємої Н.Полтавки: "Помилуйте сиротину, не вводьте в неславу" [1, c. 7].
Уже з 90-х років XIX століття періодичні видання москвофілів починають видаватись літературною російською мовою. Літературним органом москвофілів в 90-х роках був журнал "Беседа", який виходив літературним додатком до "Страхопуда" в 1887 - 1898 рокax. Політичні погляди видавця та редактора "Беседи" О.Мончаловського, представника так званих "общерусов", відомі як погляди реакційні, що не могло не відбитись і на характері висвітлюваних в журналі творів російської літератури. Молчаловський охоплює період з найдавніших часів до Некрасова включно [19, c. 143].
Початок XX століття в політичному житті Галичини характеризується посиленням політичної (парламентської - Ю.П.) та соціальної боротьби українського загалу з польсько-галицькою адміністрацією та консервативним загалом, на фоні всезростаючих протиріч в польському політичному таборі з його різкою полярністю на Австрію та Росію.
Польські прогресивні політики вже розуміли, що вони самими тільки обіцянками чи дрібними поступками не зможуть заспокоїти українців. Але не були здібні признати, що галицькі українці мають право повного національного розвитку, Польський загал піддавався щораз більше впливам національно-демократичної партії, що проповідувала національний егоїзм і до українського питання ставилась крайнє негативно. Ситуацію погіршило те, що галицьким намісником, став у 1901 році граф Лев Пінінський, а в 1903 році його замінив граф Андрій Потоцький [15, c. 127].
Кандидатуру Потоцького підтримали західно-галицькі консерватисти, які очікували від нього, що він загальмує несподівано швидкий ріст впливів партії "ендеків" - всепольського руху Романа Дмовського з його русофільською пропагандою. Вони також бажали, щоб Потоцький довів до порозуміння з українцями, бо поляки західної Галичини, на відміну від східногалицьких, як консерватисти, так і демократи "віддавна були переконані, що не лише в інтересі австрійської держави але й у загальному інтересі польської політики... треба підтримувати національний розвиток русинів" [10, c.7].
Характерною для тодішніх українсько-польських стосунків є стаття відомого польського політика В.Фельдмана від 1902 року. "...Несправедливість супроти русинів - це те найсмутніше у спадщині,що залишила нам шляхетська Польща,... нездібна ані з’їсти, ані визволити русинів, залишила для здійснення сучасній Галичині свої претензії, не підтримані ані правом, ані силою". "Як польська справа для москалів лиш інтрига, а для німців "реакція варварства проти цивілізації", - так руська проблема представляється до сьогодні для численної маси поляків. Зустрічаємо такі голоси у Львові, чуємо їх у Кракові" [10, c. 8].
Політика Потоцького у відношенні до українців - однобічними авторитарними рішеннями шефа галицької адміністрації довести до послаблення українсько-польського конфлікту - могла б виправдатися лише за одної умови: якщо Потоцький зумів би оздоровити галицьку бюрократію і приневолив її шанувати закони. Але це можна було зробити або за підтримкою центрального уряду або у співпраці з польськими та українськими демократичними елементами. В цьому випадку він повинен був піти проти тієї пануючої олігархії, яка поставила його на Галицький "олімп". Та Потоцький не був здібний на таку рішучу боротьбу, тому галицька система, йшла далі шляхами повної беззаконності. Вона давала вільну можливість всім, хто хотів гнобити українське населення та придушувати його національне відродження.
Революція 1905 року в Росії мала певний вплив на ситуацію в Галичині. Вона зокрема дала поштовх усім демократичним тенденціям у Габсбурській монархії. Збільшився тиск на династію і зросли домагання реформувати виборчу систему. Цісар Франц Йосиф в інтересі династії пішов на демократичні реформи. За посередництвом Потоцького була, прийнята угода між цісарем та "Колом Польським" (польські члени австрійського парламенту - Ю.П.) у справі реформи виборів [10, c. 17].
За це поляки дістали перевагу у Галичині в ділянці культури та отримали право визначати спосіб виборів. Для Східної Галичини було прийнято систему двомандатних округів із пропорційним голосуванням, для українців було забезпечено 28 мандатів із 108 загального числа депутатських мандатів.
Це був переломний момент в історії Галичини. Він означав початком кінця неподільного планування польської шляхти, для українців - початок "нової ери в наших визвольних змаганнях".
У продовж, перших років XX сторіччя кардинально змінився характер українсько-польських стосунків у Галичині. Вирішальний вплив мали на цю зміну два фактори: реформа виборчої системи до віденського парламенту (1907) і перемога русофільської орієнтації в польському суспільстві - у Королівстві Польському.
В такій ситуації перед польською політикою в Галичині постали два завдання: виробити нове відношення до національного розвитку українців у Східній Галичині та зберегти польську солідарність.
Поляки прийняли основні вимоги забезпечення інтересів австрійської держави, які вимагали компромісного вирішення проблем двох національностей у Східній Галичині, щоб не штовхати русинів-українців схилитись до Росії [10, c. 19].
Трудність польського становища була в тому, що поляки за будь який компроміс мусіли платити - поступатись українцям зі своєї монопольної влади. Ці кошти можна було повернути, коли б була такою польська всенародна політика, зорієнтована проти Росії, бо тоді українці були б природним союзником.
Така концепція українсько-польських справ могла втриматись настільки, як довго польська громадська думка в Королівстві Польськім мала антиросійське спрямування.
Тим часом панівна політична думка в Королівстві, після російсько-японської війни й революції 1905 року, пішла на угоду з Росією та визнала її великодержавну політику. Більше того, за зростаючого антагонізму між Австрією та Росією дві польські політики, австрофільська й русофільська, мусіли призвести до глибокого розладу в польському суспільстві.
Поступки, яких австрійська династія вимагала від поляків у користь українців, мали сплачувати східногалицькі поляки, перш за все два пануючі прошарки - шляхта і урядова інтелігенція. Тому пропаганда "ендеків", які уже закріпились у Львові "про потребу боротьби проти української експансії" була тут найефективнішим засобом. Східно-галицький консерватизм опинився перед альтернативою: або продовжувати австрійську політику ціною поступок українцям, яких Австрія не може компенсувати, або передати свої симпатії русофільській концепції, яка не вимагає таких жертв. Крім того, русофільська концепція має ще одну перевагу, вона не веде до втрати класової та станової переваги польської шляхти Східної Галичини.
Вибори до парламенту 1907 року дали українцям блискучу перемогу над москвофілами. На 28 мандатів вони здобули 23 і разом із 5 українськими послами з Буковини ввійшли до парламенту як сильна група. Правда й 5 москвофільських послів ввійшло до українського парламентського клубу разом з націонал-демократами та радикалами [16, c. 432].
Проте невдовзі він розпався, ніби то по тій причині, що українські партії відмовились від історичного етноніма галичан - русини, руські. "Наша національна ідея цілком інша, що позитивно немає нічого спільного з українською..., - писав з цього приводу "Галичанинъ". Остання ланка, яка могла ще сяк так нас поєднувати, впала, коли українці відкинули руське ім’я, через що стали для нас національне у всіх напрямах чужими" [17, c. 104].
Москвофільський посол д-р Марков виступив у парламенті російською мовою (09.07.1907р.), та на протест українських послів, головуючий - чех д-р Жачек позбавив його права голосу. Після цього випадку, з’їзд "мужів довір’я" москвофільської партії у Львові 15 липня 1907 року наказав своїм послам вийти з українського клубу й запротестував проти не визнання російського народу в Австрії й російської мови в Галичині [4, c. 34].
Під час виборів до парламенту москвофіли пішли на співпрацю з поляками у боротьбі за депутатські мандати проти українських партій. Так, на Золочівщині москвофіл д-р Глібовицький видав спільну відозву з поляком Обертинським проти українського кандидата. В Бережанщині польські пани гаряче агітували за д-ром Дудикевичем, зате на Калущині москвофіли агітували й голосували за поляком Ціпсером [36, c. 6]. В 19 - ти сільських виборчих округах Східної Галичини було надано 499728 руських голоси з них 152327 було віддано за москвофільських кандидатів.
Було вибрано п’ять москвофільських послів, проти них було виставлено українських неповоротних кандидатів, або кандидатів взагалі не виставляли, як це було в 62-у окрузі, де вийшов москвофіл д-р Король. 14-ть москвофільських кандидатів безсоромно провалились, деякі просто осмішили себе й свою партію, отримавши всього кілька сот голосів на десятки тисяч голосуючих [36, c. 15-17; 14, c. 118-119]. Але й серед цієї, маленької групи москвофільських сеймових послів, згуртованих у "Руському клубі" не було єдиних поглядів на національну справу. Д-р Король адвокат із Жовкви, що вже не раз виступав в обороні українських національних інтересів, заявив у сеймі 24 жовтня 1908 року, що почуває себе малорусом, значить русином, а ніколи не був росіянином чи москалем, бо любить свою мову, дорожить нею та признає, що тільки рідною мовою можна наш народ освідчувати, що він бридиться людьми, які за російські рублі стоять на службі чужої держави... Зате голова "Руського клубу" д-р Володимир Дудикевич простував думку д-ра Короля тим, що є тільки "один русский язык, созданый гением всего русского народа" [4, c. 35].
Питання про русофільство партії "ендеків" - "Народової демократії" Романа Дмовського на перший погляд, далекі від польсько-українських справ та москвофільства – "русофільства" серед українського загалу. Але вони важливі, як ілюстрація тієї безоглядності, з якою всепольський табір проводив свою русофільську концепцію, це мусіло відбитись і в Галичині, яку цей табір здобув майже цілковито в перших роках XX сторіччя (польську громадськість - Ю.П.). Адже саме тоді, як цей рух завоював політичну арену Галичини, русофільство русинів-українців переживало крайній занепад, незважаючи на всі заходи з боку Росії. Але всепольська політика ще раз підняла його до політичного значення і за її підтримкою ще два десятиріччя воно роз’їдало національну єдність галицьких українців.
Доктрина "ендеків" поставила справу русофільства в Галичині на нову площину. Дотепер польська шляхта Східної Галичини підтримувала москвофілів, скоріше з ідеологічних мотивів ніж національних. Бо галицькі москвофіли, орієнтуючись на реакційний режим царської Росії, могли мати підтримку тільки серед найконсервативніших елементів серед українського суспільства, з якими полякам було найлегше знайти спільну мову. Вже перший ідеолог всепольського руху, Ян Поплавський переконував, що москвофільство на галицькому ґрунті не загрожує полякам небезпекою і під австрійським пануванням його прагнення нездійснені..., зате як ворог національно-українського напряму є союзником поляків на Русі, бо послаблює їх найгрізнішого ворога - український табір [10, c. 31]. Тому з поширенням впливу "ендеків" в Східній Галичині цей погляд здобував собі популярність і став провідною ідеєю в боротьбі польського націоналізму з українським.
В 1908 році в галицькому москвофільстві стався розкол. Після всеслов’янського з’їзду в Празі (1908р.) в Галичині зміцнилась течія "молодого москвофільства", що стала на позицію визнання повної етнічної єдності галичан з росіянами і необхідності переходу на російську мову. Головними провідниками цього напрямку стали посол Державної Ради Австрії Д.Марков, новий голова товариства ім. Михайла Качковського і посол Галицького крайового сейму В.Дудикевич, інші діячі: І.Сеник, С.Лабенський, М.Глушкевич, М.Ряставецький, О.Вельницький. "Новокурсники", що звали себе "Русскою Народною організацією", почали видавати з 1909 року щоденник "Прикарпатська Русь" (1909-1915рр.) і популярний тижневик "Голос народа" (1909 - 1914рр.) [4, c. 36].
На традиційних позиціях старорусинства залишилися посли Державної Ради М.Глібовицький, В.Давидяк, М.Король, В.Курилович, а також О.Мончаловський, І.Костецький, Ю.Павенцький та інші. В їхніх руках залишились старі москвофільські органи, - щоденник "Галичанинь" і тижневик "Русское слово", які хоч і далі виходили російською мовою, - не подіяли ідеї про етнічну однорідність галичан з росіянами.
В останні роки перед першою світовою війною русофільська агітація в Галичині значно посилилась, чому сприяла як матеріальна підтримка москвофілів з боку "Галицко-русского общества" у Петербурзі, заснованого в 1909 році та очолюваного реакціонером графом В. Бобринським, так і нерішуча політика австрійського уряду і галицької адміністрації. Посилюється в цей час і пропаганда православія серед галичан. Так о. Максим Раставецький разом з послом російської Державної думи Стаховичем та з москвофільським оркестром і гімнастичною "дружиною " об’їздив села Коропуж і Хмиєвичі, щоб показувати там – "русскій народъ" [4, c. 36].
Православні священики Максим Сандович, Гнат Гудима і К. Цимбал,- всі селянські діти родом з Галичини, - закінчили духовні семінарії в Росії, де їх було висвячено на православних "батюшок" та повернувшись до Галичини вони завзято займались ширенням там православ’я. О.Сандовича було іменовано "батюшкой" для Лемківщини, а Гудиму для пограничної Сокальщини.
З їхнім ім’ям пов’язаний карний судовий процес у 1914 році, та ще двох москвофільських діячів Семена Бендасюка і Василя Колдри. При обшуці в них знайдено письмові докази зносин з відомим москвофільським діячем Семеном Бендасюком, колишнім секретарем "Общества ім. Михайла Качковського", та співробітником "новокурсної газети" "Прикарпатская Русь" у Львові, в нього також знайдено кілька тисяч російських рублів та широку переписку з багатьма політичними діячами Росії [27, c. 2].
Повний перехід новокурсників на панросійські позиції, з одного боку, і зростання українського національного руху з другого - спричиняли й постійний перехід частини москвофільських діячів до українського табору. Так зокрема поступив відомий москвофіл, професор Львівського університету та засновник національного музею Іларіон Свенціцький [13, c. 133]. У 1902-1905 роках він видавав у Львові російською мовою літературний і науково-популярний журнал "Живая мысль", де популяризує російську літературу в Галичині, поміщує ряд суспільно-політичних статей. Видає окремою книжкою "Материалы по истории возрождения Карпатской Руси" [20], де зібрав цікавий матеріал до історії краю, та поміщує листування відомих діячів москвофільства.
Навіть сам провідник сеймового клубу "старшокурсників" д-р М. Король, вибраний як самостійний кандидат у 1913 послом до сейму став прихильником української національно-демократичної партії.
На початку XX століття традиційно найбільш русофільськими були повіти Галицький (уже за часів буржуазно-поміщицької Польщі) [6, арк. 46-49], Турківський, Рава - Руський, Рогатинський, великий був вплив москвофілів в Коломийському повіті, де працював адвокатом посол сейму й лідер москвофільської партії В. Дудикевич [7, арк. 35-37].
Міцною опорою русофільства була Лемківщина. Організаційними ланками, на які спирались Руська національна партія в галузі культурно - освітньої роботи, були товариства ім. Михайла Качковського, Руський Народний Дім у Львові, в галузі економічного життя - русофільські кредитні товариства: "Лемківський банк" у Новому Сончі, "Руська каса залікова" в Криниці, кредитне товариство "Cамопомоч" в Коломиї, товариство "Бескид" в Сяноці, "Лемківська каса" в Горлиці, "Руська каса позичкова" в Бродах [17, c. 102].
Незважаючи на повну підтримку лідерами галицького москвофільства австро-угорської монархії, об’єктивно їх діяльність сприяла поширенню серед галицького селянства проросійських, процарських настроїв. Багаторічне засилля польської шляхти та австрійської адміністрації над українським селянством, поступовому вкоріненню в свідомості досить широких верств населення променів надії на визволення з боку російського царя.
Якщо провідники москвофільської партії, які завжди підкреслювали свою лояльність до австрійської династії і лише в теорії твердили про етнічну єдність з російським народом, то селяни часто виступали проти діяльності австрійського цісаря, його адміністрації, та висловлювали надію на прихід "свого слов’янського" російського царя. Такого роду погляди стали надзвичайно масовими за кілька років до початку першої світової війни. Так господар села Микуличин Іван Полатайко в червні 1907 року при свідках висловлював невдоволення австрійським імператором, та виговорював непристойні слова проти особи монарха [8, арк. 6-7].
Органи влади особливо турбували заклики, що повсюдно адресувалися резервістам: "Пам’ятайте, щоб у братів – слов’ян не стріляти", - м.Радехів. " Агітатори намовляють, - доносив староста Рогатина, - щоб на випадок війни селяни не йшли в австрійську армію, а тікали і приєднувалися до російської армії... вимагають, щоб селяни в цьому заприсяглись" [17, c. 104].
Москвофільське забарвлення подібних селянських заяв проступало через часте згадування в них "нашого тата" - російського царя. "Доти буде зле, доки наш цісар живе і найвищий вже час, щоби наш тато прийшов до краю", - Дмитро Магарчак, село Тарновиця, Сколівський повіт. "А щоб сюди якнайскорше прийшов Миколай..., а я хоч старий, пристав би до нього і пішов, би бити лукавих", - Микола Бутрак, м.Мостиська [17, c. 105].
Були також часті висловлювання готовності в разі світової війни захищати російського царя, - Іван Білан, с. Завадна, Калушський повіт [9, арк. 6].
Напередодні війни посилився інтерес російських реакційних політичних кіл до галицьких москвофілів. В Росію запрошуються різні делегації: на відкриття пам’ятника Столипіну в Києві у вересні 1913 року, на відкриття виставки у Києві в липні 1913 року, в Галичину і на Лемківщину направлялися різні місіонери, підтримували фінансову діяльність пансіонату руських дівчат Сяноку, "Руської гімназії iм. Гоголя" в м. Рава-Руська, кредитних і культурно-освітніх товариств, видавництв. Під виглядом допомоги на "бедных голодающих галичан" 5 тисяч карбованців виділив Святійший Синод Російської православної церкви [17, c. 106].
Досить переконливо характеризує прислужництво галицьких москвофілів у "кожного з російських урядів" Іван Франко. До того часу поки Росія залишається сусідкою Австрії, доти в Галичині є і будуть платні російські агенти. Не будуть ними українці, то будуть поляки, німці, євреї, цигани. Ці москвофіли, а швидше слуги кожного з російських урядів, його агенти і агітатори, не є чимось специфічно українським, як не є вони специфічно польським чи австрійським. Це, міжнародна хвороба, боротьба з якою є справою насамперед зацікавлених урядів… "Щодо специфічності галицько-руського москвофільства, на яке поляки почали нарікати ще 1848 року, я справді не без вини правлячих у Галичині польських сфер від 1848 року до тепер мало певні успіхи... Таке москвофільство більше подібне до секти, ніж до політичної -партії. Наша москвофільська секта зітхає до Росії якої як правило не знає, до національної єдності з великим російським, народом, про який не має поняття, до російської мови, літератури на якій не читає..." [34, c. 261-62].
Таким чином, можна з упевненістю стверджувати, що до початку першої світової війни в Східній Галичині москвофільський рух в усіх відношеннях переорієнтувався на найреакційніші кола Російської імперії. Став В усіх питаннях на позиції не признання за українським народом та його мовою права на самобутність, та незалежний культурний розвиток. Ця остаточна й повна переорієнтація стала можливою в зв’язку з появою та становленням серед москвофільського руху нової генерації політиків, які повністю пов’язували свої сподівання й прагнення об’єднання західноукраїнських земель з Росією, незважаючи на способи та шляхи досягнення цієї мети. Методи втілення цих планів та прагнень спричинились до утворення двох різних течій в москвофільстві Східної Галичини.
Джерела та література:
1. Андрусяк М. Два покоління галицького москвофільства. // Нова зоря. - 1931р. - ч.73. - C.6-7.
2. Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства (з портретами москвофільських діячів). – Львів: Просвіта, 1935. - 78 с.
3. Андрусяк М. Початки галицького москвофільства. // Життя і знання. – 1934. - С.77-78.
4. Андрусяк М. Як поступали Галицькі москвофіли (від 70-х pp. XIX - до світової війни). // Життя і знання. - 1934. - ч.10. - C.31-37.
5. Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: ґенеза, етапи розвитку, світогляд. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 34. – Львів, 1999. – С.231-268.
6. ДАІФО. – Ф.2 - Oп.1. - Спр.2115. - Арк.46-49.
7. ДАІФО. – Ф.2. сч. - Oп.З с. - Спр.297. - Арк.35-37.
8. ДАІФО. - Ф.225. - Оп.1. - Спр.95. - Арк.6-7.
9. ДАІФО. - Ф.225. - Оп.1. - Спр.138. - Арк.6.
10. Демкович – Добрянський. М. Потоцький і Бобжинський цісарські намісники Галичини 1903-1913. - Рим, 1987. – 128 с.
11. Добржанський О.В. Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини й Буковини у ІІ пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 2003. - Вип.5. – С.112-123.
12. Драгоманов М. Переписка. т.І. - Львів: 3 друкарні НТШ, 1901. – 184 с.
13. Едлінська Я. І.С. Свенціцький /1876-1956/. // УІЖ. - 1966, №4. - с.133-35
14. Зборівщина. Історично-мемуарний і літературний збірник. - Торонто-Нью- Йорк-Париж-Сідней: Вид-ня Комітетів Зборівщини, Український архів. - т.38, - 1985.
15. Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст. - Нью-Йорк - Париж-Сідней –Торонто. - Бібліотека Українознавства. - ч.8. - 1961. - 246 c.
16. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. - Львів: 3 друкарні оо. Василян, 1926. – 432 с.
17. Макарчук С. Галицьке Москвофільство в к. ХІХ на поч. XX ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія: Республіканський міжвідомчий збірник наукових праць. - Вип.16. – Київ, 1990. - с.101-107.
18. Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. - 1914 р.). // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 32. – Львів, 1997. – С.82-98.
19. Малкин В. Русская литература в Галиции. - Львов: Изд-во Львовского универ - та, 1957. – 163 с.
20. Материалы по исторіи возродженія Карпатской Руси. Собраль К. С. Свіенцицкій. – Львовь: Изъ тыпографии Ставропигійського Института, 1909. – 159 с.
21. Мудрий М. Галицьке русофільство в сучасній історіографії: стан і перспективи дослідження. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 9. Ювілейний зб. на пошану Феодосія Стеблія. // НАН України, Ін-тут українознавства ім. І.Крип’якевича. - Львів, 2001. – С.256-280.
22. Мудрий М. Національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Галичини австрійського періоду у висвітленні сучасної історіографії. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.37. – Львів, 2002. – С.465-500.
23. Народ. - 1892р. - ч.4. – С.2-3.
24. Народ. - 1892р. - ч.7-8. – С.1-2.
25. Народ. - 1893р. - ч.15-16. – С.2-3.
26. Плекан Ю. Буковинські москвофіли у роки Першої світової війни. // Буковина – мій рідний край. Історико-краєзнавча конф. молодих дослідників, студентів та науковців. Матеріали. – Чернівці: Прут, 1996. – С.32-34.
27. Покутське слово. - 1916. - ч.6.
28. Російські консульства в Австрії і розвиток москвофільського руху в Галичині та на Буковині в ІІ пол. ХІХ - на поч. ХХ ст. // Матеріали конгресу МАУ. Історія. Зб. наук. статей. – Чернівці: Рута, 2004. – Ч.2. – С. 283-290.
29. Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті). – Львів, 2003. – 498 с.
30. Сухий О. Москвофільство в Галичині: історія проблеми. // Москвофільство: документи і матеріали. - Львів, 2001. - С.3-66.
31. Турій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (до питання про так зване "старорусинство" ). // Третій міжнародний конгрес україністів. 26-29 серпня 1996 р. Доповіді та повідомлення. Історія. – Ч.1. – Харків, 1996. - С.106-112.
32. Турій О. Початки москвофільства в Галичині. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 29. – Львів, 1993. – С.6-43.
33. Турій О. "Українська ідея" в Галичині 1848-1849 рр.: проблема національної та державної самостійності. // Матеріали засідань історичної та археографічної комісій НТШ в Україні. – Вип.2. – Львів, 1999. – С.418-433.
34. Франко І. Дещо про польсько-українські відносини. // Зібр. тв. в 50-ти томах. - К: Наук. думка, 1986. - т. 46., кн. 2. - С.2 58 -79.
35. Франко І. Окружне віче в Стрию. // Народ. – 1893 р. - ч.19-20
36. Чекановський А. По перших виборах. Огляд сил і тактики українсько-руських партій. – Львів, 1907. - 73 с.
Summary
Yuriy Plekan (Kolomyia)
Movement of Moscofilstvo in the East Galychyna (the end of 19th and the beginning of the 20th century)
With the formation of new generation of political figures at the end of 19th and the beginning of the 20th century, the movement of Moscofilstvo in the Eastern Galychyna began to be guided by Russian imperia polyreactive circles which didn’t recognize Ukrainian rights on culture development and originality.
|
