Наталія КОРОСТІЛЬ
На окупованих Польщею західноукраїнських землях після 1923 р. не існувало жодних автономних прав як в політико-адміністративному, так і в соціально-економічному плані1. Природньо, що це відображалось у кожному кроці нового керівництва. На території Галичини окупаційною польською владою одразу ж було здійснено адміністративний поділ за загальнодержавним принципом на чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське і Краківське2, де згідно перепису 1931 р., (на всій окупованій території площею понад 120 тис. км2) проживало майже 9 млн. осіб3.
Уся політика іноземних урядових і фінансових кіл, прямо чи опосередковано, була спрямована на збереження економічної відсталості західноукраїнських земель, які експлуатувались національним польським та міжнародним капіталом. В економічному потенціалі Польщі, західні землі України мали в кілька разів меншу питому вагу, ніж автохтонні регіони Другої Речі Посполитої, однак в умовах окупації Польщею галицьких регіонів більшість керівних посад у органах місцевої адміністрації займали поляки. Українське населення було переважно селянством за незначним винятком шляхтою ремісництвом, і може лише із ста один дворянин чи панич. Українство було представниками професій нищого рівня: землероби, ремісники, лісники тощо. Так, як Галичина споконвіку вабила до себе людей багатими природними ресурсами – добрими ґрунтами, лісами, пасовищами та сіножатями, повнородними річками, корисними копалинами4, не дивно, що нова – стара влада була зацікавлена в тому, щоб їх експлуатація відбувалася силами місцевого українського населення, однак прибуток залишався в руках польських можновладців.
Намагаючись зберегти умовну “субординацію” між народами, поляки виступали проти використання української мови, звичаїв, обрядів і відкрито знущалися з українського населення. Місцева керівна адміністрація не допускала автохтонне населення до навчання, командування чи роботи на вищих сходинках влади.
Що стосується характеру праці, то вона, як засвідчують мемуарні матеріали, в основному, була пов’язана із хліборобством, лісом і виконувалась як чоловіками так і жінками. Як пише український дослінник Степан Зубаль, "одного поля село має дуже мало і тому мешканці займаються роботами в лісі. Одні вирубують дерева на будову домів і на опал, інші збирають зрубане гілля з дерев, складають у купи, які бідніші люди закуповують на опал по дуже дешевій ціні"5. Жінки переважно виготовляли полотна, і, що цікаво, таке примітивне ткацтво відбувалось, як правило, вдома6.
В сільському господарстві Галичини поляки виступали, перш за все, як великі землевласники. Про це свідчить наведена нижче таблиця про розподіл поміщицького землеволодіння за національностями (у відсотках)7:
Кількість і загальна площа поміщицьких маєтків |
Воєводства |
Поляки |
Українці |
Євреї |
Німці |
маєтків |
зем. площ |
маєтків |
зем. площ |
маєтків |
зем. площ |
маєтків |
зем. площ |
Львівське |
87,1 |
89,0 |
1,5 |
0,7 |
8,5 |
4,1 |
2,1 |
4,8 |
Станіславьке |
84,8 |
74,2 |
6,0 |
1,2 |
5,7 |
2,5 |
1,0 |
1,8 |
Тернопільське |
90,8 |
95,6 |
3,1 |
0,9 |
5,4 |
3,4 |
0,5 |
0,1 |
Цілком зрозуміло, що політика полонізації і колонізації регіону особливо поширилась у 20-30-х рр. ХХ ст. Цьому значною мірою сприяла земельна парцеляція, яка була використана перш за все не для хоча б часткової ліквідації земельного голоду українського селянства, а для створення надійної опори для польських колоністівосадників, що в свою чергу отримували в середньому більш як 20 га під одне господарство. За період з 1919 по 1931 рр. вони зайняли в Галичині 400 тис. га. землі. В 1930 р. в Західній Україні і Західній Білорусії одних осадників, організованих в «союз», нараховувалося біля 16 тис., тобто осіб разом з сім’ями біля 50 тис. осіб8.
Польський уряд давав осадникам допомогу і всілякі пільги. Був навіть утворений спеціальний колонізаційний фонд у розмірі 70 млн.марок, спрямований на це9, після чого вже у 1922 р. осадники Львівського воєводства одержали допомогу 39 млн. марок у формі довготривалої позики10.
Внаслідок таких подібних заходів уже до середини 1921 р. у 300 місцевостях Східної Галичини поляки контролювали понад 160 тис. га землі, що становило майже ¼ всього земельного фонду, який підлягав земельній реформі11.
Сучасний львівський науковець Ю.Ю. Сливка зауважує, що політична суть реформи 1925 р. полягала в тому, щоб зберегти на західноукраїнських землях велику земельну власність – бастіон експансії на українські землі, і по–друге, домогтися, щоб, земля, вилучена внаслідок парцеляції, повністю перейшла в руки осадників і військових колоністів12, в яких польський уряд вбачав один з найефективніших чинників, здатних змінити ситуацію в краї на користь поляків. Крім того, вони мали стати опорою в боротьбі з національно–визвольним рухом галицьких українців13.
Сільськогосподарських угідь в досліджуваному регіоні було 637,6 тис. га., або 45,8% від загальної площі. Ліси та лісовкриті площі складали 633,3 тис. га. – 45,5%, інші площі - 121,8 тис. га – 8,7%. Дві групи господарств Галичини - пролетарські і бідняцькі - становили 79,9% від усієї кількості господарств і маєтків, однак землі їм належало тільки 23,6%. На одне господарство припадало в середньому 2,5 га землі. Водночас питома вага усіх поміщицьких, державних, монастирських, церковних маєтків складала 0,6%, а площа їх земель - 40,3% від загальної кількості, тобто 572 га землі на один маєток14.
Загальна характеристика землеволодіння в часи польської окупації Прикарпаття дають показники розподілу земель між різними категоріями власників. Із загальної площі сучасної Івано-Франківської області 1399,7 тис. га в 1931-1935 роках селянам належало 595,3 тис. га (42,5%), поміщикам - 358,6 тис. га (26,5%), державі 286,0 тис. га (20,4%), церкві - 64,3 тис. га (4,6%), громаді - 95,5 тис. га (6,9%)15.
У середньому на одне сільське господарство припадало 2,8 га землі. Тих господарств, що мали площу землі до одного гектара, в краю було 24%, а від одного до двох гектарів - 26%, тобто кожний четвертий селянин мав до одного гектара землі, а кожний другий - до двох гектарів. Тільки одна десята частина всіх лісів перебувала у власності селян, тому останнім навіть доводилося купувати лісоматеріали, які ставали малодоступними для найбідніших верств населення. Натомість поміщицька частка у земельно-лісовому комплексі складала четверту частину всіх земель, в тому числі– третину лісів. Держава володіла пятою частиною всіх земель і половиною лісів краю16.
За даними проведених у 1930–1931 роках переписів, в сільському і лісовому господарствах західноукраїнських земель (у межах сучасних семи областей) було зайнято 73,8 відсотки місцевого населення, в промисловості і будівництві - 10,2 відсотки, на транспорті і в зв’язку - 2,3 відсотки, в торгівлі - 5,2 відсотки, в інших галузях - 8,5 відсотки. Переписи включали не лише зайнятих на виробництві, а й чисельну масу безробітних, однак, насправді кількість працюючих в промисловості населення була ще нижчою. Майже не змінилася кількість україномовного міського населення, яка не перевищувала 21 відсоток. Істотно зросло лише населення Львова – з 212 тис. в 1914 р. до 340 тис., у 1939 р., хоча рівень професійної зайнятості практично не зазнав змін. Питома вага українців у промисловості, включаючи безробітних, підвищилася між переписами 1910 і 1931 рр. з 22 до 24%, а всіх зайнятих у промисловості, будівництві, транспорті і зв’язку з 54 до 56%. Більш як 2,5 дорослого населення працювало в сфері послуг або утримувалося іншими заробітками17...
читати далі... (повний текст)
|