|
Марія Андріяна КЕЙВАН
 У 1960 році редактор 3.Книш просив мене написати про коломийський шпиталь до збірника "Над Прутом у лузі". Я відмовилася, бо тоді час моєї праці у шпиталі видавався мені ще уже близький і спомини були б занадто забарвлені особистими почуваннями, словом, не було ще перспективі. Від того часу минуло понад двадцять років і відповідна перспектива, здається мені, вже є, хоч може, дещо затерлося в пам'яті, але п'ять років у коломийському шпиталі (1 квітня 1939 - 25 березня 1944) виразно малюються перед очима, коли думаю про них. Протягом того часу три рази мінялася влада в Західній Україні. Я почала працювати у шпиталі за Польщі, кілька місяців пізніше Галичину приєднали до Радянської України , а в 1941 р. почалася німецька окупація. Дальша зміна (знову большевики) вже мене в Коломиї не застала, ми виїхали кілька днів раніше.
Кожна зміна влади відбивалася відповідно і на шпиталі, хоч не такою мірою, що на інших установах. Засадниче завдання шпиталю - лікувати хворих - залишалося те саме при кожній владі. І ніяка влада не могла цілковито викорінити його.
Мені було б багато легше писати, якби я мала якісь нотатки з того часу, у з мене немає ніяких записів, тому мушу полягати виключно на своїй пам'яті. В ній дещо дуже виразне, дещо менше, і це зв'язане з суб'єктивним сприйманням подій, не з їх важливістю у шпитальній хроніці. Та це не історія шпиталю, але особисті спомини, які завжди бувають частинною суб'єктивні.
Я почала працювати в коломийському шпиталі з 1-го квітня 1939 р. як "стажистка" - так називали в Польщі новоспечених лікарів, які відбували "стаж", цебто обов'язкову безплатну практику по дипломі. Тому що ці назви в тому часі приняті і в українській мові, я вживатиму їх без лапок. Диплом лікаря я одержала в січні 1939 р. в Познанському університеті, і бажанням моєї мами було, щоб я поїхала на стаж до Львова, до Народної шпиталі, на що я радо погодилася. То був час кривавої боротьби за Карпатську країну, польсько-українські стосунки були напружені до найвищої міри і мені хотілося бути між своїми. Я поїхала до Львова і 1-го березня зголосилася в Народній лічниці, де мене приняли на стаж. Почувалася там зовсім добре, зокрема багато вдоволення давало мені те, що як лікарі, так і хворі говорили українською мовою. Досі в університетських клініках я чула тільки польську мову, і вже мала її досить. Щоправда, мені бракувало української медичної термінології, та з цим можна було дати собі раду. У лічниці відбувалися часто доповіді наших відомих лікарів, як проф. М.Панчишина та інших.
Мій побут у Львові був короткий. При кінці березня оголошено новий запорядок міністерства здоров'я у справі стажу - з однорічного він ставав дворічним, відбувати його можна було лише у шпиталях, що мали хоч двісті ліжок. Запорядок обов'язував від 1 квітня 1939 р. і лише ті лікарі, що почали стаж раніше у відповідної величини шпиталі, могли закінчити його.
В Народній лічниці було сто ліжок. Це значило, що я мушу її покинути, хоч як мені не хотілося, як і не хотілося покидати Львів, тому я пішла пробувати щастя до Львівського міського шпиталю. Приняв мене директор (мабуть. Л.Погорецький). Він довго та мовчки розглядав мій диплом, врешті не підводячи зору, запитав:
- Пані русінка?
- Ні, українка, - відповіла я. Він глянув на мене з-під лоба і довге мовчав. Я була певна, що відмовить, але врешті сказав, що можу почати свій стаж від 1-го квітня на венеричному відділі. Покликав якогось молодого лікаря, щоб показав мені відділ. Той відразу попередив мене, що пацієнтки в відділі, це львівські проститутки на примусовому лікуванні, дуже зухвалі і аґресивні. І справді, тільки відчинив двері до одної залі хворих, як пацієнтки кинулися до нього, вигукуючи якісь скарги, густо переплітаючи нецензурними словами та прокльонами. Питали теж про мене, хто я і чого хочу, їх вульгарні вислови і такий же вигляд ані трохи мені не подобалися Вони були дуже далекі від ідеалізованих типів, що їх зустрічаємо в літературі. Тому я рішила вернутися до Коломиї і відбути стаж у тамошньому шпиталі. Туди я, студенткою бувши, приходила на практику кожного літа від 1936 р.
Директор шпиталю д-р Калінєвіч приняв мене зовсім інакше - як давню знайому. Сказав, що можу почати від завтра (1 квітня) і відбути його на яких хочу відділах. Заохочена його прихильним ставленням я запитала, чи могла одержати посвідку, що я почала практику раніше, напр., від 1-го березня, тоді б не мусіла два роки відбувати. Про побут у Львові я не згадувала. Відповів це невиключене, тому що я багато часу провела у шпиталі, коли була студенткою.
Я зголосилася на внутрішній відділ. Внутрішні недуги мене найбільш цікавили, крім того, один товариш по студії у Познані плянував по відбуванні практики зорганізувати кооперативу здоров'я і запросив мене до співучасти. Того рода кооперативи вже починали засновуватися по наших селах, і я згодилася.
Я погодилася працювати як лікар внутрішніх недуг. Вирісши на селі (мої батьки вчителювали), я знала яке занедбане було сільське населення під медичним оглядом і хотілося цей стан поправити, та з цього глянування нічого не вийшло, хоч ніхто не міг передбачити майбутнє.
Коломийський шпиталь з офіційною назвою "Шпіталь повшехни" був збудований за Австрії, як говорили, заходами українського лікаря д-ра Левицького, який був директором шпиталю ще й у двадцятих роках. Помер аж під час другої світової війни, але я ніколи не мала нагоди бачити його. У шпиталі було 220 жінок, двісті в головному будинку, двадцять в окремому павільйоні для інфекційних хворіб. У головному будинку внизу містилися внутрішній, жіночий та венеричний відділи, а також рентгенівський кабінет, лабораторія, шпитальна канцелярія, їдальня і приймальня, де оглядали зголошених хворих.
На горішньому поверсі була хірургія з великою й малою операційною залою, аптека, кімнати для лікарів і каплиця для монахинь. Крім хірургічних клієнтів, там часто лежали хворі з інших відділів, які платили за сепаратки, там було більше малих кімнат. На загальних залях було вісім до десять ліжок, на менших - чотири або два. В окремому, теж поверховому будинку містилася внизу кухня і пральня, а вверху мешкання монахинь. Були ще й інші господарські будинки, як стайні бо до шпиталю належало велике допоміжне господарство.
Зокрема гарний був сад, куди я любила вийти з книжкою чи без неї. Був теж город і пасовище. Шпиталь був положений на окраїнах міста, у південно-східній частині. Я жила в іншому дистрикті й у літі їздила до праці ровером, взимі ішла пішки, винятково при поганій погоді їхала фіакром, Коломия, хоч простором велика, не мала ніякої міської комунікації.
Директором шпиталю був, як я вже згадувала, д-р Станіслав Калінєвіч, хірург. Середнього віку галицький поляк, син старости, який сам говорив що його рід виводиться з "рускей" шляхти, про що могло свідчити написане вище. Почувався поляком, але шовіністом не був. Поляки навіть лікували його, що до дітей узяв бону-німкиню і що його хлопці вдома говорять по-німецькому (мабуть, приготовляв їх до студій медицини у Відні). любив мистецтво і сам малював у вільному часі.
Внутрішній відділ належав до д-ра Шайни, що мав офіційну позицію примарія, тобто першого по директорові лікаря. Шпиталі в Польщі були - візовані на іншому принципі, ніж у Канаді. Хворих лікували виключно шпитальні лікарі, оплачувані урядом, приватні ніякого голосу в лікуванні не могли мати, хіба відвідати своїх пацієнтів, з чого рідко користали, бо між шпитальними і приватними міськими лікарями не було приязних стосунків. В багато важили національні різниці, зокрема, коли йшло про лікарів-українців.
Д-р Мєчислав Шайна, поляк з Помор'я, був ще молодий лікар, тридцяти років. Дати можливість заробити українцям не дозволяло монахині її римо-католицьке сумління! Навіть свинар Тадзік був поляк, як і фірман, обидва дверники, не говорити вже про обслугу хворих та канцелярійний персонал. До помочі монахиням були так звані санітарки, що походили з місцевих міщанських родин. Ніяких кваліфікацій від них не вимагали, але вони мусіли бути поляками - римо-католикам Вони прибирали залі хворих, застелювали ліжка, купали пацієнтів, носили їм їжу чи й годували, інколи й ліки давали. Говорили до хворих по-польськи як і монахині, хоч напевно знали українську мову. Багато їх походили з мішаних родин і мали українські прізвища.
Єдиним винятком на весь шпиталь була українка Параска, яка вже дов"ший час чистила хірургічні інструменти. Знала їх так добре, що в разі потреби інструментувала до операції. Вона теж говорила по-польському навіть тоді коли я питала її по-українському. Мабуть, боялася втратити працю, знаючи добре монахинь. Все ж мушу додати, що лікарів трактували монахині респектом, ніяких завважень їм не робили, вже і студентів титулували докторами.
У противенстві до медичного та господарського персоналу, де не було українців, між пацієнтами було їх найбільше. Згідно із звичаєм того часу міське населення, за винятком найбідніших, лікувалося вдома. По селах зокрема дальше від міста положених, тієї можливости не було, тому хворого привозили до шпиталю. Були між ними бідні, за яких платила громада, були багатші, що самі оплачували шпиталь, але таких відсилали звичайно приватні лікарі. Наші селяни бідні чи багаті, часто починали лікуватися зовсім пізно інколи й запізно, щоб їм помогти. Одною з причин був фаталістичний піл села до хворіб та смерти. Іншою причиною було те, що свідоміші селяни, яких у тому часі було вже багато, погано почувалися у шпиталі, де до них говорили чужою мовою і не приховували погорди до "хлопів".
На другому місці щодо числа були пацієнти з-поміж міського жидівського пролетаріяту. Поляків було найменше, хіба робітники чи дрібних урядовців, за яких платила Каса хворих. Польського пролетаріяту у місті майже не було, бо для поляків завжди знаходилася праця в державних міських установах. Інколи лежали у шпиталі приватні пацієнти д-ра Шайя-(високі урядовці, дідичі, купці) на сепаратках, бо могли заплатити за них В хірургії того рода пацієнти траплялися частіше, ніж на внутрішньому відділ Хворобою ч. 1 у тому часі була туберкульоза, тому у шпиталі завжди було багато хворих на туберкульозу у різній формі, найчастіше легеневій. Частими були декомпенсовані хиби серця, шлункові виразки, запалення суглобів, астмі. Стосунково багато було хворих на левкемію, зокрема з гірських сіл, діябет був рідкістю. Інфекційний павільйон бував часто переповнений, доводилося доставляти ліжка, бо епідемії тифу, червінки, або дитячих хворіб з менінгітом включно траплялися кожного року.
На мою думку, діягностика й лікування, як на той час, були на відповідному рівні. Зате інші аспекти, - психологічний і гігієнічний, на гіршому. Щодо першого, відомо, що хвора людина погано почувається, коли до неї говорять мовою, якої вона не розуміє або погано розуміє, тим більше, коли свідома, що її рідна мова є мовою автохтонного населення. Це утруднює такт з хворим, що є важливим чинником у лікуванні і підриває довір'я пацієнтів до шпиталю взагалі.
Гігієна теж не була на належному рівні. Санітарки, дівчата не лише без фахової освіти, але з низькою загальною освітою, чистотою не відзначались. Замітали на сухо (лиш раз на тиждень, в суботу), не дбали про чистоту посуду для пацієнтів (напр., коли хтось попросив води, давали кільком пацієнтам по черзі пити з тої самої начинки) чи і з власних рук. Звертати їм увагу - небагато помагало, бо не мали зрозуміння для тих речей. Монахині менше перебували на відділі, бо мали часто обов'язкові молитви чи інші спільні заняття, зрештою їх не було багато, по одній на відділі протягом дня, одна на весь шпиталь уночі. Пацієнти на сепаратках мали кращу опіку і харч, ніж хворі на загальних залях.
Так представлявся шпиталь за Польщі. Особистих причин до нарікання я немала, якщо не звертати уваги на його польський характер, я була там немов чужинкою, хоч справжніми чужинцями були якраз ті, що давали йому польського характеру. Прикрий для мене був факт, що всі працівники були поляки коли стільки українців ходило без праці і цента в кишені. Чому кожна міщанка-полька без освіти могла бути санітаркою, а українська інтелігентна дівчина не мала вступу до шпиталю, навіть як пацієнтка. Чому монахині, а за ними решта обслуги, говорять до . братів-українців виключно польською мовою? Ставлення монахинь до наших селян мало погірдливо-поблажливий характер, мовляв, які це некультурні люди, але чого ж можна очікувати від "хлопа". Щоб їх "окультурнити" скликали їх вечорами на літанії "стольови польскей", Божої Матері, очевидячки в польській мові, щоб не образити Бога українською молитвою.
Селяни були мені щиро вдячні за українську мову. Часто доводилося чути що аж легше стає, коли я ввійду на залю й заговорю по-своєму. Це факт, рідна мова має лікувальний вплив (психологічно) на хворих. Того рода висказування давали мені багато задоволення, але водночас не давали забувати вплив польського шовінізму. Наскільки кращим був би шпиталь, якби монахині були справжніми християнами, а не польськими шовіністками у чернечих одягах. Чи тільки монахині? Так минула весна 1939 р., вже й літо зближалося до кінця, а я все ще була на внутрішньому відділі. Шайна був задоволений, що має поміч, директор взагалі не цікавився, на яких відділах я відбуваю стаж. Я плянувала в зимі перейти на жіночий, хірургію взагалі оминути через тих двох ненависників українців, при тому невідступних асистентів Калінєвича (Геллер і Пілєцкі). В березні мала надію покинути шпиталь і ще хоч на пів року поїхати до Львова до Народної лічниці, але склалося інакше.
У серпні 1939 р. д-ра Шайну, який був офіцером резерви польської армії, покликали до армії. Він попросив мене заступати його у шпиталі протягом тих кількох тижнів. Я відмовлялася, але він запевняв мене, що дам собі раду, він має до мене довір'я, і я погодилася. Ще не закінчилися вправи, коли 1 вересня вибухла війна. Я залишилася сама на відділі, невідомо на як довго.
У перших днях війни військові власті наказали опорожнити шпиталь для ранених вояків з фронту. Тому що фронт був ще далеко, директор залишив свій відділ у шпиталі, лише внутрішній та венеричний велів перенести до старої школи через вулицю. Не була вона приготована на шпиталь, але дали туди поржавілі залізні ліжка й набиті соломою сінники, і то було все приготовання. Ніхто там не порядкував, обслуга занедбувала свої обов'язки, інколи забували принести хворим їжу з кухні. То й не дивно, що в перших днях війни багато пацієнтів виписалися зі шпиталю.
Настрої між поляками зразу були оптимістичні, особливо тоді, коли Англія і Франція виповіли Гітлерові війну (3-го вересня 1939), але на цьому її поміч закінчилася, ні одного стрілу в її обороні не було. У другому тижні війни, не зважаючи на бундючні радіоповідомлення, вже можна було помітити непевність і тривогу. Поляки були подратовані, нервові з підозрінням дивилися на українців, начебто німецьких приятелів. В останніх днях війни через Коломию пересунулася юрба втікачів з Польщі, головно з Варшави. Навіть польський уряд, втікаючи до Румунії, задержався на три доби в Коломиї при вул. Крашевського. Тоді вже й найбільші оптимісти мусіли усвідомити собі сумну правду про програш Польщі. Всі очікували приходу німців, але вони до Коломиї не прийшли.
Як відомо, Червона армія переступила польську границю в неділю 17 вересня 1939 р. До Коломиї ввійшла вона два дні пізніше, у вівторок 19 вересня. Хоч програш Польщі був вже до того часу очевидний, все ж вістка, що Гітлер віддав українські землі большевикам, була несподіванкою. Поляка сприняли це як четвертий поділ Польщі, що робило їх програш ще дошкульнішим. Проте, коли минув перший шок, потішали себе надією, що це тимчасове, союзники не дадуть Польщі пропасти, вона скоро воскресне. Реалістів між поляками було небагато, жити самообманом дуже притаманна їх вдачі.
Ці різні реакції, головне польську та жидівську, я мала нагоду обсервувати у шпиталі. Українців репрезентував там лише д-р Станкевич, і він сприймав прихід большевиків як нашу трагедію. До того, бувши заанґажованим у підпіллі, мав більше підстави боятися за свою та співпрацівників долю. Шпитальні лікарі, які в останньому тижні війни рідко показувалися на своїх півпорожніх відділах, вже в неділю, 17 вересня, прийшли всі, щоб своєю присутністю задокументувати власну позицію у шпиталі. Бракувало тільки д-ра Шайни, що ще не вернувся з війни. Директор доручив мені дальше готуватися відділом, поки ситуація не виясниться. Користаючи з цього, я в неділю наказала перенести своїх небагатьох пацієнтів до шпиталю, чим дуже зраділи. У школі обслуга їх занедбувала, до того останньої ночі надали їм страху пацієнти з венеричного відділу. Дізнавшися, що вже й уряд утік за кордон, влаштували своєрідну тризну по Польщі, з музикою та алькоголем. Ніхто не мав відваги розігнати їх, бо в місті було "безкоролів'я", зачіпати вулицю було небезпечно.
Вже від понеділка, 18 вересня, до шпиталю почали зголошуватися лікарі з закордонними, в більшості чеськими, дипломами. Стало відомо, що нова влада не вимагає нострифікашї, дозволяє кожному працювати за фахом.
В перший тиждень по упадку Польщі зійшлося їх до десяти. Я й не знала, що в місті є так багато лікарів, яких поляки не допускали ні на студії, ні до праці. Всі вони були досить молоді, біля тридцяти років, всі і були з багатих жидівських родин - бідні не могли собі дозволити на студії за кордоном, ще й без виглядів на право до практики.
Коли ж у місті почала урядувати партія, багато лікарів заходили туди. Говорили теж, що кожного ранку перед будинком партії можна було побачити шпитальну бричку, - це значило, що й директор буває там гостем. Я не була ні разу і не знаю хто там урядував і як ставилися до відвідувачів.
Біля двох тижнів тривав невияснений стан. У тому часі вернувся з війни Шайна. Вернувся до Коломиї, але не до шпиталю. Примарієм назначили д-ра Розенкранца, що мав чеський диплом. Був довголітнім членом КПЗУ, говорили, що займав там якусь високу позицію. Походив з котрогось покутського села, свобідно говорив по-українському. У дитинстві хворів на туберкульозою тому хромав на ногу. Я була рада, що вже є примарій і не я відповідальна за відділ. Але здивована, бо сподівалася, що коли вже відійшов поляк д-р Шайна, на його місце призначать українця. Крім того, Розенкранц, хоч мав диплом, не лікарської практики, якої неможливо було заступити марксизмом, а був фанатиком марксизму.
Директор і всі інші шпитальні лікарі (крім д-ра Шайни) залишилися на дотеперішніх позиціях. Число лікарів збільшилося, мене призначили палатним секундарієм внутрішнього відділу, Геллера - хірургічного (крім Пілєцкого) Директор Калінєвіч говорив мені, що це він запропонував партії призначити мене на секундарія, і я йому вірила. Трохи пізніше внутрішній відділ дістав ще одного секундарія саме, д-ра Гальфена, молодшого брата того, що за Польщі помагав на венеричному відділі. Обидва брати мали чеські дипломи, були здавна комуністами, але не такими фанатиками, як Розенкранц.
Досить скоро на власне бажання відійшов зі шпиталю Пілєцкі кудись в провінцію. Лікарі-жиди говорили, що мусів піти, бо в Коломиї його добре знають як ендека. На його місце прийшла моя товаришка зі студій у Познані шкільної лавки в коломийській жіночій гімназії "Рідної школи" Ліда Левицька. Вона не встигла одержати диплому перед війною, хоч вже небагате іспитів їй залишилося. Коли ж у Львові відкрили восени 1939 р. університет, поїхала туди і там без труднощів одержала диплом, її присутність збільшила число лікарів-українців у шпиталі до трьох. Але вона, як сама мені говорила, чомусь незлюбила українців і краще почувалася між поляками й жидами. Плянувала у майбутньому виїхати на схід, в Московщину і там поселитися. її пляни й поведінка дивували мене, бо зросла в українському патріотичному домі (батько - рідний брат Костя Левицького, наш учитель нім.мови у гімназії), вчилася у Рідній школі, в Познані належала до Студентської громади.
Решту лікарів розіслали на працю до новостворених осередків здоров'я по містечках та більших селах околиці, деякі залишилися в Коломиї і часто приходили до шпиталю (д-ри Немед, Бехер, Мармарош, Баран та інші, яких прізвищ не пригадую).
Лікарі вже не мали тієї свободи приходити й відходити зі шпиталю коли хотіли, як за Польщі. О 9-ій рано кожний мусів зголоситися в канцелярії, щоб йому не записали "прогулу", бо за це карали. Тому що годинники пересунули дві години вперед, згідно з московським часом, дев'ята година була насправді сьомою на середньо-европейський час, взимі ще темна ніч. Обслуга починала працю дві години раніше, бідних пацієнтів будили майже серед ночі, щоб на дев'яту були готові до лікарського обходу.
Вечорами у шпиталі часто відбувалися мітинги для працівників, також курс історії партії. Викладав завідуючий районовим відділом здоров'я Голоско, українець, очевидно, партійний, який перед першою світовою війною був фельчером, після революції став лікарем. Йому підлягали всі медичні установи в районі. Як людина, був доступний, можна сказати, що й вирозумілий. Пропонував мені вступити до комсомолу (приймали до 26 років, мені було 25) але я відмовилася. Сказала, що буду по-дурному почуватися між тими, які мають по кільканадцять, і він не настоював.
Праці у шпиталі було багато, бо число пацієнтів весь час зростало. Зразу по розпаді Польщі, було більше мешканців Коломиї, зокрема міського жидівського пролетаріяту, між ними багато комуністів, і ті почувалися тепер дуже самовпевнено, ставили великі вимоги до лікарів, інколи й погрожували. Пізніше, коли сільради дізналися, що лікування безплатне, почали масово відсилати до шпиталю сільських бідняків, які часто не надавалися до шпитального лікування - каліки, хронічно хворі старці, навіть божевільні. Такого хворого візник залишав у почекальні з карткою від сільради, а сам обертав коней і скоро від'їздив, щоб не казали везти хворого назад до села. На картці було написано, що той і той є бідняком і терпів від панської влади. З такою діягнозою хворого не можна було не приняти, хоч доводилося доставляти ліжка, інколи й на коридорі. Добре, що ці пацієнти часто самі не хотіли лежати у шпиталі і просили, щоб їх відіслати додому. Шпиталь все ще був для них чужим, неприязним світом, де обслуга все ще говорила незрозумілою мовою й уважала їх за "пекус", хоч це слово вже ніколи не звучало голосно у шпитальних стінах.
У контрасті до пацієнтів з-поміж міського пролетаріяту селянська біднота залишилася такою, якою була за Польщі - залякані, недовірливі люди, що не вміли домагатися своїх прав. Часто не знали, що їм належиться, а коли і знали, то відчували, що їхні права - фікція.
Не змінилися теж монахині, хоч поскидали чернечий одяг й одягнулися по-цивільному. Зміна одягу ніяк не вплинула на зміну характеру чи світогляду, залишилися ж польськими шовіністками, як були досі. Факт, що сили той шовінізм приховувати, робив його ще більшим. Та заступити їх не було ким, неможливо було знайти цивільних медсестер. Цей фах був цілковито непопулярний між дівчатами перед війною, бо не було виглядів на працю по закінченні курсів. Майже всі шпиталі були під зарядом монахинь, очевидячки польських, і для українок, хоч би кваліфікованих, місця не було. І тому й українські монаші чини не спеціялізувалися у цьому напрямі, навіть Народна лічниця у Львові мусіла спровадити на працю сестер-бельґійок.
Розенкранц часто нарікав на "служебниць релігійного культу", обіцював, що постарається їх позбутися, але не знайшов нікого, щоб їх заступити.
Вже пізніше прийшло в розподіл у господарстві декілька українців, але впливи монахинь залишилися. Докладніше про ці справи не можу сказати, бо я ними мало цікавилася, пам’ятаю, що на обов'язкових для всіх працівників мітингах я бачила ті самі обличчя, лише кілька нових.
Одного не могли монахині врятувати, шпитальної каплиці, її дуже скоро переробили на кімнату для лікарів.
Вже восени 1939 р. прийшлося одній монахині стати перед народним судом. Справа була в тому, що пацієнт, який за Польщі був на високому становищі, втік уночі зі шпиталю і втопився в керниці біля старої школи. За це зробили відвічальною монахиню, яка тієї ночі мала дижур. То була та сама, яка за Польщі постійно дижурувала ночами. Тому що вона не була польською шовіністкою, як всі інші, я їй щиро співчувала. Справа закінчилася щасливо, одержала лише гостру догану.
Самогубств у тому часі не бракувало. Одного дня привезли до шпиталю письменника Зубенка, якого знайшли непритомного на зарінку над Прутом. (Іван Зубенко, нар.1889 р. був одним з тих, що залишилися в Польщі з армії УНР і знав, що його жде з рук большевиків. Був автором популярних повістей, як "Княгиня Романова", "Зірка", "Квітка на багні", і драматичних творів. Жив у Коломиї, співпрацював з журналом "Жіноча доля"). Він пробував отруїтися, але його відрятували, хоч не цілковито, залишилося важке пошкодження нирок. Підлікований, виписався зі шпиталю й помер вдома 1940 р. Говорили, що знову зажив отруту, але чи то була правда - не знаю. Не знаю також, що сталося з дружиною і сином.
Найприкрішими пацієнтами були жінки партійних та військових, яких, на щастя було не багато. Вони дивилися з підозрінням на нас усіх, робили авантюру за кожну дрібницю, а їхні чоловіки інколи й "нагана" витягали. До того вірили у переливання крови (трансфузію), як універсальний лік на всі хвороби і завжди цього вимагали. Ліда Л. оповідала мені, що два рази мусіла серед ночі робити непотрібну трансфузію дружинам військових під загрозою револьвера. Мені така пригода ніколи не трапилася, хоч був того рода випадок на інфекційному відділі, який я мала під опікою. Лежав там п'ятирічний хлопчик, син військового, з паратифом. Вже видужував, коли одного ранку я застала його знову з високою температурою, болями та вонітами. Нічна дижурна оповіла, що ввечері прийшов його батько з криком, що дитину заголоджують і він мусить її нагодувати. Приніс миску вареників, а коли медсестра сказала, що хлопець на дієті, не може їсти вареників, витягнув до неї револьвера і нагодував дитину повною мискою вареників. Щастя, шо хлопчик з цього вийшов, а то ми всі могли стати жертвою "нагана".
Трохи пізніше інфекційний павільйон примістили в окремому будинку у місті, бо двадцять ліжок було замало. Здається, що цей новий шпиталі віддали д-рові Шайні, хоч я не знаю напевно. За німців він там зовсім певне працював.
До окремого будинку перенесли теж венеричний відділ, завідуючим призначили д-ра Миколу Чернявського, сина відомого на Покутті українського адвоката д-ра Івана Чернявського. Його всі титулували "пан президент", бо за українських часів був президентом суду в Коломиї. Микола служив у Галицькій армії і залишився в Україні. Батьки не мали від нього вістки і були певні, що його зустрінула доля інших галичан. Яка ж була їх радість, коли у 1939р. він вернувся додому як лікар Червоної армії.
Я вже згадувала, що хоч Польщі не стало, монахині й решта обслуги постійно говорили польською мовою. Лікарі на внутрішньому відділі, Розенкранц і Гальфен знали українську мову, але говорили по-польському або на "ідіш", по-українському винятково, коли мусіли. Ця неувага (чи й зневага) до урядової мови УССР мені не подобалася і в противагу їм я задумала написати історію хвороби по-українському. З цією справою я пішла до директора. Він зніяковів, ніби не знав, що сказати, потім відповів, що треба поговорити з Розенкранцом, бо він сам не вмів би відчитати такої історії. Розенкранц теж не дав мені виразної відповіді. Казав, що в соціялістичній суспільності мова не важна, треба брати до уваги практичні моменти, словом - ні сяк, ні так. Тому що ні один не сказав мені виразно "ні", я почала писати по-українському на польських формулярах, (бо інших не було), хоч насправді мені легше було писати по-польському. Думки з привички самі вкладалися у відомі фрази, термінологія не була проблемою, але це мене не знеохотило, йшло про принцип.
Перші українські історії хвороби викликали бурю в канцелярії, де, як казала сестра Яніна, шеф канцелярії, ніхто по-українському не вміє читати. Крім неї, працювали там ще дві польки, Вандзя і Марися (прізвищ не пам'ятаю), а по розпаді Польщі сестри приняли ще одного, старшого віком поляка. На моє щастя мусіли замовкнути, бо Голоско похвалив мене за зміну. Він часто заходив до шпиталю сам чи з якоюсь комісією, - тих було багато. Переглядали папери, випитували пацієнтів, чи не мають скарг на лікарів. Раз трапилося, що пацієнт-селянин поскаржився на одного з лікарів начебто він обіцяв дістати для нього якийсь лік, якщо привезе йому фіру дров. Але лікар заперечив, і йому повірили. Я знала обидвох (лікаря і пацієнта) і була певна, що це правда.
Незабаром в канцелярії з'явилося двоє українців, Левицький і Тофанова. мені вже ніхто не робив завважень про українську мову, хіба поза очі. Інші відділи залишилися ще при польській мові.
З бігом часу українська мова здобувала собі право громадянства у шпиталі. Часті мітинґи для працівників, теж обов'язковий курс історії партії, велися українською мовою. Виявилося, що багато тих, які до війни ніколи одного українського слова не вимовили і начебто не розуміли, тепер заговорили по-українському, інколи і не погано. Іншим приходилося важко, але я їм не вчувала, навпаки, відчувала своєрідну сатисфакцію, слухаючи. Думала - "мучтеся, ломіть собі язики, так вам треба! Вік прожили на нашій землі, їли український хліб, ще й з маслом, а мови населення не хотіли знати, бо то "хлопська" мова!"
Лесь при кінці 1939 або на початку 1940 відійшов зі шпиталю Розенкранц на нову позицію поза Коломиєю. Я сподівалася, що вже цим разом примарієм презентують когось з українських лікарів, але так не сталося. На місце Розенкранца прийшов д-р Фріш, старшого віку лікар, що мав приватну практику за Польщі. З переконання соціаліст, член Бунду, досить відкрито засуджував большевиків за розбіжність між теорією і практикою. Українську мову знав менш-більш, але рідко її вживав. На позицію примарія надавався краще, ніж Розенкранц, бо мав довголітню практику, крім того, не цікавився політичними переконаннями пацієнтів, як часто робив Розенкранц. Один момент з часу моєї співпраці з ним, залишився мені в пам'яті - в Коломиї відбувалися арештовання й вивоження на Сибір. На залізничній станції три доби стояли товарові потяги, і їх заповнювали призначеними на вивіз людьми. У місті панував страх та нервове напруження. В один із тих днів до лікарської кімнати, де була я і Фріш, зайшов Геллер, якийсь винятково веселий і вдоволений, ще й почав оповідати найновіші жарт, що кружляв між поляками. Фріш висловив здивування, що в такий час комусь хочеться жартувати. На це Геллер сказав:
- Будьмо щирі. Знаємо, що вивозять українців, не жидів. Чого ж я мав би сумувати?
Коли він відійшов, Фріш сказав, що не дивується антисемітам. Поки між жидами є такі, як Геллер, мусять бути й антисеміти.
З коломийських лікарів-українців не вивезли нікого і нікого не ув'язнили. Станкевич весь час жив у страху, що його арештують, зокрема, коли забрали його асистентку у приватній практиці Марусю Грабовенську, мою добру знайому й сусідку з Мнихівки. Тоді він поважно думав про самогубство й вимагав від мене, щоб я йому дала ціянкалію, який находився в лябораторії під ключем, а ключ був у мене. Я відмовилася, цю історію я докладно описала в нарисі "З нотатника лікарки", друкованому у журналі "Наше життя" ч. 3,4,5 - 1961 і в "Лікарському віснику" ч. 31 (жовтень 1963).
Великою перешкодою у праці був брак ліків. Якось скоро їх нестало й у шпиталі та по аптеках. Деякі ліки, напр., інсуліну, можна було дістати лише на "чорному ринку", очевидячки, за високу ціну. Шпиталь домагався, щоб Голоско подбав про доповнення аптеки, і врешті ми одержали трохи ліків з Києва, примітивно вироблених та недбало опакованих. Зокрема незугарні були скляні ампулки з ліками до ін’єкцій. Але й це було краще, ніж нічого.
Нестало теж багато дечого в лябораторії. Цього ми не дістали, зате прислали нам ляборанта, Кантор на прізвище. Хоч жид, говорив гарно: українською мовою. Був зовсім молодий, умів робити лише найпростіші аналізи, але понятливий і спритний. У зошиті, де записував зроблені аналізи обертаючи сторінку, завжди "помилявся" у порядкових цифрах, напр., коли останньою цифрою на сторінці було 250, то першою на другій сторінці будло 351 або хоч 261. Таким чином міг легко стати "стахановцем". Я звернула йому на це увагу, що так не можна робити, але він сміявся і відповів, що я ше закоротко живу у Совєтському Союзі. Як поживу довше, то побачу, що всі так роблять.
Вліті 1940 р. прислали до шпиталю групу медстестер з України, молодих дівчат, випускниць Інституту, мабуть, Одеського. Вони жили в тому ж будинку, що монахині, які до них дуже вороже поставилися. Говорили до них по-польському, нічого не хотіли їм пояснити, висмівали їх, що не вміють одягнутися, їсти, взагалі нічого не тямлять. Я намагалася помогти цим дівчатам увійти в чужий для них світ. Вони були досить простенькі, індоктриновані комунізмом, без національної свідомости в нашому розумінні, хоч всі вважали себе українками й говорили по-українському.
Крім шпитальної праці мене, як і інших лікарів, часто навантажували додатковими обов'язками. Взимі 1939-40 Голоско задумав організувати курси для санітарок і доручив мені викладати коротко анатомію та фізіологію як підготову до дальших практичних предметів. Курс відбувався двічі в тиждень в будинку Урсулянок при вул.Крашевського. На першій лекції було коло сорок слухачок, майже виключно жидівок. Зразу було видно, що походять з багатих родин - добре одягнені, з модними зачісками та плеканими руками. Серед них, три селянські дівчини, досить бідно одягнені, ні одної польки. Коли я прийшла на другу лекцію, до мене підійшли дві курсантки і просили викладати їм польською мовою, бо з українською мають великі труднощі. Я відмовилася, сказала, що змінити це міг би пан Голоско, отож хай підуть до нього в цій справі. Насправді Голоско доручив мені викладати на цьому курсі, я не питала, якою мовою, бо вважала що викладовою мовою має бути українська. До того я не вірила, що б наші селянські дівчата хотіли слухати польською мовою, хоч говорилося про "всіх". їх думки просто не брали до уваги або й не питали. Чи ходили до Голоска - не знаю. Припускаю, що ходили, але він не згодився на зміну мови, бо вже більше про це не було згадки. Зате на кожній лекції число слухачок зменшувалося і небагато дійшло до кінця. Побічних обов'язків я мала більше, напр., їздила по Городенщині як член комісії тамошніх установ, але це не належить до теми.
Так минули не цілих два роки большевицької окупації. У червні 1941 р. знову перегорнулася сторінка історії.
В неділю, 22-го червня 1941 р. перші німецькі бомби впали на українські міста.
Я знову мала нагоду обсервувати у шпиталі реакції на війну, хоч тепер усі були обережніші із словами. Поляки зразу робили враження сконфужених, ніби не знали на яку ногу стати, кого уважати гіршим із своїх історичних ворогів. Мабуть, найприкрішим був для них страх, що може поліпшитись доля українців. Власний удар пережили б легше, хай би тільки українцям було гірше, ніж їм.
Жиди, які в 1939 р. всі без різниці переконань чи маєтку раділи приходом большевиків, тепер оплакували їх відступ із зрозумілих причин. Українці сподівалися арештовань в останній хвилині, тому багато хто не ночував вдома, щоб не схопили. Всі разом боялися фронту, обстрілювання чи бомбардування, але все це Коломию оминуло.
У перших днях війни молодші віком лікарі одержали покликання до Червоної армії. Забрали обидвох Гальфенів, Геллера, Немеда, Бехера та інших. З коломийських лікарів українців не мобілізували нікого, про околицю не знаю точно, знаю лише, що пішов до армії д-р Трутяк з Печеніжина.
В останніх днях червня почали виїздити з міста партійці та їх родини, між ними Голоско. До шпиталю заїхали військові авта, щоб забрати медсестер. Виїжджаючи всі говорили, що скоро вернуться. Чи самі вірили в це, важко сказати, але слухачі не вірили. У тому часі німці видавалися непереможними.
Шпиталь трохи опорожнів, деякі пацієнти повиписувалися, але не так масово, як під час польсько-німецької війни. Як тоді, так і тепер, я відчувала збільшення ворожости до українців між польським персоналом шпиталю. Єдиною людиною, з якою я могла щиро говорити, був д-р Станкевич, бо Ліла Левицька виразно не любила українців. Станкевич перший інформував мене про розлам в ОУН, який він важко переживав і пророкував, що наслідки будуть фатальні. Коли ж 1-го липня до Коломиї ввійшли мадяри, я пригадала йому, як добре сталося, що не дістав від мене отрути, міг не дочекати відступу большевиків. Він остерігав, щоб не радіти передчасно, бо невідомо що нас жде, зокрема після розламу в ОУН. Мав на думці загальну українську долю, не передбачуючи власної.
Чи передбачував свою долю директор шпиталю, не знаю, але був дуже подратований, боявся, чи вдасться йому задержати свою позицію. Зрештою ніхто такої певности не мав, загальний настрій був повний неспокійного вичікування.
У липні (мабуть) з'явився в місті "крайсарцт", окружний лікар, якого роля була та сама, що Голоска за большевиків. Від Голоска різнився під кожним оглядом - молодший (під сороківку), елегантно одягнений і дуже самовпевнений. Проте щось неспокійно було в погляді, що разом з ясними бакенбардами надавало йому непрофесійного вигляду. Прізвище звучало, як чеське або польське, по-українському говорив свобідно. Говорили, що він "фольксдойч" з Чехословаччини або Польщі. Сказав, щоб наразі всі у шпиталі працювали, як досі, поки він докладно не познайомиться з місцевими обставинами. Обіцяв теж придбати ліки, яких дуже бракувало.
Слова додержав, і незабаром шпиталь дістав більшу кількість ліків. Два дні пізніше прийшла до мене знайома аптекарка з пропозицією відпродати їй ліки, на які, як говорила, був великий попит на чорному ринку і можна добре заробити. Я відмовилася продавати те, що не є моєю власністю, і вона відійшла з нічим. За якийсь час шпиталь дістав приділ спирту й історія повторилася. Та сама аптекарка прийшла з тією самою пропозицією - продати їй частину приділу. Цим разом не так легко було їй відмовити. Переконувала мене, що сьогодні всі (крім дурнів) торгують і добре заробляють. Боятися нема потреби, в разі чого запевнене заступництво високо поставленої особи. Я таки відмовилася, і вона відійшла ображена, сказавши, що на дурноту нема ради і що більше не прийде, і це мене втішило.
Яке ж було моє здивовання, коли на другий день рано, як прийшла до шпиталю і знову там її побачила. Бліда, мов смерть, ходила нервово по коридорі, чекаючи на мене. Сказала, що тієї ночі німці арештували д-ра М. і крайсарцта) на чийсь донос, що він торгує ліками. Вона теж була замішана в ту аферу і страшенно боялася за себе. Дуже просила, щоб рятувати її, звернутися до Станкевича, який, на її думку, мав можливості помогти. Про мою "дурноту" вже не було мови, зате обіцювала золоті гори, тобто золоті доляри за допомогу. На щастя, не було потреби її рятувати, її не чіпали, але д-ра М. розстріляли того ж таки дня. Але спекулянти ліками не перевелися, жадоба зарібку спонукувала людей рискувати навіть власним життям.
На місце розстріляного, прийшов до Коломиї новий окружний лікар, українець, д-р Олександер Лев, діяметрально різний від попередника. Часто заходив до шпиталю, цікавився не лише адміністративними справами, але й пацієнтами, як годиться лікареві. Постарався теж, щоб вільні місця у шпиталі обсадити лікарями українцями. Ще до його приїзду примарієм призначений був д-р Володимир Білозор. Він був відомий в Коломиї як лікар філянтроп, який безплатно лікував бідних без різниці національности, ще й часто давав їм даром ліки. Коли я ходила до гімназії, він був нашим шкільним лікарем. Пізніше, вже студенткою медицини, я інколи заходила до української амбуляторії, де він приймав хворих (гл. його стаття "Вісім років на сторожі народного здоров'я у збірнику "Над Прутом у лузі" ст. 155).
Д-р Фріш, хоч не був уже примарієм, далі приходив до шпиталю, де проводив цілі дні, інколи й ночував. Жінку й дочку відіслав кудись, де, як вірив, будуть безпечні, сам не виїздив, у надії, що лікарів німці пощадять. Але не пощадили, одного дня (мабуть, на провесні 1942), вранці на Шпитальній вулиці знайшли трупа застріленої людини - то був д-р Фріш. Ішов до шпиталю, до праці й опинився у трупарні. Трупи на вулицях були тоді частим явищем.
Як я вже згадувала, д-р Калінєвіч дуже непокоївся, що втратить позицію директора. І справді, скоро її втратив, бо восени 1941 р. шпиталь дістав нового начального лікаря, українця, ще й з Покуття родом, д-ра Ярослава Геник Безезовського, хірурга, якого дружина Дарія, теж лікарка-гінеколог, обняла жіночий відділ. Калінєвіч відійшов з погрозою, що скоро вернеться. Для поляків у шпиталі, як і в місті, його звільнення було важким ударом, якого вони не могли простити українцям, тому намагалися, як могли, шкодити новому директорові, головно доносами. Писання доносів було в тому часі популярним заняттям - доказ занепаду моралі у воєнний час. А втім, якщо йде про поляків, вони не турбувалися етикою, коли була нагода пошкодити українцям.
З відходом Калінєвича у шпиталі вже не було ні одного лікаря поляка. Скоро виявилося, що д-р Чернявський заховався, коли большевики відступали, і по якімсь часі вийшов з укриття і далі працював на венеричному відділі. Ліда Левицька і я залишилися на своїх місцях.
Залишилися теж монахині та більшість шпитальної обслуги, тобто поляків. Багато їх стали "фольксдойчами" і це давало їм перевагу над українцями, які принципово не хотіли того робити. Таким способом шпиталі з'явилося ще більше поляків, ніж досі, господар чи адміністратор В'єсьо Піскозуб (Піскозуби - коломийські міщани, яких частина спольщилася). Цей молодий чоловік робив на мене неповажне враження, які він мав кваліфікації на свою позицію - не знаю. До лябораторії, мені ще до помочі, прийшла полька Ядзя (прізвища не пригадую). У канцелярії залишилися всі ті, що були за Польщі з додатком двох українок - Світлик і Данцевич, імени не пригадую.
Харчі для хворих дуже погіршилися, навіть у порівнянні з харчами большевиків. До того недбало були приготовані, часто недоварені й дуже монотонні. Зауваги д-ра Білозора не мали ніякого впливу на головну кухарку і ту саму, що за Польщі, тільки тепер "фолькедойч". Щоб поправити ситуацію він прийняв до нагляду над харчуванням хворих молоду українку, яка мала закінчену готелярську школу. Вона жила у шпиталі, в тому ж будинку де і кухня, але від того харчі ні трохи не змінились. Можливо, що відразу збагнула свою безсильність поправити що небудь, а може, наївно повірила, що хворі їдять те саме, що й кухонний персонал та монахині, з нею включно. Справа була не тільки у приділах, але й у злій волі кухонного персоналу. Навіть кулеша, яку часто давали хворим на сніданок з пісним молоком, була насправді недовареною замішкою з кукурудзяної муки, дуже неапетитною, часто холодна. Я розцінювала те, як один з проявів польської ненависти до українців - пацієнти в тому часі були в більшості українці, а лікарі всі. Коли часом звертала увагу котрійсь з монахинь на харчі, вони важко зітхали говорили, що якби був попередній директор, було б краще. Жили надією, то що він ще до шпиталю вернеться.
І вернувся в перших днях липня 1942 р., але на ношах, до шпитальної трупарні. Його, застріленого, знайшли десь за містом у житі. Хто його вбив, тоді не було вияснене, чи сьогодні відомо - не знаю. Тому, що нікого за вбивство не арештували, можна припускати, що це зробили німці. Поляки твердили, що д-ра Калінєвіча вбили українці, навіть підозрівали, що тут замішані українські лікарі, з директором включно - цілковита видумка.
Взагалі 1942 рік був дуже неласкавий до лікарів. Після Фріша й Калінєвіча прийшла черга на Станкевича. Вже від початку року він погано почувався, але, як часто буває з лікарями, занедбав себе. Навесні 1942 р. виявилося, що в нього далеко заавансована обостороння туберкульоза легенів. Хемотерапії в тому часі не було, до пневмотораксу не надавався, тому прогноза була майже безнадійна, що він і сам усвідомлював. Д-р Білозор думав, що варто було вислати його кудись в санаторію і хотів робити заходи для того, аде не знав, чи Станкевич погодиться, тому просив мене порозумітися з ним. Тут мушу сказати, що стосунки між цими двома лікарями не були найкращі, наскільки знаю, на ідеологічному тлі. Станкевич відповів, щоб ним не турбуватися й залишити його у спокою, він хотів померти вдома. Був певний, що санаторія йому не поможе.
Я відвідувала його вдома, розказувала шпитальні новини, за що був мені вдячний. До кінця цікавився всім, що діялося. Боліли його мельниківсько-бандерівські непорозуміння, зокрема, коли виявлялися в гострій формі.
Для мене мав завжди добру пораду. Коли навесні 1942 р. проголошено, що потрібно лікарів в Україні, я хотіла зголоситися до виїзду, хотілося побачити Київ. Він так рішуче відмовляв мене від цього, що врешті переконав, за що мої батьки, а пізніше теж чоловік (ми ще не були одружені), були йому вдячні.
Але хвороба розвивалася скоро. Одного дня в половині липня 1942 (незабаром після смерти Калінєвича) його лікар, д-р Шайна просив мене ступити його і дати хворому дожильну ін’єкцію, бо сам того дня мусів кудись їхати. Коли я прийшла до Станкевича, застала його майже в агонії. Я стяла біля нього і скільки разів хотіла відходити, він кивав рукою, говорити вже міг. Його брат, який не відступав від нього, інтепретував це як знак, що вмираючий бажає, щоб я не відходила і просив мене залишитися. Я пересиділа біля нього щось три години і відійшла, коли вже зовсім знепритомнів. Того ж вечора й помер, проживши сорок років (1902-1942). лишив жінку і троє дітей.
Похорон був справді величавий з масовою участю не лише мешканців міста, але й довкільних сіл. На бальконі дому покійного, застеленому гуцульськими килимами, трембітали від ранку трембітарі, мабуть, з його родинної місцевости, Слободи Рунґурської.
Я довго відчувала цю втрату. Між шпитальними лікарями вже не було ні одного з-поміж тих, кого я застала, починаючи стаж у 1939 р. Тільки три роки минуло, а скільки змін зайшло у шпиталі.
Коли д-р Станкевич ще жив, не один раз просив мене написати лікарське свідоцтво для когось насправді здорового, щоб не мусів іти до "бавдінсту" чи когось подібного. Я ніколи не відмовлялася, а він завжди додавав до мого свідоцтва вислід пересвітлення, щоб не вийшло для мене неприємности. З його смертю це не закінчилося, ще не одне фальшиве свідоцтво довелося написати, бо важко було відмовити. Наслідки відмови могли бути фатальні для того, хто просив. Шпитальна печатка додавала вірогідности цим свідоцтвам, її (печатки) я часто надуживала, але не жалую цього, комусь воно вийшло на користь. Правда, могли бути для мене погані наслідки, але якось обійшлося.
У тому грізному воєнному часі не раз траплялося, що лікарі находились у важкій ситуації, напр., ще за життя Станкевича (він оповідав мені цю історію) в сутичці з німцями був ранений хлопець з підпілля. Вночі товариш приніс його до одного з наших лікарів, щоб перев'язав рани. Лікарів обов'язував запорядок зголошувати на поліцію кожного раненого, за непослух грозив розстріл. Цей лікар став перед проблемою - що робити? Він поговорив відкрито з хлопцями і за їх згодою зголосив їх на поліцію.
- Чи уявляєте собі, що діялося в його душі, коли доносив поліції? - питав мене Станкевич. Я більше думала про хлопців, які мені імпонували. Світ видавався кращим від думки, що є й такі, справжні герої, не лише торгівці на чорному ринку та писаки доносів.
Того рода драм, що відбувалися в лікарських канцеляріях, було більше. Час німецької окупації для лікарів був важчий, ніж большевицької, бо українська дійсність стала більш скомплікованою. Поділ підпілля був свіжий, одні й другі обстоювали свою рацію і ставили вимоги до громадянства, в тому й до лікарів, не обмежуючись до газетних аргументів, як це роблять сьогодні на еміграції. Та писати про ці речі виходить поза рамки моєї теми, та й моє знання цих справ обмежене, хіба що вони заторкували шпиталь.
Це не раз траплялося. Наприклад, коли між арештованими з Чортківської групи (осінь 1942) появився тиф, до нашого шпиталю привезли двох членів тієї групи з комплікаціями після тифу. То був адвокат Коссак. найстарший віком між арештованими, і молода дівчина Зеня Ґоянюк. Обидвоє у важкому стані, адвокат Коссак постійно горячкував (мабуть, активізація давньої вигоєної туберкульози легенів, а Зеня наслідком тифу мала важкий міокардит. Наш місцевий комітет робив заходи, щоб звільнити в'язнів, зокрема адв.Коссака, який у дійсності зовсім випадково потрапив у групу, успіху не мали. Я часто заходила до нього на розмову, за що він був дуже вдячний, бо лежав, як і Зеня, в окремій кімнаті без права виходити з на все ще з температурою його забрали до Чорткова і розстріляли разом з іншими. Зеня мала більше щастя, їй удалося втекти вночі з шпиталю по приставленій під вікно драбині. Втеча була дуже добре підготована без ніяких прикрих наслідків для шпитального персоналу, як можна було очікувати.
У тому часі арештували були також д-ра Я. Березовського, директора шпиталю, але його скоро випустили, бо ніякої фактичної підстави до арештовання (крім доносів поляків, що мстилися за Калінєвича) не було. Помогли теж старання комітету.
З усіх воєнних років 1942 був найбільш неспокійний і повний змін у шпиталі. Коли захворів д-р Станкевич, на його місце приїхав д-р Петро Сайкевич, весела й товариська людина, завжди з дотепом на устах. Восени того ж року переїхав до Львова д-р В. Білозор. Примарієм став д-р Іван Черкавський з Перемишля, який студіював, як і я, в Познанському університеті, кілька років вище. Був уже одружений, в Коломиї народилася перша дитина, донечка. Між нами відразу зав'язалися гармонійні взаємини, ніколи не дав мені відчути, що він шеф відділу. Я зразу сама, пізніше з чоловіком, часто бувала в них. Взагалі стосунки між шпитальними лікарями, всіми українцями, були гарні. Обидвоє Березовські були дуже товариські і часто запрошували всіх лікарів до себе. То було дуже бажане відпруження від прикрої дійсности тих часів.
Праці у шпиталі було постійно багато, пацієнтів ніколи не бракувало, але лікарі почувалися свобідніші, ніж за большевиків, бо годин праці їм ніхто не числив. Директор був дуже толерантний, трактував усіх лікарів як колеґ, те саме можна сказати про д-ра О. Лева, окружного лікаря, не було проблеми з відпустками, напр., коли у 1943 р. я виходила заміж, дали мені необмежену відпустку - скільки захочу. Само собою, що це мене більш зобов'язувало, ніж точно визначений час.
Поза шпитальними обов'язками були й інші, напр., у 1942 р. в Коломиї зорганізовано переходовий табір для переселених з України німців, і моїм обов'язком було оглядати кожну свіжу групу, чи нема інфекційних хворіб, які вимагають кварантани. Ці люди дуже різнилися від спражніх німців, навіть виглядом нагадували "совєтів". Багато з них взагалі не знали німецької мови, зокрема жінки почувалися дуже нещасливо і не скривали передімною невдоволення з переселення. Дехто з-поміж них потребував шпитального лікування, найчастіше діти.
Справжніх німців між шпитальними пацієнтами не було, вони мали свої окремі шпиталі. Пригадую лише одного особливого пацієнта - великого пса, власність гестапівця, який привозив його до шпиталю на насвітлювання узарцівкою й масажі. Цей "пацієнт" ніколи не ждав на свою чергу. Коли тільки його привозили, масажистка переривала заняття з іншими хворими і малася ним. Німецька собака мусіла мати першенство перед "унтеменшами".
Пацієнти у великій більшості були "унтер менші", тобто українці, часто знищені хронічним недоїданням. У літі 1941 р. траплялися теж поворотці з полону, виголоджені, до того з червінкою. Ці люди часто мали лише одне бажання - бодай дійти до свого села й померти вдома. Для багатьох навіть це скромне бажання не здійснилося.
У 1943 р. воєнне щастя змінилося, німці почали відступати. Пригадувалися слова, які я чула при виїзді медсестер з Коломиї у 1941 р. "Ми ще повернемося". Щораз правдивіше звучали вони у моїй пам'яті, коли минав сорок третій. Поляки заметушились, у всіх був на язиці вислів Міцкевича з поеми "Дзяди", саме "Його ім'я - сорок чотири". Інтерпретували це як пророцтво, що в 1944 р. воскресне Польща - на мою думку, дуже свобідна інтерпретація. Ця фраза мені вже вухами переливалася, бо не тільки у шпиталі я часто її чула, але й полька, що працювала в амбуляторії, кожного дня вітала і прощала мене цими словами. Була щиро переконана, як і багато поляків, що це пророцтво сповниться.
Між українцями теж кружляли різні пророцтва, напр., твердження наших стигматиків, що большевики до Льова не прийдуть (Настя Волошин, Степан Навроцький). Та українці сприймали це з великою дозою скептицизму, бо були свідомі, що програння німців - лише питання часу. Фронт зближався, і в березні 1944 р. треба було зробити рішення - виїжджати чи залишатися. З коломийських лікарів виїхали обидвоє д-ри Березовські, д-р Лев, д-р Сайкевич. з позашпитальних д-р В. Ганьківський, д-р М. Гнатчук (дентист) і д-р Білозор (зі Львова). Вагався д-р Черкавський з уваги на малу дитину, та після того, як їх до нитки обграбувало міське шумовиння, йому вдалося виїхати якимсь останнім німецьким вантажником. Не міг рішитися на виїзд д-р Шумський, хоч ми всі радили йому виїхати. Він не вірив, що буде можливе втекти від большевиків і залишився. Залишився теж д-р Чернявський, мабуть з тієї ж причини. Не вагалася тільки Ліда Левицька, бо й не думала виїздити.
Я трохи вагалася, знаючи, який це буде удар для батьків. Зате мій чоловік не мав двох думок і 25-го березня 1944 р. ми виїхали кіньми з Коломиї. Лише п'ять днів бракувало мені до повних п'яти років у шпиталі. Дальші п'ять років провели ми без постійного місця осідку й аж при кінці 1949 р. приїхали де Канади, де живемо й досі.
Про інших лікарів можу сказати, що д-ри Березовські і д-р Сайкевич живуть на цьому континенті, д-р Лев помер у Венесуелі, д-р Черкавський Англії, д-р Білозор в ЗСА, д-р Ганьківський ще в Німеччині, в таборі ДіПі. Яка доля зустрінула Чернявського і Шумського - не знаю. Ліда Левицька, мріяла виїхати на схід, опинилася у Польщі, де й померла.
|
