Поляк про Коломию Богдан Лисяк
II. Отож цей наш турист-подорожній ходив вулицями Коломиї дільниця за дільницею, не раз і не два тими самими дорогами, порівнював з теперішнім станом те, що лишилося в його пам'яті з давньої Коломиї.Головне враження, що відразу, з першого погляду заволоділо ним — це розріст міста, тепер два рази більшого, як за польської окупації. Число мешканців Коломиї напередодні другої світової війни він подає на яких 27.000, а тепер, за урядовими даними, воно піднеслося до 45,000, але з ким він не говорив би, всі запевняли його, що воно дійшло вже до 60,000, і за те справді промовляє зовнішній вигляд міста та вуличний рух. Коломия далі в розбудові, по вулицях їздять вантажні авто з цеглою, піском, цементом і різними будівельними матеріалами, все свідчить про те, що йде конструкція нових урядових об'єктів та житлових будинків. Хто ж сьогодні живе в Коломиї? Автор, очевидно, шукає поляків, але щоб їх знайти, він потребував би не тільки свічки Діогена а наймодернішого світла атомної доби. Шукає за ними і не знаходить. Поляків у Коломиї, за його власними словами, майже нема. Одні повтікали ще за війни, другі позникали після повороту більшовицької влади, а про тих, що залишилися, нема що й говорити. Але цікаво, що продаються там польські газети, з "людової" Польщі, такі, як "Жицє Варшави", "Трибуна Люду", "Політика". Хто ж їх читає, коли нема поляків? Читають їх найперше люди старші віком, що знають польське письмо і ще трохи пам'ятають польську мову з давніх часів, а також інші, що сяк-так можуть розібратися в польській мові. Бо для них — це загранична газета і вони сподіються знайти в ній хоч дрібку того, що таїть перед ними "совєтская власть". Торгівля книжками, журналами й часописами, як і вся інша, виключно в руках державних установ і вони замовляють ті часописи, видно, що це їм приносить непогані зиски. Про інші часописи, крім тих, що виходять у Совєтському Союзі, автор не згадує, хоч, може, доходить туди преса з сусідньої Чехословаччини, де, хоч у мізерних накладах, появляються якісь збірники, журнали й календарі українською мовою у Пряшеві. На першому місці в Коломиї стоять, щодо числа, українці. Жидів німці вигубили, поляки повтікали, москалі напливають, але не в силі змайоризувати місцевого українського елементу, що з усіх сторін широким струменем вливається в Коломию з довкільних сіл. Там вони осідають і розбудовують місто. Кількома наворотами автор згадує про те, що українці вростають у місто й міцно засиджують у ньому свої місця. На колишній підміській німецькій колонії Баґінсберґу забудували вони цілі вулиці однорідними хатами, так само закріпили за собою стару дільницю "Новий світ" внизу за церквою, колись цілком заселену жидами, що їх німці "виселили", а жидівські халабуди зруйнували. У самому середмісті, навколо Ринку, всі жидівські камениці, що збереглися в війні, майже виключно зайняли українські вихідці з села, що працюють у місті. Позатим автор не віддає багато місця українцям у своїх листах. Нічого, наприклад, не знаходимо в нього про те, що сталося з українськими будинками в місті, школами, бурсами, "Народним домом", кооперативними забудуваннями тощо, хоч він дуже докладно згадує навіть полякам мало знані хати польських і жидівських родин, де була яка голярня, шевський верстат чи ресторан. Тільки в одному місці, де описує перебудову міста здовж давньої Ягайлонської вулиці, пише, що стоїть ще дім д-ра Кобринського і другий, що належав родині Каратницьких. Колишні державні гімназії, українська й польська, що містилися в двох крилах великого будинку, тепер злучені в одну середню українську школу ім. Василя Стефаника. Таких загальних середніх шкіл українці мають тепер три, а прибулі зі сходу москалі - дві, хоч вони у великій меншості, але рахують на учнів інших національностей, в першу чергу українських. Та хоч москалів мало, то вони займають всі керівні посади в місті й забрали найкращі мешкання в Коломиї. Зовсім так, як діяли німецькі окупанти, що все краще належало "нур фюр Дойче". На думку автора, українці в Коломиї ненавидять москалів, хоч ця ненависть не виявляється наверх, десь глухо кипить у глибині. Говорила йому, каже він, одна селянка, що на питання, як живеться тепер на селі, відповіла, що спочатку було дуже погано, але тепер трохи ліпше, "та все це — неволя, і так далі бути не може". Подібним способом висловлювалися перед ним інші співрозмовники, якщо вдалося йому потягнути їх за язик. Цілком змінився Ринок, колись головна площа в Коломиї. Зникли всі кращі крамниці, їх місце зайняли всякі шевські й кравецькі робітні, швальні, верстати для направи годинників тощо. Все інше перевелося до двох новозбудованих "універмагів" — один напроти колишнього польського парафіяльного костьолу, а другий — напроти церкви св. Михайла. Багато крамниць позамикано, вхідні двері до них замуровані, самі ж будинки перемінено на приватні мешкання. Нема вже таких торгів, як колись кожної середи і п'ятниці на ринку. Тільки трохи поодалік, у сторону залізничного двірця, на відгородженому високим парканом місці стоять якісь будки і столи, так звані колись "страґани", з дрібною всячиною. Зате раз на тиждень, у неділю, на зарінку над Прутом іде приватна торгівля, щось наче базар-барахолка, де продають всяке барахло, лахміття, старі черевики і т.п. Продуктів сільського господарства там нема. Ратуш стоїть незмінений, тільки підвищили її вежу на два метри, а може, трохи більше. Мабуть, далі служить тій самій цілі, що колись, де вартовий розглядався на всі сторони, чи не видно пожежі. Частина ринку, від ратуша у сторону костьолу, тепер поширена і творить окрему площу, досить добре втриману, і має назву "Площадь ім. Карла Маркса". Вулиці назагал ширші, в більшості асфальтові, пристосовані до збільшеного автомобільного руху. На рогах вулиць з'явилося небувале колись диво в Коломиї — телефонні будки. Нема вже старої бабусі-льокальки, то задихувалася, їдучи під гору й часом мусила зо два рази розганятися, щоб заїхати на Ринок, сполучення залізничного двірця з Печеніжином і Слободою Рунґурською іде тепер іншим шляхом. Коломия має свій власний міський транспорт, хоч і невеликий. З залізничного двірця йдуть два автобуси аж до села Шепарівці, але двома трасами — один вулицею Залізничною, Крашевського, Костюшка Собєського й Карпатською попри український цвинтар, а другий — вулицею 3-го травня, Легіонів попри ратуш і далі вулицею Собєського тою самою трасою, що перший. З інших новостей, що змінили обличчя міста, автор згадує "Площу героїв" від вулиці Тарнавського у сторону давньої Алеї Волі, де збурено старі халабуди, заложено травники і грядки з квітами, посаджено плакучі верби, різні декоративні дерева й кущі. Там поховані 500 червоноармійців, що згинули в боях під Коломиєю, поставили їм великий пам'ятник з вічним вогнем перед ним. З польських пам'ятників лишився пам'ятник Міцкевичу. Зник пам'ятник Юзефові Пілсудському, на думку автора, "перший того рода пам'ятник у Польщі", що коштував 100,000 злотих, з чого частину дав тодішній посадник Коломиї Санойца, а решту заплатило напів збанкрутоване польською господаркою місто з грошей мешканців-податковців. На тому місці стоїть тепер пам'ятник Леніна, перед яким б'є водограй. Пропав і польський "Сокул". Мале його грище розбудоване у великий стадіон коштом сусідніх приватних городів, пристосований до різних спортів : легкоатлетичних змагань. III. Промислу на більшу скалю в Коломиї ніколи не було. Не згадує про нього автор і тепер. Зате підкреслює модернізацію міста в двох напрямах — все місто забезпечене газом для палива й огрівання. Це можна сказати не тільки про Коломию, бо газ розведений тепер по всій Івано-Франківській (колись Станиславській) області, — і заведені, хоч ще не всюди, водопроводи. Вже не видно жидівських бочок з водою на всю довжину воза, що колись розвозили свіжу, так звану "кляшторну" воду з великої джерельної криниці на "Новому Світі" по вулицях, де бракувало криниць і куди не доходили водопровідні рури з середмістя.Сильно розбудувалися дві, старі ще, фабрики: ткальня Заґера при Залізничній вулиці і верстати направи сільськогосподарських машин, де виробляли теж менше знаряддя, потрібне в сільському господарстві, що належали до родини Біскупських. Тепер там фабрика сільськогосподарських машин, в якій працює 3,000 робітників, коло неї стоїть високий на чотири поверхи адміністраційний будинок. До ткальні Заґера добудований новий вхід збоку, і там іде праця безперебійно 24 години на три зміни. Цегельня на просторі, куди доходила вулиця Рамлерівка (від вулиці Крашевського попри суд і в'язницю) розібрана, високий її комин збурили і зробили на тому місці став, найбільший в Коломиї, для купелі, плавання й усяких водних спортів. Давно вже не видно на вулицях Коломиї білих полотняних одягів селян, барвистих спідниць і хусток дівчат і молодиць. Тепер усі ходять у "мануфактурі" з гіршого сорту текстильних штучних виробів, замість постолів і жіночих чобіток — міські черевики і "мешти". Чомусь з тих мештів кепкує собі автор, мовляв, нога брудна, але в мешті, та нам здається, що навіть збідоване й занедбане совєтським режимом українське село переможно витримало б конкурс чистоти з мазурським. Мабуть, народна українська ноша зникла назавжди, вбила її масова фабрична продукція, цей процес почався ще перед другою світовою війною, і тепер можна її побачити хіба лише в музеях або на сценах театрів в побутових п'єсах. Вулиця Костюшка називається тепер Театральна, отже десь там мусить бути театр, хоч не знаходимо його в репортажі автора. Хіба він міститься в "Палацу культури", для якого віддали колишню міську "Касу ощадности". По другій стороні вулиці стоїть Палац піонерів. Автор поминає мовчанкою, що тепер міститься в давньому українському Народному домі, зараз у сусідстві з "Касою ощадности", а то був один з кращих будинків у місті. Цікаво також було б знати, що сталося з одною з найбільших колись камениць у місті, каменицею Білоуса при вулиці Собєського, де містилася школа деревного промислу й одна з більших друкарень в Коломиї, що давніх ще часів обслуговувала москвофільські чи як їх у Галичині називали "кацапські" видавництва. В одному тільки нова Коломия не випередила старої. Як перед війною, так і тепер є в ній лише три кіна, хоч людність зросла на 100%. З них одне, в новому будинку, називається іменем Мирослава Ірчана. ІV. Багато місця у своїх листах присвятив автор церковним справам. Перш за все цікавив його польський парафіяльний костьол, де вінчалися його батьки, де його хрестили і з ним зв'язані були різні спогади з родинного й товариського життя. А вже при тій нагоді подав він свої спостереження й зауваження про інші храми.Перед війною були в Коломиї два великі костьоли. Згаданий парафіяльний, і другий, новіший і більший розмірами костел єзуїтів при вулиці Крашевського, недалеко суду. Якихсь спеціальних змін в перебудові міста в околицях єзуїтського костелу він не завважив, хіба те, що школа й мешкальний будинок Уршулянок тепер якийсь гуртожиток. Ця школа і в . українському житті колись грала певну роль, старше покоління українських жінок не мало шкіл для себе, державних середніх шкіл для дівчат ще не було, до чоловічих гімназій щойно перед самою першою світовою війною почали допускати дівчат, як екстерністок, отож велика більшість українського жіноцтва, коли хотіла здобувати освіту, ішла до школи Уршулянок. Ближче про неї не можу сказати нічого злого ні доброго, хоч мені здається, що школа була добра, якщо йде про рівень навчання, і не чув я нарікань на поведінку Уршулянок з непольськими ученицями, а може, замалий ще я був дітваком, щоб це як слід розуміти. Єзуїтський костел закритий, зняли з нього хрест, замурували головний та один бічний входи, горішні вікна забили дошками і зробили з нього магазин меблів. У погідні дні на травниках перед костьолом виставляли зразки меблів на продаж, щоб покупці могли їх оглянути. Перший-ліпший магазин у місті, за словами автора, утримувався в кращому порядку, як цей, що в єзуїтському костелі. Мало б це діятися свідомо, не тільки для того, щоб очистити місто від усіх слідів польського володіння, але й для наруги та насміху. Так само бідкається він над станом парафіяльного костелу, але з його повідомлення не можна мати певності, чи той костел зовсім закритий, чи перемінений на іншу установу, а чи тільки заборонено в ньому виконувати релігійний культ. При тому він висловлює своє обурення на совєтську владу, то послідовно затирає сліди польських історичних пам'яток, а як приклад культурної постави до таких справ ставить "людову" Польщу. Там, мовляв, держава видає грубі мільйони на відбудову й реставрацію лемківських дерев'яних церков, як історичних пам'яток архітектурного мистецтва, а тут — з Божих домів роблять Гаражі, механічні верстати, склади старого барахла й стайні. Ми не чули багато про ту державну польську опіку над залишками української культури на Лемківщині, зате кожному глибоко закарбувалася в пам'ять брутальність і садизм, з яким поляки нищили лемківські оселі, гнали людей кудись під Східні Пруси, над Балтійське море чи на Шлеськ, а села палили, при чому починали це своє "культурне" діло від тих же дерев'яних церков, що їх від тисячі років ставило тверде українське плем'я лемків, бо ті церкви мусили кожному нагадувати, чия то земля і чиєю працею будувалися ті церкви, як найвидніші ознаки українського характеру тієї землі. Це аж ніяк не значить, що ми похвалюємо більшовицьку руйнацію Божих храмів, якої б вони не були релігії. Авторові листів не завадило б пригадати собі про тих, що бачать тріску в чужому оці, а не добачують поліна у своєму власному. Про жидівські божниці нема що й говорити. Менші з них зруйновані разом з жидівськими хатами в середмісті, частинно ще за німецької окупації. З головної божниці що стояла недалеко ринку, коли йти в сторону міського парку, не лишилося ні каменя, її чисто зруйнували разом з іншими жидівськими хатами в середмісті. Не лишилося теж сліду з жидівського цвинтаря, там тепер гарний парк. Більшовицька логіка проста — кому потрібні божниці, коли жидів винищили німці, для кого втримувати костьоли, коли поляки повтікали до своєї Польщі, а лишилося їх у Коломиї стільки, що на жабі волосся. Ще найліпше представляється справа з українською церквою св. Михайла в середмісті. Про другу, старовинну й дуже гарну дерев'яну на українському цвинтарі при Карпатській вулиці, автор не згадує. Бо довкола Коломиї хвилювало широке море українського селянства, що завжди було глибоко релігійне, а тепер почало наступ на місто. Очевидно, церква вже не греко-католицька, а православна, відкрита ранками між 8 і 10 годинами кожного дня. Автор був там на сам празник св. Спаса, що в усій Україні від непам'ятних часів збирав маси народу в церквах. Чув він там щось і про відпусти, та це, мабуть, тільки слово таке за традицією збереглося в народній пам'яті, бо трудно подумати, щоб таке могло відбуватися за совєтської влади, як колись у Зарваниці чи в інших відпустових місцях. Як звичайно на празниках і відпустах, бачив він юрми жебраків і не співмірно багато калік без рук і без ніг, що просили милостині. Не знати на якій підставі він це пише, що серед калік переважали військові інваліди з останньої війни. Може, чув він щось таке, а може, здогадувався, а може, й самі каліки старалися тим способом збудити більше милосердя в юрбі богомольців. Але жебраками в совєтській системі не дуже панькаються і не приємно їм, коли вони збираються більшими купами на публічних місцях. Та, може, в цьому випадку міліція примкнула очі, щоб не було заколоту під церквою, що могло б потім використовуватися в анти режимній пропаганді. А щодо інвалідів, то, найперше, 30 років по війні вже лишилося їх мало, і дивно виглядало б, якби така вразлива на свій престиж совєтська влада дозволяла їм безкарно виставляти на показ брак державної опіки над інвалідами. А може, інваліди також уважали, що на очах велелюдної маси міліція не схоче їх звідти проганяти. Автор признає, що церква була вщерть набита, і більшість вірних стояли надворі та звідти прислухалися церковним відправам. Церковних і жидівських цвинтарів не вільно втримувати й ховати в них покійників. Про жидівський уже була мова — на його місці стоїть парк. Українського й польського поки що не руйнували, не вільно тільки хоронити померлих. Хто має родину в Коломиї або добрих приятелів чи знайомих, тим дозволено приватно дбати про втримування могилок у доброму стані. Відомі випадки, що з далеких сторін приїжджають родичі похованих, щоб поправити могили й засіяти квіти чи траву. Часом наймають до цієї роботи інших мешканців Коломиї, але обережно, бо здається, — не знаємо напевно, мабуть, і це заборонене. Український цвинтар тримається ще добре, хоч поховані там люди бідніші, як на польському, і не всі могли собі дозволити на гробівці чи кам'яні нагробні пам'ятники. Зате живуть ще їх рідні, культ покійників завжди глибоко був закорінений в українському народі, тому й цвинтар має можливий вигляд, як на совєтські стосунки. Зате римо-католицький чи польський цвинтар має жалюгідний вигляд. якщо можна так перекласти польський вислів "образ нендзи і розпачи". Ще при вході на цвинтар, де завжди стояли більші гробівці, багатших або заслужених у польській суспільності людей, це так дуже не вражає, але що далі в глибину, то все гірше й гірше. Цвинтар запущений, зарослий бур’янами і хащами, хрести похилені, деякі зовсім попадали, могилки, позападалися, стежок між бур’янами не можна знайти. Те саме можна сказати і про цвинтар на Маріяґільфі. Частини цвинтаря, де не було кам'яних надгробників, тільки земляні могилки — геть зарослі й затоптані, по них їздять діти роверами, а в кущах процвітає пияцтво і проституція. Автор думає, що таке запущення цвинтаря не є тільки наслідком природних атмосферичних процесів, йому напевно помагала людська рука. Недалекий уже той час, таке мерещиться йому в голові, коли з лицемірним пієтизмом позбирають усе, що залишилось і зложать десь на купку в одному кутку, хоч би навіть і з гарним написом, а цвинтарище зужиють для інших цілей. Для всіх мешканців Коломиї завели тепер новий цвинтар, де ховають без розбору, якої б він не був релігії, і ніде інде хоронити небіжчиків не вільно. Цвинтар лежить на полях далеко за містом аж під селом Раківчиком, де воно межує з колишньою німецькою колонією Маріяґільф. Якимсь чином жиди добилися, що їм дозволили перевозити покійників до Чернівець і хоронити на тамтешньому жидівському цвинтарі. У Чернівцях діє сильна релігійна жидівська громада буковинських бессарабських і молдавських жидів, і різними впливами вдалося їм зберегти для себе той привілей. V. Минули три тижні, прийшла пора нашому подорожньому вертатись у Польщу. Це друге його прощання з Покуттям і Коломиєю проходило вже значно спокійніше і зрезиґновано, не було вже колишнього патосу, бо не було й молодості, не стало й польського "моцарства", лишилася тільки сателітна країна, хоч і з найлегшим у цілому комплексі "країн соціалістичного блоку" режимом, про який поки що і мріяти не можуть "союзні республіки батьківщини трудящих". З жалем і смутком глядів він крізь вікно у вагоні на "цю гарну польську землю, що за нею тужать серця всіх, хто тільки бачив її "красу, а яку наші союзники легкою рукою віддали ворогам Польщі. Дав би Бог, щоб ця розлука Покуття з Польщею не тривала довго!"Яке враження в українського мешканця чи колишнього її жителя може лишитися після перечитання того спогаду-репортажу? Хіба пригадати стару правду, що "горбатого й могила не виправить". Щоправда, обивателів типу автора листів куди менше тепер, як перед 50-ти роками, число їх малітиме й далі. Бачимо вже багато людей нових, що хотіли б забути тисячолітню ворожнечу в обличчі смертельної небезпеки для обох народів від страшних сусідів, але мине ще багато років, немало води потече у Віслі під мостами Варшави і в Дніпрі коло Києва, поки це станеться. За листами-репортажами М.Ґінтера "Ґвязда полярна", серпень 1976.
|
||||||||||||||
Минуло вже 40 років, як ми покинули Коломию й пішли в мандрівку по світі. Мало кому вдалося відвідати за той час свої родинні сторони, бо спочатку ніхто не міг дістати дозволу поїхати туди на відвідини до близьких і знайомих, а коли відкрився потім туристичний рух, то йшов він утертими й визначеними в "Інтуристі" шляхами — Львів, Тернопіль, Чернівці, Київ, могила Шевченка, Ялта й Москва, і рідко кому вдалося скочити до Коломиї, бо якийсь час Коломия була закрита для туристів з якихсь там військових чи інших причин, так само, як деякі інші околиці в Україні та в СССР. Коли ж там і побував дехто з наших земляків, то хіба тільки з найближчими собі особами ділився враженнями та спостереженнями, нічого про те ніхто не писав і не друкував, спочатку з оправданого, а потім з перебільшеного страху за своїх рідних в Україні. Правда, приходили листи, але переважно в родинних справах, дуже обережні, писані стилем "на здогад буряків". Та й зацікавлення оберталося головно довкола осіб — кожному хотілося знати, чи і як живе той чи інший його родич, знайомий, товариш чи земляк, чи щасливо перебув перші роки післявоєнних репресій, а чи, може, загинув десь у холодній тайзі або в пустинних пісках південного Сибіру.
