|
Петро ДЕМ'ЯНЮК, 2005 р.
Важким і складним було життя мешканців мого рідного села на протязі майже всього XX сторіччя. Село на Підгір'ї постійно боролось за своє виживання. Злиденне життя примушувало людей важко працювати на лісозаготівлях, на виварюванні кухонної солі з природних соляних джерел, яких є чимало на Прикарпатті. Більш активні виїжджали на заробітки за кордон в Румунію, Угорщину, Словаччину, де важко працювали на заготівлі лісоматеріалів, інші несли і везли кухонну сіль на продаж за Дністер, а ще інші їхали на заробітки за океан до США, Канади, Аргентини, Бразилії, де теж для них не було "раю", але можна було заробити на хліб насущний. Молодятин, як і сусідні села, виживало за рахунок сезонних лісових робіт, від продажу солі і обміну її на харчі, вирощували урожай на клаптиках землі, яку мали у власному господарстві. Ця бідна, "пісна" земля не могла прогодувати селянина навіть півзими, тому він (селянин) беріг кожну зернину, картоплину, бурячок і квасолю. Тримав худобу (корівчину, вівці, кози, кури), але кормів для неї бракувало постійно, тому тягар життя був нестерпний, але мирився з ним, бо був у рідному краї, де чисте повітря й вода були великим благом.
В XX сторіччі через край пройшли страшні дві війни: перша (1914-1921 рр.) та друга (1938-1945 рр.) світові бойні, що спустошили вщент це бідне підгірське село та власну господарку селянина і, як наслідок, люди стали бідувати ще гірше.
В душі мого краянина визрівав дух непокори новітнім окупантам -полякам до 1939 року, німецьким загарбникам до 1944 року, а далі тернистим був шлях червонозоряних зайд. Народ вже не міг терпіти зневаги до себе, то згадав про козацтво, про карпатських опришків, про Довбуша, що народився в сусідньому селі Печеніжині в 1700р. А ще твердо знали мої краяни, що обов'язково треба здобувати освіту, бо без грамотної і освіченої інтелігенції поступу вперед не буде. Тому виїздили на навчання до Кракова, Відня, Праги, в інші міста Європи. Там вони добре вчились, набували знань, хоча не мали ні доброго одягу і взуття, а ні коштів на навчання, були голодні й босі. І коли інші народи здобули для себе свої держави, то мої галичани і собі захотіли мати власну державу. Надія на те, що нам допоможе Європа, швидко промайнула і що допоможе Америка - теж не справдилась. Залишилось надіятися тільки на власні сили. І ось ці передові українці добровільно пішли воювати за Волю в 1938-39 роках, за Карпатську Україну в лавах "Карпатської Січі", а в 1941 році створили загони УНСи (Української Народної Самооборони), яка в 1942-43 роках переросла в УПА (Українську Повстанську Армію). Тисячі повстанців стали на двобій з ворогом-окупантом, як фашистським, так і більшовицько-московським. Більшість їх загинуло в боях, а ще чимала частка знищена в концентраційних таборах ув'язнення в Сибіру, Воркуті, Колимі, Середній Азії і на Далекому Сході. Нині їм в наших селах насипано символічні могили, як борцям за Волю і Незалежність України.
Десятками років замовчувалась правда про національно-визвольну боротьбу українців, в якій брали участь не тільки галичани, буковинці й волиняни, але стрільці й командири з усіх теренів України. Московська влада, її ідеологічна і державна верхівка, за участі місцевих посіпак і колабораціоністів, показувала їх як ворогів українського народу і таврувала "українськими буржуазними націоналістами". Люди мовчали, але добре знали, що це не так. Вони (повстанці) ніколи не були ворогами власного народу і не могли бути, як і не були ними - Симон Петлюра, Євген Коновалець, Михайло Грушевський, Ярослав Стецько, Роман Шухевич, Августин Волошин та багато інших.
В збірці "Барткова криниця" зібрано раніше друковані матеріали, пов'язані з одним селом - Молодятином, а також розповідається і про сусідні села, вихідців з них, їхню долю. Пов'язано місцеві події з життям і долею односельців, що з волі окупантів опинились за межами українських земель (у Росії, Словаччині, США, Австрії), але зберегли свій український патріотизм і виплекали його в серцях своїх спадкоємців, що підносить їх на вищий рівень громадянського обов'язку і людської гідності. Подібних сіл і містечок на Прикарпатті чимало, де місцеві краєзнавці вишукують історичні, краєзнавчі матеріали з життя окремих людей, політичних формувань, культурно-просвітницьких організацій, пишуть свою місцеву історію. Прийдешнє покоління повинно знати правду про те, як жили, творили і боролись люди за те, щоб ми мали незалежну державу. Кожне село, заглянувши в глибину століть, може знайти своїх героїв, передових людей, що працювали на українське відродження, формували свою громаду, залишили свій слід в історії. Наша мета - правильно відобразити події тих днів і років, донести їх до сучасного громадянства.
В окремих розповідях ("Нести свій хрест", "Апостол черні", "Не впала перед катом на коліна") показано право священиків УГКЦ бути провідниками вірних своєї церкви, формування в них церковної моралі, служіння людям, побажання добра і любові, підвищення загальноосвітнього рівня селян. Адже аж до кінця 1940-х років майже 70% мешканців села були неписьменними. Священики УГКЦ Весоловський Іван, Шухевич Теофіл, Балицький Костянтин, Сірецький Антон проводили в селі виховну працю: як в школі, Божому храмі, так і в громадських місцях. Тут під їх керівництвом працювали товариства "Січ", "Просвіта" з 1906 року, каса допомоги бідним, осередки радикальної партії та УНДО (Українське Народно-Демократичне об'єднання), діяли різні просвітницькі гуртки...
завантажити ... [1 409 Mb]
|
