|
Марія КОБРИНСЬКА
 Думка біжить у минуле, в часи дитинства. Відгребую події, приховані на дні моєї пам'яти в глибині душі. Мені було три роки. Мати хворіла на серце. Лікар дораджував виїхати на купелі. Мати зі мною і нянею виїхала до Дорна-Ватри, купелевої місцевости в південній Буковині, на пограниччі українських і румунських поселень, де Карпати вигинаються луком на південь. Прекрасна околиця – ліси, гори, потічок. По двох тижнях батько приїхав відвідати нас: на два дні. Яка втіха! Батько ходить зі мною по парку, де гарні плекані троянди, ми зайшли в ліс, а там у долині, в проваллі, потічок з іржавою водою. Але вода в гірському струмочку була здається, захолодна. Я дістала горячку. Увечері горячка піднеслася, ускладнився віддих, а лікар побоювався запалення легенів. Батько стояв біля мого ліжка й дорікав собі, що не допильнував дитини - Боже ратуй її.
Довга ніч скінчилася. Сонце виповзло з-поза гірських верхів і заглядало в кімнату В його світлі заблищала срібна батькова папіросниця. По якімсь часі я прокинулась. Блискучий предмет притягнув мою увагу. Я витягнула руку по нього. Батько зрозумів це як ціну за моє життя. Недуга пересилилась.
Від'їжджаючи, батько залишив папіросницю матері і більше ніколи в житті не курив. Згадую цю папіросницю як причинок до психіки людини, як перший спомин про батька, що не жалував труду, праці чи самопосвяти для дітей і родини. У вільних хвилинах по праці батько знайомив нас з історією України.
Розказував про Київ, матір руських городів, про княгиню Ольгу, Володимира Великого та хрещення Руси-України, про Ярослава Мудрого. Розказував теж про козацькі повстання, Запорозьку Січ та важку долю кріпаків. А заспокоюючи нашу цікавість, розповідав про своїх предків - два брати в часі козацьких повстань переселилися з Полісся на Покуття і запустили коріння в галицьку землю. Батько згадує про свого стрия о.Йосафата Кобринського, пароха Москалівки коло Косова, а потім Мишина біля Коломиї. Він студіював богословію у Відні, а закінчив у Львові.Брав активну участь в Соборі руських учених, що відбувався у Львові 19-24 жовтня 1848 року. Він дружив з Яковом Головацьким та поділяв думки Руської трійці. Великою заслугою о.Йосафата було уложення та видання своїм коштом в 1842 р. руського букваря гражданкою і фонетикою. Він опрацював теж сільсько-господарський посібник для селян, щоб піднести рівень та видайність рільничого господарства в Галичині. Врешті майже своїм коштом збудував Народний дім у Коломиї, де мали приміщення майже всі культурні установи Покуття. Його син д-р Володимир Кобринський закінчив медицину у Відні й виконував лікарську практику у Львові, а на старі літа переїхав до Коломиї. Молодший брат о.Йосифата о.Іван був парохом Іспаса, помер дуже молодо. Це мій прадід, а батько Василя Кобринського. Братом о.Йосафата був теж о.Йосиф, парох Раківця над Дністром. Він помер теж у молодім віці. Його син Омелян скінчив правничий виділ віденського університету й був суддею апеляційного суду у Львові.
По смерті о.Йосифа раковецьку парафію переняв наймолодший з братів о.Айталь. В Белелуї Снятинського повіту парохом був о.Теофіл Кобринський, чоловік Наталії з Озаркевичів Кобринської, письменниці й організаторки українського жіночого руху у Галичині. Парохом Яворова біля Косова був теж о.Кобринський (не пам'ятаю імени) а також парохом Княжа коло Снятина (теж не пам'ятаю імени). Це батько д-ра Евгена, лікаря в Чернівцях, засновника буковинської лінії Кобринських. Ось цілий клян Кобринських, що з них деякі жили ще останньо в людській пам'яті, а нині згадують про них лише пожовклі листки старих шематизмів.
Дідуньо привіз свого сина Володимира до гімназії в Коломиї і примістив його в бурсі. Там жив він в одній кімнаті разом з трохи старшим хлопчиною з Русова, пізнішим великим письменником Василем Стефаником. В Коломиї батько закінчив гімназію, а потім записався на правничий відділ Львівського університету, але студії перервала військова служба при 24 полку піхоти, яку закінчив ступнем поручника. Тимчасом померла бабуня, а незабаром і дідуньо покинув цей світ. Батько лишився без засобів до життя. Довелося покинути думку про закінчення студій. Пригадую, батько кілька разів звертався до мене - "ти закінчиш студії і за мене". Шукаючи матеріяльного забезпечення, батько став на працю урядника австрійських державних залізниць. Обов'язковість, самодисципліна та добре знання німецької мови промостили йому шлях.
В тому часі читав багато і працював над собою. І поплило життя, визначене долею, умовинами, хоч не завжди згідне з бажанням - зразу в Коломиї, потім якийсь час у Коршеві, часи еміграції та різні переходові призначення - але життя було згідне з принципами, засвоєними в батьківськім домі, та подиктованими добром свого народу.
Початок XX ст. позначився ростом національної свідомости народу. На тлі української політичної думки зарисовується ідея української національної самостійности. Вона спочатку тендітна, і, як висловився Іван Франко, лежить покищо поза межами можливого, але тисячі стежок ведуть до здійснення цього ідеалу, і від нас залежить, чи ми підемо цими стежками. Українське питання не виходило на міжнародну арену поза внутрішні справи Австрії, і надії українського народу, пов'язані певною мірою з інтересами Австрії. Зближалася війна, що з нею галицькі українці в'язали великі надії. Молоді люди, а навіть середньошкільна молодь голосилася масово до військової формації Українських січових стрільців, щоб здобути військовий вишкіл і в рішальній хвилині мати зброю в руках. Перші місяці війни принесли перемогу російській армії. Тоді багато наших людей кидали свою землю і виїжджали на Захід, в запілля. Батько опинився у Відні і по короткому часі як кращий урядовець державних залізниць дістав призначення до двору наслідника престолу архикнязя Карла. Завідував його транспортом, і жодний транспорт не міг ані від'їздити ані приїздити до головної кватири архикнязя без відома батька. Коли зближався кінець цісаря Франца Йосифа, наслідник престолу перед від'їздом до Відня, дякував батькові за працю і на прощання передав світлину із спільно проведеного часу та пачку болгарських цигар із питанням: чи маєте які побажання до мене? Батько не приготований на таке питання завагався. Тоді наслідник престолу додав - запевнене місце вТерезіянум для вашого сина (Терезіянум - краще учбове заведення - середня школа, заснована Марією Тересою у Відні для австрійської верхівки. Між світлинами я пізнала дітей архикнязя й людей, які відвідували його; болгарського царя Фердинанда Кобурґа, Мустафу Кемаля Ататюрка, реформатора та першого президента нової турецької держави, Енвер-бея, командувача турецьких військ, що стояли тоді на Поділлі, та німецьких генералів і дипломатів. Події кінця 1917 і першої частини 1918 р. ішли скоро вперед.
Батько знову в Галичині. Брав участь у засіданнях Військового комітету, що підготовляв перебрання влади в Галичині. Зближався перший листопада 1918 р., що почав нову сторінку історії України, а Галицької України зокрема. Незабутні дні! Дні піднесення, надії, зусиль та великих труднощів рівночасно. Від першої хвилини доводилось боронити рідну землю перед сусідами, що зазіхали на наше. А земля - зруйноване побоєвище світової війни, ще не вилікувалась з ран. Багато молодих людей ще не вернулися з війни, а ті, що вернулись не мають досвіду в праці, до якої кликала їх хвилина. Перебрання влади відбулося спокійно. Люди, що на місцях стали у проводі, здобули довір'я населення та запевнили правопорядок і справне діяння державного апарату.
Батько був у Коломиї від першої хвилини. Він з запалом кинувся до праці, організував працю залізниць. І поїхали ешелони молодих людей на підмогу для Львова; їхали транспорти харчів та зброї, а верталися ранені вояки. В тім часі звернувся до батька кол.посол до австрійського парляменту д-р Теофіл Окуневський, відомий політичний і громадський діяч, адвокат з Городенки, виставив його кандидатуру на секретаря шляхів, намовляючи батька перебрати це становище. Батько однак залишився в Коломиї.
Упадок Львова українське громадянство відчувало дуже болюче. Врешті надійшов травень 1919р. Румунські війська заняли Покуття аж до Станиславова. Батько разом з нашою армією перейшов Збруч. Наші зв'язки перервалися. І аж 20-го серпня 1920 р. батько вернувся додому, переживши чотирокутник смерти та поворотний тиф.Якийсь час сидів дома і аж по році вернувся до праці.Його призначили до Данціґу. Місто в той час на 95% було німецьке серед західно-слов'янського племени кашубів, мало свідомого своєї національности. Версальським договором Ґданськ оформлений був як вільне місто з запевненням Польщі певних економічних концесій та передачею їй у заряд залізниць і пошти. У Ґданську батько перебув кілька років у зв'язку із включенням залізниць у польську адміністрацію. На окраїнах міста в Лянґфурі була славна техніка. Батько звернув увагу, що це була б добра нагода для наших молодих людей, які вернулися з війни і хотіли б студіювати, скерувати їх сюди. Йому вдалося пов'язатися з ректоратом техніки і представити справу. Високошкільна влада пішла їм назустріч. Багато з нашої молоді скінчили тоді техніку в Данціґу - Лянґфурі і перші з них, що знали про інтервенцію батька в їх справі зберегли у пам'яті людину, яка промостила їм шлях у професійне життя. По кількох роках батько вернувся до Галичини і продовжував працю як радник залізниць станиславівської дирекції. Згодом він перейшов на емеритуру.
Почався останній етап життя - батько на своїй землі. І наче бажаючи надолужити час переведений на чужині, він кинувся у вир праці. Батько - член Українського національно-демократичного об'єднання, опертого на ідеології державносте й соборносте України, почесний член Головної ради товариства "Сільський господар" у Львові та голова філії "Сільського господаря" в Коломиї, член управи товариства Український народний дім у Коломиї та інших культурних установ. Праця в цих тов-твах творить наче одне ціле, бо хоч ставлять вони різні завдання для своєї діяльности, ідуть до них різними шляхами, послуговуючись при цьому різними засобами, всі вони мають ту саму мету - піднесення матеріяльного й культурного рівня українського народу та закріплення національної свідомости. У тому часі батько з запалом береться збирати культурні надбання сторіч, щоб зберегти їх пере-знищенням та забезпечити для майбутніх поколінь. Це ж спадщина, яку мі одідичили, з обов'язком передати її нащадкам. Постає збірка, що з часом перетворюється в Музей народного мистецтва "Гуцульщина" ім.о.Йосафата Кобринського, гордість мешканців не лише Коломиї, але всього Покуття та Гуцульщини. Збірка включала етнографію, природничий відділ та історію найновішої доби. Найбільш барвним є відділ етнографії, де розміщені старі народні одяги, устаткування хати, знаряддя праці - дерев'яний плуг, ступа, знаряддя обрібки льону, мисливські прибори - рушниці, порохівниці, капкани та рибацькі сіті. Тут теж унікальний чумацький віз - мажа - що ним возили чумаки сіль з Коломийщини аж на Лівобережжя. Всі предмети, що належали до устаткування хати а то й знаряддя праці прикрашені різьбою або випалюванням на дереві. Найбільше уваги присвячували одежі, поєднуючи в її виконанні мистецтво крою, вишивання і ткання. Вишивка, основна прикраса народної сорочки, визначається формою рисунку, добором кольорів та її розміщенням головно на рукаві. Гуцульський орнамент свідчить про вроджене почуття гармонії й краси, закорінені в духовній традиції народу, залишаючи в їх межах місце на індивідуальну ініціятиву та стиль даного села чи околиці.
Музей виконував велике завдання на шляху до закріплення ідентичности народу. Давав підсумки проробленої праці на культурному полі та документальним матеріялом вирішував приналежність землі до її власників, наприклад, оригінальна мапа Бопляна, що з доручення польського уряду будував Кодак, носить назву - Частина України, шо зветься Покуттям.
Директор музею та рівночасно єдиний його працівник умів установляти зв'язки з відвідувачами. Успіх та вдоволення приносили відвідини молоді; діти уважно слухали пояснень, ставили питання, а по святах або літніх феріях привозили писанки, вишивки, інколи речі, які, на їх думку, підходили під поняття музейних предметів.
Захоплення народним мистецтвом, як і бажання передати специфіку даної околиці, властивості побуту, своєрідність одягу та культурні надбання минувшини, дали спонуку до творення музейних збірок по більших містах Галичини. Обласні музеї покривають густою мережею українську етнографічну територію Галичини та своєю діяльністю охоплюють Гуцульщину й Покуття, Бойківщину, Лемківщину й Посяння, Поділля і Розточчя. В міру цього, як збірки зростали, ставала актуальною справа приміщення.
В Коломиї музей "Гуцульщина" знайшов приміщення в Народнім домі, який був власником музею. З розвитком музейництва постала потреба ширшої організації музейної праці для узгіднення напрямних дії, координації компетенцій та оборони спільних інтересів. Йдучи назустріч потребам, що їх створюють умовини дня, прийшло до першого з'їзду українських музеологів у Львові 25.ІV.1931 та до засновання Комітету українських музеїв, що охопив усі наші музейні збірки у Львові і по областях.Від того часу кожного року в часі Зелених свят відбувалися з'їзди українських музейників-музеологів в різних музейних осередках з науковими доповідями з історії, історії культури й мистецтва, археології та музейництва в засягу раціональної і плянової збірки предметів, систематизації, каталогування, фахової консервації експонатів, а також територіяльного розмежовання поодиноких обласних музеїв. Поза офіційною частиною - доповідями, дискусіями та нарадами у дружній зустрічі представників музейництва з усієї Західної України ділилися музейники своїми спостереженнями й досвідом. У приватних розмовах обговорювали актуальні потреби, що з'являлися в теренах праці, нові завдання й небезпеки. Третій з'їзд представників українських музеїв відбувся у Львові 9.УІ.1935.На тому з'їзді прийшло до засновання окремого Комітету українських обласних музеїв. В тому часі вступали наші музеї в члени "Звйонзку музеув польскіх", що на внесок директора музею "Гуцульщина" в Коломиї Володимира Кобринського змінив свою назву на "Звйонзек музеув в Польсце". Приступлення наших музеїв до польської професійної установи було подиктоване інстинктом самозбереження, щоб забезпечитися перед усякими можливими інґеренціями адміністраційної влади, частинно перед компетенціями консерваторського уряду, головно одначе перед зазіханням всевласного К.О.П. Українські обласні музеї через своїх представників брали участь у щорічних з'їздах "Звйонзку музеув в Польсце". Директор музею "Гуцульщина" в Коломиї, незмінний голова Комітету українських обласних музеїв аж до початку другої світової війни, брав участь у праці Комітету і вмів зосередити зусилля для цієї мети.
На плетиві місцевих подій та другої світової війни я передала важніші події життя Володимира Кобринського та його особливого твору - музею "Гуцульщина".
|
