|
Андрій ГАЄЦЬКИЙ
 Хоча перша світова війна скінчилася перед початком двадцятих років, то на наших рідних землях тривав далі воєнний стан. Окупанти як на сході, так і на заході стосували до українського народу нечуваний терор, намагаючись якнайскоріше затерти сліди існування української держави. Вони відразу наповнили тюрми невинними в'язнями, наложили на жителів нестерпні контрибуції, обклали їх різними карами та зневажливо ставилися ло автохтонного населення. Людей опанував розпач.
В той час колишні українські вояки, які ніколи не капітулювали, не зложили зброї ворогам і не могли знести такої наруги й почали ставати в обороні беззахисного народу. Спонтанно творилися нові загони завзятих воїнів, які карали опричників, зайдів колоністів та кровожадних польських шляхтичів дідичів, що густо обсіли наші села. Почали горіти двірські скирти, загороди колоністів та всяких вислужників. Окупант запровадив воєнний стан, завів наглі суди, вішав невинних людей, суди стали сліпим знаряддям в руках жорстокого режиму. В той час спряглися всі ворожі польські сили, щоб вогнем і мечем іти на знищення Руси "і завели пацифікацію", де польський зухвалий шовінізм показав свою історичну буту над безборонним народом. Витворилися невиносимі відносини. Польські сули карали українських священиків за те, що вони вписували в метриках прізвища українських людей із закінченням "ий", а не по-польськи "і". Коли відбувалися останні передвоєнні вибори до польського сойму, то по селах польські "стшельци" не допускали місцевих селян до виборчого льокалю шоб не голосували на українських послів. Селяни Гвіздецького повіту просили свого місцевого пароха о.Мелимуку, щоб він інтервеніював перед виборчою комісією, але його інтервенція нічого не помогла, а по виборах польський суд покарав о.Мелимуку в'язницею на два і пів року за те що він мовляв, перешкодив спокійно переводити вибори. Подібних випадків було більше.
А коли перед самою другою світовою війною постала Карпатська Україна, то польське військо обсадило кордон в Карпатах і наказало людям годувати вояків і їх коні. Карпати були густо обсаджені поліцією, мундурованою і немундурованою та великою зграєю всяких провокаторів. В окружному коломийському суді посипалася повінь політичних процесів проти юнаків, що намагалися дістатися на Закарпаття і попадали в засідку поліції чи провокаторів, посипалися високі кари на винних чи невинних. Старенького українського священика засудили на два роки тюрми за те, що в його сіні ночували якісь подорожні, про що він і не знав, але сусід поляк зізнав, що бачив таких подорожних. А щоб ще більше докучити нашим людям, то прем'єр Складковскі наказав малювати плоти по селах, щоб за ними не крилися "підозрілі" люди. Витворилася нестерпна атмосфера, що найбільше відчувалося в суді під час політичних процесів, а в той час в Окружному коломийському суді було безліч таких, що не все могли дати собі раду, бо часто заходила колізія в обороні поодиноких підсудних, тому часом просили деяких жидів-адвокатів до помочі. Найчастіше допомагав молодий адвокат Розенблят, що ходив колись до української гімназії, бо до польської його не прийняли. Він прекрасно опанував літературну українську мову у слові й письмі. В одному більшому політичному процесі цей адвокат перед початком розправи зголосив предсідникові суду, що буде заступати підсудного, а зголосив це українською мовою, як і всі українські адвокати. Цим разом предсідником трибуналу був сам президент суду Цисаж, великий україножер. а прокурором був жид вихрест Васерман, Цисаж накинувся з лайкою на адвоката, що йому як жидові не прислуговує право говорити в суді по-українськи. Розенблят відповів, що є правдою, що він жид, але тут у суді він заступає підсудного українця, "зрештою тут на суді сьогодні є ціла Україна". Це дуже розлютило предсідника й він покарав адвоката гривною та загрозив. що відбере право заступати в суді, коли цей буде далі продовжувати оборону по-українськи. На лаві оскаржених засіло багато людей непричасних до справи, зовсім невинних осіб, тому оборонці покликали 42 свідків на оборону підсудних. Всі свідки зайняли цілий судовий коридор. Розправа почалася відразу в напруженій атмосфері Суд переслухав прокураторських свідків і зробив перерву. По хвилині прийшов до мене судовий возьний і сказав, що предсідник суду хоче говорити зі мною. Коли я з'явився в його кабінеті, він з місця зажадав від мене, щоб я переконав своїх старших колег адвокатів, щоб вони зріклися переслухання всіх свідків оборони, бо процес може затягнутися, а йому шкода часу. При тім ще додав, "чим більше свідків, тим вища буде кара". Я запитав його, як суд може говорити про висоту кари, коли оскарженим не доказана вина, а свідки покликані саме на те, щоб виявити невинність підсудних. На це він грубо відповів, що вина вже їм доказана прокураторськими свідками, зрештою, тому є розправа, бо вони є винні. Оборона не погодилася зректися переслухання своїх свідків, але трибунал поминув переслухання свідків оборони, закрив розправу і проголосив вирок, наперед заздалегідь приготований. Посипалися високі виміри кари по 15, 10 і 5 років тюрми. На залі рознісся гіркий плач невинних людей, товчуть головою об мур, бо нема вже на світі справедливости.
Щодня відбувалися такі процеси і за кожним разом сипалися високі кари.
Кажуть люди, що мухи найбільше кусливі, коли наближається їм кінець. Так було з Польщею, чим ближче було до кінця, тим більша була їх скаженина. Коломийська тюрма була так переповнена в'язнями, що вже не можна було їх усіх примістити, але арешти далі відбувалися, ніхто вже не переводив слідства, морили голодом. Почалася нова війна, а арештам не було кінця. До тих всіх знущань влада обложила селян великими податками та всякими драчками, яких люди не могли ніяк покрити. Тому всі чекали нетерпеливо якоїсь зміни, а зміна назрівала і то навіть скоріше, ніж хтось міг припускати. Почали люди шепотом говорити, що заноситься на війну, але ніхто не міг збагнути, як та війна буде виглядати, хто з ким проти кого буде воювати.
Врешті війна настала. Воєнний настрій викликали безнастанні поїзди на Румунію, куди поляки вивозили всяке добро, золото й таємні документи. Тих вагонів з Варшави все напливало й напливало, вони забили всі дороги, всі станції, навіть всі бічні рейки. Люди почали шептати, що румуни забрали золото, а втікачів не хочуть впускати, тому витворився такий запір. За поїздами рушила велика валка тягарових та особових авт великих достойників, а було їх так багато, що забили всі дороги. Деякі авта попсувалися подорозі а деяким забракло пального, тому пасажири залишали на призволяще. брали в руки валізки, набиті грішми, і пускалися пішки до границі. А шо з Коломиї ще було далеко до границі, то багато з них покидали важкі валізки і пробували чим скоріше добитися до Румунії. За той час польське міське шумовиння почало розбивати державні магазини. Насамперед пограбували магазини з горілкою та тютюном. Настало велике безладдя. Вранці посходилося міське панство в білих рукавичках копати по городах окопи, але по полудні вже їх не було, зате поліція зганяла всіх, кого захопила на дорозі, до копання окопів. Війська в той час ніде не було видно. Нагло розійшлася вістка, що 17-го вересня (1939) большевики переступили границю і йдуть полякам на поміч. Остання втікала поліція, але вже не встигла перейти границю, бо там дігнала їх большевицька стежа й завернула до коломийської тюрми, яку люди вже встигли розбити і випустити недобитих в'язнів. Люди спокійно приглядалися тому, похитували головами й казали: "ніс вовк, понесли й вовка". Тимчасом залишена польська "сметанка" вийшла на місто з букетами в руках вітати своїх "визволителів", але не могла їх діждатися, бо "доблесна" червона армія, обійшовши місто Коломию, пігналася навздогін на румунську границю, сподіваючись ще захопити вагони з золотом.
Настала дивна ситуація. Українці заховалися десь по закутках, перестрашені тим, що не німці, на яких чекали, а большевики зайняли наші землі. Зате на вулиці вийшло багато жидів з червоними опасками на рукавах, а за ними появилася якась міліція, решта міста завмерла. По якомусь часі показалися перші большевицькі стежі, різні відділи вояків, які скоро розлізлися по крамницях і викуповували всяке барахло, що попало їм на очі. найбільше шукали за годинниками, які чіпляли собі на обі руки. Потім показалися вже й інші відділи вояків, які розклеювали великі афіші, портрети Леніна, Сталіна й інших, плякати, які заповідали "щасливе життя під ясним сонечком вождя народів Сталіна". Молоді жидівки почали наборзі організувати для "бойців" театр, а що не знали ні московської ні української мови, то балакали по-польськи.
Не минуло навіть три дні, як нова влада почала своє урядування арештами. Перших арештували комуністів, сельробів, соціялістів, радикалів, не чіпали наразі ні ундистів, ні їм подібних. В Коломиї з українців насамперед заарештували адвокатів - Івана Новодворського, Івана Кузьмича і Могильницького, визначного радикального діяча Миколу Новака та багато інших. Нас усіх дивувало, звідки вони дістали прізвища й точні адреси тих, кого саме треба арештувати. На це відповіли знайомі жиди: "наші жидки вже давно приготовили точні списки ворогів народу". Зайшла конечна потреба змінити місце замешкання, забратися з міста й затерти за собою сліди. Пробували люди дістатися до Львова, бо там скоріше можна загубитися, але там важко було знайти приміщення, бо всі були перелякані і боялися приймати до себе на мешкання. Багато наших людей пробували дістатися до німецької комісії для репатріянтів, але там треба було виказатися якимись документами. Кому не вдалося договоритися з німецькою комісією, того міліція затримувала, занотовувала прізвище й адресу.
У Львові відбувалися різні мітінґи, як і по всіх інших містах. Також і по селах почалися всякі збори й вибори та багато аґітки. По кількох місяцях наїхало багато "чиновників" із східних областей, між ними найбільше учителів. Всі новоприбулі кинулися викуповувати всяке барахло. Перед крамницями появилися довжезні черги за товаром першої потреби, але товар скоро зникав з полиць, а крамниці позамикали. Коли перелетіла між людьми чутка, що щось привезли до крамниці, то за ніч уставилася вже довга черга, чекаючи ранку, коли відкриють крамницю та почнуть щось продавати. Дуже часто доводилося простояти цілу ніч у черзі і вернутися рано до дому з порожніми руками. Такі видовища повторялися майже кожного дня. Найгірше відчувався брак нафти, соли, мила, сірників.
Скоро по селах почали заводити колгоспи, але люди якось не дуже спішилися йти туди, а ті, що пішли, скоро переконалися, що в колгоспі більша нужда, ніж вони мали її перед тим. Господарів, що не пішли в колгосп, обложили такими високими податками, що ніхто не міг того виконати.
На весні 1941р. почав поширюватися вже жахливий терор, особливо по великій справі Горбового. Тюрми заповнилися в'язнями, ніхто не смів ними опікуватися, бо хто відважився комусь з рідних чимсь помогти, то тих також арештували. Заразом посилився вивіз "непевних" людей - "ворогів народу".
Люди зі страху не показувалися на вулицю, уникали всякої зустрічі зі знайомими та все оглядалися, чи хтось не слідкує за ними. Всі бажали собі якоїсь зміни, бо витворився нестерпний настрій. Люди потаємно шептали собі, що чули від людей із сходу, що заноситься на війну, і цим знову почали себе потішати. Скоро почався "призов" до армії, а то був видимий знак, що нависла вже війна.
Несподівано, 22-го червня 1941 р. німці наглим наскоком почали воєнні дії проти большевиків. Настало велике замішання. Почалася евакуація людей і вивіз державного майна. Люди зі сходу збиралися із своїми.. чемоданами" на залізничній станції та пхалися до всіх поїздів, що переїздили, щоб дістатися до середини, але поїзди були вже зовсім переповнені. Безрадні й зажурені вичікували на станції, може вдасться їм колись пропхатися до поїзду. При кінці червня настав дуже грізний час. Одних в'язнів вивозили, інших ліквідували на в'язничному подвір'ю. Забирали людське добро, головно забирали підводи для евакуації "лутших людей". Міське шумовиння почало живо увихатися біля розбитих крамниць. Військо евакуювалося десь бічними дорогами, на головних дорогах його не було видно. В перших днях липня далися чути часті перестрілки поза містом. Люди думали, шо вже надходять німці, а виявилося, що то були недобитки червоної армії, які промощували собі дорогу до відвороту, відбиваючись від наступаючих на них німців. Настала порожнеча, не було жоднюї влади. Несподівано появилася на швидку руку зорганізована міська міліція, яка намагалася відібрати зброю від утікаючих розбитків большевицької армії. В той час вже ніхто не міг визнатися, хто втікає, а хто наступає.
Несподівано ввійшли до Коломиї перші мадярські стежі. з якими зараз таки поляки нав'язали приятельські зв'язки й почали робити доноси на українців. Мадяри почали арештувати і брати закладників. мовляв, українці стріляли до мадярського війська. Настав знову грізний час. але на щастя з'явився о.Кабаровський, що за першої війни був польовим капеляном для українців, які служили в мадярських полках, і знав добре мадярську мову. Йому вдалося переконати мадярського полковника, що до мадярів не українці стріляли, а рештки утікаючих большевиків. Казали, що о.Кабаровський добре почастував їх у своєму домі і в той спосіб вдалося вирвати арештованих від повішення. Мадяри зайняли Покуття і поводилися дуже дико, без розбору брали людей до роботи закопувати в землю бочки з бензиною та до інших важких робіт.
По деякому часі мадярські частини пішли вперед, а на їх місце прийшли німці, які відразу почали поводитися брутально й бундючно. На мурах появилися різні плякати, одні від українців, щоб на місцях організувати свою владу, другі від німців, які не заповідали добра місцевому населенню. В місті позабирали для себе найкращі доми, відкрили крамниці з написом "тільки для німців". Але стихія йшла за стихією. В той час ріка Прут виступила з берегів, залила всі городи, поля, сіножаті та цілі села, знищила весь дорібок, і настав голод. Багато хат опустіло, бо вся родина померла з голоду. Ціле Підкарпаття перемінилося у велику руїну.
Скоро появилося всемогутнє "гестапо", а за ним "кріпо" (кримінальна поліція), що рекрутувалася з фольксдойчів, поляків та всякого шумовиння, яке шукало наживи. Почалися арешти, а то й розстріли. На сільське населення наложили високі контингенти збіжжя, м'яса й ін. , чого бідне селянство не могло дати, бо само примиряло з голоду. Забрали з сіл багато молодих хлопців до праці в так званий "бавдінст", там їх морили голодом, не давали зміни білизни, тому почали докучати насікомі. Одної неділі зібралося кілька хлопців і пішли додому до поблизьких сіл, щоб змінити білизну та взяти з собою трохи хліба. В понеділок рано гестапо зібрало всіх тих хлопців на шкільному подвір'ї, пов'язали їм очі і всіх розстріляли на очах прохожих людей і в присутності о. декана Олександра Русина, голови Окружного допомогового комітету.
Бідне підгірське населення, що примирало з голоду, мандрувало на доли, щоб заміняти за якесь хатнє устаткування хліба чи круп. На тих, що верталися і несли щось для своєї примиряючої родини, наскакувала нагло кримінальна поліція, зганяла коло кримінального будинку, відбирала від них придбане добро, їх тяжко побивала і по-звірськи над ними знущалася. Все свіжо стоїть мені перед очима страшний образ. Привели поліцаї одну стареньку дуже вихуджену селянку, що тримала в руці в торбині трохи фасолі. Поліцай вирвав їй з рук торбину, розсипав по всій дорозі фасолю, селянку кинув на землю і почав копати. Вона бідна обняла його чобіт і цілує, просить, щоб пощадив її, бо вдома всі помирають з голоду, а поліцай копнув її так сильно в голову, що кров обляла його чоботи і її ціле обличчя. Окровавлену залишили ту бідну жінку на дорозі, де вона й закінчила своє життя. Такі образи повторялися майже кожного дня.
Вже на самому початку німецької окупації зорганізувався в Коломиї Окружний допомоговий комітет, якого головою став о.декан Олександер Русин, а його заступником був д-р Дмитро Станкевич. Вони обидва добре володіли німецькою мовою, тому їм було більше можливо договоритися з німецькою владою. Інші місцеві громадські діячі обняли інші ділянки праці, а мені призначили організаційні справи та опіку над в'язнями. В той час багато наших людей перебувало у в'язниці, вони примирали там з голоду й тифу. По довгих зусиллях мені вдалося договоритися з управою в'язниці, що я буду достачати їм з комітету харчі для в'язнів. Вони харчі приймали, але в'язням їх не давали, з'їдала їх в'язнична служба. Але вдалося мені додатковими харчовими подарками прихилити секретарку в'язниці, яка давала мені секретно інформації про стан в'язнів, хто з них ще живий, кого вже немає, а кого за що посуджують. В той час я був в Коломиї єдиним адвокатом, справ було так багато, що ніяк не можна було їх подолати.
Поліція тих молодих людей, забрала від них гроші, а вони почали легітимуватися, що вони легально це роблять, показуючи листу з печаткою комітету та підписом д-ра Коссака. Поліція заарештувала всіх колядників та їх рідних, а також і д-ра Коссака. Всіх відставили до тюрми в Чорткові, де всіх їх, молодих і д-ра Коссака, розстріляли без жадного слідства чи суду.
Коли почав наближатися фронт все ближче і ближче до Підгір'я, терор став нестерпний. Тим часом назбиралося в горах і по лісах різних партизан. Ніхто вже не визнавався хто з ким воює. Найбільше докучали нашим селянам партизани Колпака. Вони часто робили напади на села, на німецькі станиці. Німці вже не розбиралися, які то партизани і мстилися на наших невинних громадянах. Брали закладників і по кожнім випаді з лісу, розстрілювали їх, а на їх місце арештували нових громадян. Тоді ніхто не міг уже заховатися, бо всі були на списку як закладники. Мене примістили на листі під числом 160. В половині березня 1944 року повідомив мене молодий чоловік Гоший, що наступної ночі мають мене арештувати як закладника бо партизани з лісу зробили новий випад. Не було вже жодної ради, треба було з місця зникнути. І так несподівано, зовсім неприготовано мусів я з дружиною покинути родину, рідну хату і потім тинятися в чужих сторонах.
|
