|
Ярослав МИКИТЮК
Цим жмутком споминів не беруся писати історії української симфонічної оркестри в Коломиї, єдиної в Галичині, тільки хочу пригадати дещо читачам з того, що я бачив і в чому брав участь. Декому може видаватися дивним, коли я скажу, що початків творення цієї мистецької одиниці треба шукати в українській державній гімназії в Коломиї і то за часів контреволюційного директора Мостовича. Може це виглядати мало правдоподібним, що ця строга й вимоглива до учнів людина і навіть до членів своєї родини, мала замилування музики, але це факт. Єдиний раз ще дитиною був я з матір'ю в домі директора Мостовича при вул. Купелевій, бачив там великий фортепіян і чув на ньому найстаршої дочки його, що потім трагічно померла на черевний тиф.
До української державної гімназії в Коломиї я почав ходити в навчальному році 1921/22, а рік пізніше була спроба створити при ній учнівську оркестру. Організатором і диригентом тієї оркестри був якийсь чех, і в ній я був бубністом. Я мав колись фотографію членів тієї оркестри і її диригента, але вона десь пропала, як і всі мої особисті документи.
Ініціятива створення оркестри виходила від директора гімназії, і дириґент одержував винагороду із шкільного бюджету. Ця перша спроба творення оркестри, за моєї пам'яті, була невдачна, бо за якийсь час дириґент перестав з нами робити проби. До речі, справа створення симфонічної оркестри була в той час дуже актуальна, бо тоді вчив в українській гімназії проф. Роман Шипайло, великий любитель хорового співу, котрий зорганізував великий шкільний хор і виконував такі композиції, як "Кавказ" Людкевича, "Гайдамаки" Кишакевича в супроводі симфонічної оркестри. В той час у нашій гімназії було досить добрих скрипалів, але учнів, що грали на флейтах, клярнетах, духових інструментах не було взагалі. Проф. Шипайло робив собі так, що потрібних музикантів "позичав" на кілька проб з-поміж професійних музикантів, а навіть з-поміж членів військової оркестри місцевого полку піхоти.
Не знаю, як то трапилось, що в Коломиї опинився з родиною фаховий дириґент і пізніший учитель Музичного інституту ім. Лисенка Баран — людина, що грала на всіх струнних, дерев'яних і бляшаних інструментах. В кожному разі директор Мостович запросив цього Барана на працю, мабуть, на початку шкільного року 1924/25. Як я вже згадав, між учнями були добрі (скрипалі, один челіст (Цісик), але не було музиканта на басі, флейті, клярнеті, трубах і т.п. Тут Баран почав усе з початку з учнями, що хотіли вчитися, але не мали ніякої підготови, а деякі не мали навіть матеріяльних засобів дістати собі потрібні інструменти. Баран знав своє діло дуже добре, а при тому був дуже вимогливий і строгий.
І сталося диво, за дуже короткий час учнівська оркестра стала дійсністю. Перший прилюдний виступ оркестри був на прощанні директора Мостовича, що відходив на пенсію. Пригадую собі, що прощання відбулося в гімнастичній залі школи і наша оркестра виконала дві точки: український марш (композитора не пригадую) і "Два угорські танці" Брамса. Від того часу, аж поки я не покинув коломийської гімназії, шкільна оркестра існувала ввесь час. При цій нагоді згадаю кілька прізвищ членів тієї оркестри, що заховалися у пам'яті. В перших скрипках грали, між іншими, В.Цісик, Антін Михалевський, в других скрипках грали найстарший Задорожний і я, на чельо грав Цісик і Курпяк (син судді з Коломиї), на флейті грали Микола Атаманюк з Мишина й Оробець (теж син судді), на басі грав Кузьменко з Печеніжина, на трубці — мій однокласник Володимир Яківчик, на клярнеті грав Пастернак. Інші прізвища забулися. В кожному разі від 1924 року вже не було шкільної імпрези, в якій не брала б участи наша симфонічна оркестра і то не тільки нашої гімназії, але й інших українських шкіл у Коломиї. У 1929 році я почав студіювати право у Львові, а потім почав практику і в Коломиї вже не бував тож дальша доля симфонічної оркестри мені не відома. В кожному разі з тієї оркестри вийшли перші наші музиканти на дерев'яних і бляшаних інструментах і по закінченні гімназії могли включитися в симфонічну оркестру, яку пізніше організовано при музичному інституті ім. М. Лисенка в Коломиї.
При нагоді цього спомину, хочу згадати про покійного директора української гімназії Прокопа Мостовича, з чиєго почину постала учнівська симфонічна оркестра. Директор Мостович був клясичним філологом, що завдяки своїй наполегливій праці опанував і всі інші предмети навчання в гімназії, був строгою і вимогливою людиною до себе, до членів своєї родини і до учнів. Молодші учні його респектували й боялись, а деякі старші учні не раз робили йому прикрості. Про це не варто згадувати, бо свідчить не на користь тих учнів. Фактом є, що Прокіп Мостович вже на пенсії був директором жидівської приватної гімназії в Коломиї. Виходить, що чужинці вміли оцінити вартість і здібності цієї людини. Покійний був вимогливий до учнів, але мав вирозуміння для пильних учнів, а особливо незаможних селянських синів, які на початку 20-х років заповнили будинок української гімназії так, що навчання відбувалося, через брак приміщення, на дві зміни: рано і по полудні.
Згадаю один маркатний випадок, що, на мою думку, найкраще свідчить про Мостовича. Трапилося це тоді, як польську мову ввели як обов'язковий предмет навчання в нашій гімназії. У зв'язку з тим, до нашої гімназії прийшли два польоністи, один з них був К.Завойскі, а другий з дуже мало інтелігентним обличчям, радше подібний до різника — Ґібчиньскі. Я був тоді у відділі "б" четвертої кляси.
Тому що в нашій клясі було багато учнів, які польської мови взагалі не розуміли, учитель Ґібчиньскі почав навчання від легкої лектури, а шкільні задачі від "диктантів".
Коли приходила година т.зв. "коректум", Ґібчиньскі мав таку методу: учень, котрий не знав як поправити помилку, виходив до таблиці, виписував помилково написане слово, а учні кляси, або як вони не знали, то сам учитель поправляв помилку. І тоді трапилася справжня "авантюра". До таблиці підійшов добрий учень Дмитро Козоріз, мабуть із Гвіздеччини, і написав на таблиці слово "пржуцінек".
Він не знав, що то означає "кому", а в додатку ще неправильно його написав. Ґібчиньскі глупо позлостився і, замість його пояснення чи поправки, вигукнув: "марш гайдамако на мєйсце". І тут трапилося не передбачене. Козоріз, добре розвинений на свій вік, до лавки не пішов, а до катедри і відповів піднесеним голосом: "Ти ляху проклятий, сам марш на мазури", і поліз до Ґібчиньскоого, щоб його вдарити. Ґібчиньскі глянув на клясу і зрозумів, що як він буде боронитись, на нього кинуться всі учні, і він цілий з кляси не вийде. Тому він почав відступати перед Козорізом поза катедру, а Козоріз називав його як тільки хотів. Але кінчилася година і дзвінок врятував ситуацію. Та Ґібчиньскі не дарує своєї обиди, а домагається дисциплінарної конференції і виключення учня із школи. За кілька днів відбулася конференція і, на наше здивовання, Козоріза покарали лише карцером та обниженням оцінки в поведінці. Загадку розв'язав добряга наш катехит о. Микола Капустинський, котрий "під секретом" розказав, що коли Ґібчиньскі на конференції домагався виключення учня зі школи, директор Мостович сказав до Ґібчиньского: "Панє професоже, пан учня спровоковал, як пан нє вицофа свеґо вньоску, то я поставє вньосек до кураторіюм, ажеби пана пшенєсьоно до іннеґо ґімназіюм, бо пан сєн нє надає биць научицєлєм". І Ґібчиньскі відтягнув свій внесок, бо знав, що Мостович не тільки мав в куратори "плечі", але й міг свою "погрозу" виконати.
Такий був директор Прокіп Мостович. Як він пішов на емеритуру, то на директора прийшов Котецький з Перемишля, гарна й добра людина, але польоністи робили в гімназії, що хотіли. Скільки молодих наших надійних хлопців знищили ці "культуртреґери", знає тільки один Бог і ті хлопці, яким ці шовіністи замкнули дорогу до дальшої освіти.
І ось приклад: моя кляса дійшла до матури у шкільному році 1928/29 з таким вислідом: на 50 абітурєнтів у двох відділах 8-ої кляси, матуру здало тільки 18 учнів і то тільки завдяки тому, що делегат кураторії передчасно від'їхав, і кілька слабших учнів перепустили, бо був би стовідсотковий скандал.
У моїй чвірці Ґібчиньскі спалив двох сильних учнів, а саме Івана Панькова, мабуть, з Балинець, і дуже здібного Любомира Монастирського. Паньків повторив рік і потім студіював медицину у Франції, а Монастирський нервово заломився і ніяких студій не закінчив, хоч родичі могли добре матеріяльно забезпечити.
Так гуляв у нашій гімназії "кжевіцєль польскосці на кресах", аж поки Митлюк з Печеніжина не закінчив його "карієри" топірцем кілька літ пізніше.
|
