|
Василь ВЕРИГА
У червні 1938 р. я закінчив 2-гу клясу, польської гімназії в Заліщиках і подався до української державної гімназії, чи "державної гімназії з руською мовою навчання" в Коломиї. Приїхало нас тоді два учні з Заліщицької гімназії, обидва до третьої кляси, Степан Устяник і я.
Приїхавши до Коломиї, Устяник мешкав приватно, а я в бурсі ім. Т. Шевченка, вул. Міцкевича 52, яка вела від центру міста до Воскресінець на схід Коломиї, а звідти кудись дальше, але куди, я не знав. Грошей у мене не було, щоб платити за бурсу, але я не дуже тим журився, в моїй волості мені признали були 200 зл. стипедії на навчання, але не встигли ще виплатити перед початком шкільного року, і я очікував тих грошей з дня на день. До бурси мене прийняв поет-лірик Ілля Гаврилюк, доречі автор збірки поезій "По терню і кремінню". Він був адміністратором, а педагогічним настоятелем був проф. Цепух, який вчив метематики в перших клясах гімназії. Крім того, настоятелем з поміж студентів був Василь, учень 2-ої кляси гуманістичного ліцею. Все для мене було тут нове, почавши від потягу, що їхав почерез Ринок, закінчуючи на побутових умовинах в бурсі. Приємно здивували мене старі українські повідомлення про заупокійне богослуження в сороковий день смерти полк. Евгена Коновальця, які ще тут і там було видно. У бурсі мене призначили до кімнати разом із семи іншими учнями, де старшим був пильний і дуже добрий учень четвертої кляси гімназії нового типу (тобто чотироклясової) Василь Воляник, спокійної вдачі, тихий і товариський, Володимир Гошовський, Орест Віндик, Дмитро Чайковський, Микола Волошинюк, Михайло Шекерик-Доників і я, всі з третьої кляси. Волошинюк був непосидющий дух, син учителя з Станиславівщини. Раніше ходив до гіммназії у Станиславові, але звідти його позбулися за невідповідну пінку, і він перейшов до Коломиї рік раніше від мене. Як син учителів, він був краще забезпечений грішми, ніж хто небудь з нас у кімнаті й тому часто, замість учитися, він ходив в кіно, а зокрема на недозволені фільми. В той час ми могли йти в кіно оглядати тільки ті фільми, які дозволила дирекція гімназії, тобто яких афіші були виставлені на дошці оголошень в самій гімназії. Найбільше його манили ковбойські фільми, про зміст яких він нам нераз розказував. Учитися Гошовський не любив, але як товариш він був непоганий.
Орест Віндик, син маєтних батьків, які мали якесь підприємство у Криворівні на Гуцульщині, тому в нього завжди було "щось перекусити". Він був не поганої вдачі, але відмінно від Воляника, голосний. Він часто дотримував товариства Гошовському в відвідуванні кіна. Коли Гошовський оповідав нам, що він бачив у кіні, то Віндик його доповняв.
Володимир Кінка, з Отинії, у третій клясі "репетував" й тому був краще ознайомлений з обставинами в бурсі і в гімназії. Він з кожним шукав собі якоїсь "шпарґи" — зачіпки й тому часто бився, що не завжди виходило йому на користь. До навчання він також був не охочий.
Дмитро Чайковський, дрібної будови, чорнявий з буйною чорною чуприною, був не тільки гарний на вроду, але й талановитий хлопець, син вдови із села Семаковець, біля Коломиї. Він був римо-католицького обряду, але до костела не ходив, бо то була "польська церква", ані на римо-католицьку реліґію, бо був відданий український патріот. Дмитро добре вчився у школі, писав гарні вірші та ще й малював і співав. При тому був і товариський, жартівливий, з усіма товаришами жив у згоді і кожному готов був допомогти в науці, хто тільки просив його. За совєтської окупації Галичини в 1939-1941 він закінчив 8-му клясу десятирічки і вписався до Театрального інституту в Києві, де його захопила війна, в якій він загубився.
Микола Волошинюк, якого всі називали гуцулом, був також добрий товариш, спокійний, але з навчанням йому якось не йшло. Мені здається, що не мав щастя або просто застрашувався при кожному перепитуванні. Учителі думали, що він менше знав, але до того ми ще вернемось.
З першим, з ким мені довелося познайомитися й заприязнитися був Михайло Шекерик Доників, високий ростом хлопець, але хоровитий, і перших дві кляси гімназії він здавав екстерно й тому ми були в клясі, як і в бурсі, обидва новаки, і то вже нас єднало.
Першого дня, як тільки ми пообідали й розложили свої речі на призначені нам місця, кілька наших співмешканців кімнати вибиралися до міста на закупи різного шкільного приладдя. Я договорився з Устяником, що ми підемо разом пізніше. Не вибирався й Шекерик, пораючсь коло ліжка.
— Васи, ти не йдеш до міста?, — заговорив до мене Шекерик.
— Ні, — відповів я.
— І не лягаєш спати?
— Ні, не лягаю, бо хочу прочитати правильник поведінки в бурсі.
— А чи не міг би ти мене скорнєти коло 2-ої години?
Я видився на нього, розуміючи, що він щось від мене хоче, але я не розумів чого. Тому що я нічого йому не відповів, він повторив своє прохання.
— Чуєш, скорнєй мене коло 2-ої години, щоб я не заспав.
Не почувши від мене ніякої відповіді, Шекерик запитав мене, як я йог розумію.
— Я розумію, ти від мене чогось хочеш коло 2-ї години, але не знаю чого.
— Бачиш, я чуюся дуже змучений і хочу трохи відпочати, але боюся заспати й ому прошу тебе, щоб ти мене скорнєв, розумієш, збудив мене біля 2-ої години.
З того часу ми були завжди у приязних взаєминах.
Гімназія "з руською мовою навчання". Хоч я дуже рвався до української гімназії, то скоро побачив, що тут було зовсім інакше, як у Заліщиках. Там було менше українців в усій гімназії як тут в одній клясі. Там всі українці трималися разом і взаємно собі допомагали: восьмак чи ліцейник українець прихильно ставився до українця з першої кляси і радо допомагав йому різними інформаціями, бо то був українець. Там ми були у великій меншості і через те трималися разом. Тут не всі були українці й через те тут було клясове розшарування. Учні з ліцею дивилися на тих що першої чи з другої кляси, як на "мале пиво". Тут уже були свої "кліки" із специфічними цікавленнями й доступ до них не був уже такий легкий. Отже, йде про товариське співжиття, то в Коломиї, принаймні в перших тижнях мого побуту, я трохи був розчарований.
Друге розчарування трапилося мені в клясі, коли я ствердив, що я не знав української термінології ані в математично-фізичних предметах ані граматичних правил з латинської мови по-українськи. Практично я сидів на математиці як на турецькому казанні, і проф. Мусянович, який знав тільки те, що в нього записано в нотесі, а учнів, мабуть, не знав за прізвищем, не звертав на мене уваги. Аж одного разу, коли його заступав професор Цепух, молодий, рухливий і спостережливий, завваживши, що я не реагую на його вклад так як треба й запитав мене, чи я розумію все, що він говорить. Тоді він пояснив мені, що "уламки", це дроби, чисельник — то "лічебнік" а знаменник то "мяновнік" і т.п. Про проф.Мусяновича казали, що він був знаменитим математиком, але слабшим викладачем чи то вчителем середньої школи. Крім того, він був хоровитий і через те часто пропускав лекції. він також мав засаду записувати в нотесі тільки погані оцінки, а добрих не писав. Іншими словами, хто раз йому не відповів на питання, того він постійно перепитував, а якщо про якогось учня в нього не було жодних завваг, той рахувався добрим учнем. До тих належав і я тільки тому, що він мав змоги мене перепитати.
Дещо складніше виходило з латиною, якої нас учив професор Іван Храпливий, якого студенти називали "Ванькою". В заліщицькій гімназії, власне, на другий рік прийшов був новий учитель Францішек Головатий, українець-перекинчик який на лекціях латинської мови не вживав іншої мови, крім латини. Ми мусіли вивчати всі граматичні правила латинською мовою і спочатку зовсім їх не розуміли. Але згодом ми засвоїли і зміст, очевидно, польскою мовою і все було впорядку. В Коломиї це було інакше, тут треба було знати граматичні правила латинської мови по-українськи. Професор Храпливий, людина, мабуть, середнього віку, виглядав нам на старого, тим більше, що він мав борідку з якою постійно бавився пальцями. Очевидно, вже на першій лекції завважив нас двох, тобто Устяника й мене як свіжих учнів і хотів довідатися, що ми знаємо з латини. Ми обидва з Устяником сиділи в останній лавці, середнього ряду лавок, бо й ростом ми не були малі. Перший вибір Храпливого впав на мене, і він запитав мене якесь там правило, на будову, здається, умовного речення. Я не знав, що означає умовне речення, але коли він мені це пояснив латиною, я йому виголосив усе правило латинською мовою. Кляса здивовано звернула очі на мене. Проф.Храпливий також був здивований моєю відповіддю, але тим не задоволився став мене випитувати поодинокі фрази правила, чи я справді розумію, що вони означають по-українськи. Коли він побачив, що я розумів правило, а не тільки вивчив його, як папуга, дозволив мені сісти. Те саме повторилося з Устяником.
Ще більше розчарували мене лекції української мови, якої вчив д-р Антін Княжинський. Він також прийшов того самого року до Коломиї, що я, отже для нього ми всі були нові, і він не мав ще своїх "добрих" і "поганих" учнів, всі були однакові. Княжинський був не високого росту, з малим вусиком, завжди елегантно одягнений і з мотильком. Він був добрим педагогом : викладав цікаво, але при тому був вимогливий. В Заліщиках, коли я писав вправу для проф. Яна Котовича (це було у другій клясі), то завжди діставав від нього оцінку "дуже добре" й ніколи я не робив жодних мовних помилок. Але його українська чи пак "русінська" мова була дуже архаїчна, ще з початку XX, якщо не кінця XIX ст. Коли ж я написав першу шкільну задачу Княжинського, то вона обернулася у "червоне море", а оцінка була "іще достаточно". Це був для мене неабиякий удар, але з другого боку, коли на цілу клясу був тільки один Дмитро Чайковський, що мав добру оцінку, два чи три мали достаточно і, мабуть, два чи три, як і я "іще достаточно", то це було для мене неабияким успіхом, бо ж більше половини кляси дістала "недостаточно". На простій мові, моя оцінка "іще достаточно" у Княжинського варта була в мене далеко більше, ніж "дуже добре" в Котовича.
Німецької мови учив проф. Юліян Ковалів, дуже делікатний в поведінці з учнями. На мене він робив враження мрійника, який у клясі дуже часто був фізично, але духом був деінде. Він був і нашим господарем кляси. Не раз і перепитуючи учнів завдані на память вірші, знімав правою рукою окуляри і, заклавши рамку в зуби, дивився у вікно, що виходило на будинок польської народної школи на другому боці гімназіяльної вулиці. Учні вже знали, що проф. Ковалів, дивлячись у вікно, думав про щось інше й дослівно не чув тогщ, що учень говорив. І тому він кожний раз запитував: вже скінчив? Про це мали змогу переконатися. В одній з передніх лавок сидів учень Ліщук, син учителів десь із Заболотова, і Ковалів сказав йому рецитувати вірш, мабуть, Шіллера "Ирлкиніґ". Ліщук устав і почав деклямувати вірш, але він його цілого не знав, тільки дві чи три перші строфи. Закінчивши те, що знав, він побачив,що проф. Ковалів замріяно дивився у вікно, проказав цілий "Отче наш", а коли скінчив, зупинився. Вся кляса заперла віддих і придушувала сміх.
— Скінчив? — запитав Ковалів Ліщука.
— Так, прошу пана професора, відповів чемно Ліщук.
— Сідай, маєш добре.
Польської мови вчив поляк Кобєрскі, про якого казали, що він любив заглядати до пляшки й у зв'язку з тим про нього ходили не надто прихильні йому жарти. В ґрунті речі Кобєрскі був добра людина, але, мабуть, не звертав великої уваги на свій предмет. Принаймні нам, які прийшли з польської гімназії в Заліщиках, не було важко дістати добру оцінку з польської мови, як у Заліщиках.
Математики вчив проф. А.Мусянович, про якого я вже згадував, але не довго, бо захворів і на його місце прийшов проф.Цепух. Завдяки тому, що проф.Мусянович мене ніколи не питав, бо питаючи поазбучно не дійшов до букви У (ми були реєстровані за латинською абеткою) про мене в нього не було жодних інформацій, отже я вважався у проф. Цепуха добрим учнем з математики.
Географії вчив проф. Василь Чередарчук, якого називали "калакунем" бо він, як на когось був сердитий, кликав його "ти калакуню". Це подібний випадок, як з проф. Гаврилюком.
Найбільш популярний серед учнів був проф. Орест Кузьма, добрий -педагог, який у третій клясі вчив хімії. То був талановитий ботанік-садівник, син з перших есперантистів в Україні, який ще в 1922 р. видав у Коломиї на власні кошти "Повний підручник до міжнародної мови есперанто. Підручник для українців". Він був безпосередній з учнями й у своїх викладах часто листувався жартами. Кузьму учні любили й шанували, а Чердарчука боялися. Не від речі буде згадати, що саме тоді у третій клясі вчився також і його син Богдан і син проф. Ковалева Любомир. Гідним уваги був ще професор історії Ошива , який приходив до нас з польської гімназії й залюбки політикував з нами на польсько-українські теми.
Політикувати тоді було про що, бо саме тоді Чехословаччина пережила свою політичну кризу, у зв'язку з питанням автономії для Карпатської країни, що нас усіх дуже захоплювало аж до березня 1939 р. Цей поляк добре орієнтувався у наших настроях і часто проводив розмови на тему, чи буде Україна, а коли буде, то де? Ані він, ані ніхто з нас не трактував Української ССР як української держави навіть комуністичної. Одною з найбільш кольоритних осіб в учительському складі був, мабуть, катехит о.Микола Капустинський, якого називали "ойцєц". У мене з ним були приязні взаємини, бо ми походили з того самого села Колодрібки Заліщицького повіту, Кудринецького деканату, з різницею в часі понад сорок років.
У подібних приязних взаєминах був також мій одноклясник-подолянин Петро Ґреґоращук, який походив з Мельниці Подільської, де батько нашого катехита був на парафії, а він сам провів там своє дитинство. Отець Капустинський любив оповідати учням різні біблійні історії із своїми власними додатками і прикладами із щоденного життя, покликуючись на місця свого дитинства. Залежно від того, котрій місцевості він той приклад приписував, якщо Мельниці, то звертався до Ґреґоращука, кажучи, "правда. Петре?", а коли то був з Колодрібки, то до мене: "правда Василю?" Ми звичайно підтверджували його історії, хоч ми ніколи про них не чули, але не пасувало нам заперечувати катехитові, навіть тоді, коли він оповідав про Иону, якого проковтнув кит.
Директором гімназії був проф.Станислав Котецький, а секретарем Клапоущак. З ними я не мав багато діла, тому й не можу про них нічого сказати. Знаю тільки те, що Клапоущак мав гарне каліграфічне письмо, писав наші свідоцтва, Крім того, нас вчили ще два учителі, Боярський руханки чи то фізкультури, та ще один, якого прізвище я забув,він учив ручних робіт. Був там ще проф. Роман Шипайло, математик і добрий педагог, якого всі хвалили; професор Богдан Левицький від української та німецької мов, якого називали "штравс". Його всі дуже боялися, бо він був суворий.
Одного ранку, восени 1938 р., я завернув з вул. Міцкевича на Гімназіяльну і почув хлоп'ячі голоси, які не то співали, не то викрикували: "Жовта хустка, сині кінці, шляк вас трафить українці". Я підняв голову й побачив на підвіконню першого поверху двох хлопчаків, які, баламкаючи ногами, "виспівували" ці слова як тільки побачили, що хтось ішов до української гімназії.
Мені це трапилося почути тільки один раз, але то не тільки заболіло мені але й залишило прикрий спомин на все життя. Я не міг собі уявити як то польська дітвора, на нашій прадідній землі, може погрожувати нам, що нас усіх чекає від них. Це були тільки підлітки, 10-11 років, вони може навіть не усвідомлювали того, що співали, але це було доказом чим їх годували дома батьки, яку ненависть вони мали до українців, не в Кєльцах, Бидґощі чи Радомлю, але таки в нашій Коломиї, де поза містом милями не чути було польського слова.
Кожної неділі, як звичайно, ми всі збиралися ранком у гімназії на "екзорту", а потім ішли парами до церкви св.Михаїла, вул. Леґіонів. Отець Капустинський правив Службу Божу в супроводі шкільного ґімназіяльного хору, яким дириґував проф. Роман Рубінґер, але дуже часто заступав його старший студент, чи, може, абсольвент гімназії Баран. Згадую про це тому, що на тих екзортах я вперше почув пісню до св.Иосафата, якої друга строфа звучала: "Він за церкву і за віру, як святий борець Христа, все що мав лиш, зніс в офіру, душу, тіло, кров, життя", коли тільки її почую, нагадує мені Коломию. Так само колядка "Добрий вечір тобі, пане господарю", яку я вперше почув у Заліщиках, завжди нагадує мені те місто, як тільки я її почую.
"Їдь, сину, додому...". Так помалу минули перші мої три тижні в Коломиї, і я почав привикати нових умов, нових товаришів та професорів. Але одного дня покликав мене до канцелярії проф. Гаврилюк і заявив, що моя оплата за бурсу за вересень ще не заплачена і він не може довше чекати. Отже, я маю до вибору - заплатити оплату за вересень і жовтень, бо ж платиться наперед, або покинути бурсу. Тому що я грошей заплатити не міг, він мені сказав: "їдь, сину додому й полагодь справу з оплатою або до бурси більше не вертайся!" великого вибору не мав, хоч і подорож додому також вимагала грошей, якось я, не мавши грошей на квиток до Заліщик, поїхав потягом до Городенки, звідти пішки до Городниці, де поромом переплив через Дністер і по полудні я був уже в Заліщиках. Там мені трапилася підвода до Колодрібки, і я не мусів чимчикувати 32 кілометри пішки. Мама дуже здивувалася, коли я увечері прийшов додому. На питання, чого приїхав додому, я дав відповідь. Після того мама почала нарікати на вдовину долю, ніби виправдуючись за те, що у волості ще не заплатили моєї стипендії. "Я щотижня ходила до волосної канцелярії у Синькові, пішки сім кілометрів, але там завжди мене збували нічим, мовляв, прийдіть на другий тиждень. І так за кожним разом. Одного разу так і сказали мені, що тобі не треба було йти до української гімназії в Коломиї, але вчитися в Заліщиках. А ти бавишся в політику й перейшов з польської гімназії до "руської".
Деякі люди також глузували з мене й казали, що я хочу, щоб син був паном, а сама бідую, говорила мама плачучи. Я пішла до сестри, твоєї тітки, щоб мені помогли кукурудзу лупити, а вуйко сказав, що радо поможе мені, але тоді, як відберу сина від панів, а тепер ні! А по хвилині додала:"Але є люди, які хвалять мене за те, що тебе з останнього посилаю до школи".
Це мама сказала з якоюсь ніби полегшею й замовкла. Я не знав, що маю мамі на те відповісти, а вона знову ніби собі щось пригадала та й каже: "А що буде як ми собі не дамо ради і виставимо себе на сміх, бо ж ми рвемося з мотикою на сонце."
Після такого вступу, я вже не мав серця казати мамі, що мене вигнали з бурси за незаплачену оплату за вересень. На другий день рано я пішов до нашого пароха о.Юліяна Гординського, колишнього добровольця до Українських Січових Стрільців, дуже доброї людини. Я відчував потребу з кимсь поговорити і перед кимось висповідатися із своїх турбот і почути кілька слів заохоти.
Прийшов до парафіяльного дому і якраз у дверях зустрінув нашого сільського молодого вчителя Бойка, який виходячи з будинку, здивовано глянув на мене і запитався: "Що, вже скінчилися студії?" Я не знав, що він в дійсності мав на увазі, звичайний запит, цікавість, чи іронію, яку я відчув у його словах, знаючи, що він сам був з багацького роду і таких матеріяльних труднощів, як я, він не знав. В тій хвилині я ще раз сказав собі, що я не смію покинути школи!"
Отець Гординський зустрів мене дуже приязно. Я розказав йому про свої турботи і просив, щоб він від себе запевнив адміністрацію бурси, що все буде заплачене як тільки я дістану свою стипендію. Він вислухав мене уважно й обіцяв зробити все, щоб мені помогти, а при тому ще й підбадьорив мене, щоб я тримався й йшов до мети. Він зараз таки написав карточку до проф. Гаврилюка і запевнив його, що справи будуть скоро полагоджені, і бурса дістане оплату. Це він дав мені в руки, а при тому обіцяв, що напише окремого листа до о.Капустинського, щоб він заступився за мене. Крім того, мама позичила трохи грошей з каси Союзу Українок у селі, які я мав відробити вліті і на другий день я поїхав до Коломиї.
Лист о.Гординського справді поміг багато, і коли я зустрінув о.Капустинського, він, як то було у його звичці, поцмокав губами і сказав: "А чому ж ти мене скоріше про це не інформував?" Завдяки цій інтервенції мене вже аж до різдвяних свят ніхто не турбував, тим більше, що пізніше гроші прийшли і мої залеглості були заплачені.
Від Листопада до Йордану. Велике враження зробило на мене і відзначення Листопадового Зриву в Коломиї. На 31-го жовтня, вже в сумерку відправлялася панахида на цвинтарі за всіх, що впали за волю України. Ми всією бурсою, не організовано, поодиноко, взяли участь у відправах. Там я мав нагоду почути проповідь Кисіля — патріотичну і повчальну. Ми сподівалися якогось випадку, бо довкола цвинтаря крутилося багато таємних поліцистів і поліційних донощиків, а крім того, було чимало уніформованої поліції, але до конфронтації на цвинтарі не дійшло. Знаю тільки, що о.Кисіль мусів заплатити якусь суму грошей-кару за "підривну проповідь". Про нього зрештою говорили, що кожна його проповідь, виголошена з нагоди якогось національного свята, вартувала від сто до п'ятсот злотих кари, а це тоді були великі гроші. Отець Кисіль згадав не тільки про Листопадовий чин 1918 р., але також про намагання поляків здавити порив до вільного життя закарпатських українців, їх вимоги "вспульней ґраніци з Веньґрамі" тощо. Але поліція не важилася тоді підійти до нього, знаючи, що публічна опінія була проти них і то привело б до очевидної конфронтації сил. Хоч поляки мали зброю, але українців було багато, і то не вийшло б на користь полякам, бо про це зараз трубіла б преса.
Цікавий випадок трапився був на Йордан у 1939 р. Зима тоді була тепла, що Прут не замерз, і хрестів не можна було вирізати з леду. Тому й посвяття відбулося біля парафіяльної церкви. В українських йорданських богослуженнях, зокрема при водосвяттю кожного року брав участь і відділ польського війська з 49 полку уланів, який стояв у Коломиї.
Богослуження, як і водосвяття відправляв сам о.прелат Русин в супроводі священиків і при співучасті церковного хору. На закінчення водосвяття, коли диригент роздав голоси, військова оркестра почала грати молитву Боже цось Польськєв пжез так длуґє лята..." У відповідь на це хор що стояв на подвір'ю коло духовенства почав молитву "Боже; великий, єдиний, Русь Україну храни..", яка є відповідником до польського "Боже цось Польскєв...". Деякий час грала оркестра польську молитву, а хор співав українську, але коли хор підтримали парафіяни, що стояли на церковному подвір'ю й на вулиці, хор заглушив оркестру, і вона перестала грати. Зараз після того відділ війська з оркестрою відійшли до касарень, а парафіяни з почуттям перемоги шли набирати йорданської води.
Хто добрий математик? Перше півріччя 1938/39 року не було легке для мене, бо я мусів пильнувати навчання, щоб виявити професорам своє знання, а по-друге, мене мучили фінансові зобов'язання, які ніколи не були вистачальні. По Різдві це трохи поправилось. Проф. Цепух перевів мене до іншої кімнати, до учнів І кляси, де я виконував чинності зверхника чи наглядача за порядком в кімнаті та за тим, щоб учні придержувалися точно розкладу занять, а коли була потреба, допомагати їм порадою. За це мені обнизили оплату за бурсу, що бодай частинно розв'язувало мої фінансові труднощі. Крім того, мої професори, як д-р Княжинський, проф. Цепух, проф. Ковалів та катехит о.Капустинський рекомендували мене батькам слабших учнів, щоб брали мене на інструктора. Так я заробляв гроші на оплату бурси. Хоч цього вповні не вистачало, але все таки я щось уже платив, а решта йшла на рахунок, який я мав вирівняти в часі літніх вакацій. Економічно воно виходило мені на користь, але за те я не мав на ніщо інше часу. Одиноку розвагу, на яку я собі дозволив у тому часі, була моя участь у п'єсі "Суєта" Тобілевича, яку наша кляса ставила в гімназії під керівництвом режисера Скалозуба. Після того шкільний рік добігав до кінця.
Я найбільше потерпав за математику, якої вже пів року вчив проф. Цепух. Я був поганий математик, але одного разу він покликав мене і сказав, щоб я з Волошинюком переробив математику за піврік, бо бачив, що Волошинюк слабий у математиці.
Після того я почав з Волошинюком переробляти математику і на моє диво я побачив, що Волошинюк знає її краще від мене. В дійсності з тієї лекції, як і кількох дальших, я більше навчився, як Волошинюк. По двох чи трьох тижнях проф.Цепух покликав Волошинюка до таблиці і був з нього задоволений, бо Волошинюк відповів на всі питання. Я був свідомий, що то не була моя заслуга і на похвалу я не зовсім заробив, але мої лекції з Волошинюком додали йому самопевности, а я скористав, бо навчився з Волошинюком математики.
22-го червня 1939 р. скінчився шкільний рік, і я покинув Коломию, з надією вернутися по вакаціях. 1-го вересня вибухла війна і Польщу розпарцелювали, як вона парцелювала Чехословаччину. Західну Україну окупувала російська армія, і ми були "визволені" на московсько-большевицький лад. Західна Україна стала складовою частиною Української Совєтської Соціалістичної Республіки і об'єктом терору та переслідування багато гіршого чим за Польщі. Восени я поїхав ще раз до Коломиї і зайшов до бурси, де все ще перебував проф. Гаврилюк. Я хотів заплатити свій борг, заробивши трохи грошей за вакації, але професор не прийняв грошей.
Це не та сама бурса, говорив він мені, тому тримай гроші для себе, вони тобі напевно придадуться.
Потім до Коломийської гімназії я вже не йшов, бо таку саму школу мали в Заліщиках, школу з українською мовою, але без українського духа. До Коломиї я вернувся аж за дальшого "визволення" — німецького на весну 1942р.
|
