Великий міф про «велику перемогу» або Називаймо речі своїми іменами

Наближається досить неоднозначна дата - 9 травня. В українському календарі вона значиться як державне свято День Перемоги. Це рудимент радянської міфологеми про «перемогу радянського народу, його армії та флоту над фашистською Німеччиною у період Великої Вітчизняної Війни», яка на жаль ще достатньо міцна у суспільній свідомості українців. В цьому контексті варто було б переосмислити ідею «великої перемоги» та її потрібність для українців.

І. Історичний факт перемоги, звичайно, заперечувати не варто. Світ дійсно у травні 1945 року переміг один із найбільш нелюдських та жорстоких політичних режимів в історії людства. Та в силу історичних обставин, сталінський режим витлумачив її як суто свою, що і вилилось у міф «Великої перемоги». Згідно цього міфу нацизм був переможений радянським (а малось на увазі російським, що підтверджує нещодавню заява Путіна про те, що війну було виграно в основному за рахунок російських ресурсів) народом, яким керувала комуністична партія і особисто Сталін. Дату святкувань, навіть, визначили не у день капітуляції Німеччини, яка була підписана 8 травня, а днем пізніше, підкреслюючи вагомість своєї ролі у перемозі. Власне, цей міф, як мені видається, подвійну функцію. З одного боку він повинен був стати фундаментом для створення «нової спільності людей – радянського народу», народу нагадаю російськомовного зі столицею у Москві. З іншого став ідеологічним та геополітичним виправданням «визволення Європи» або ж радянської окупації Східної Європи.

Однак перемогу над нацизмом отримав не радянським народ, і аж ніяк не функціонери комуністичної партії на чолі з товаришем Сталіним, які посилали убивць-енкавдистів стріляти в спини своїм же солдатам. Перемогу над нацизмом отримали об’єднаними зусиллями народи Європи та світу: американці, англійці, французи, українці, поляки, чехи, росіяни, білоруси, самі ж німці. Вклад та ціна, що заплатив кожен народ були різними. Однак тут принципово пам’ятати: перемога над нацизмом – це спільна справа та спільне надбання європейських народів.

ІІ. Тепер поговорімо про український внесок у перемогу. Про його розмір фактично нічого не відомо, часто навіть нам самим, не кажучи вже про європейську чи світову спільноту. Фактично український «слід» стертий з історії, його нема в книгах та бібліотеках. Така ганебна ситуація склалась, бо українська влада ще досі паразитує на московських історичних догмах та знаходиться під впливом, наче гіпнотичним, радянського міфу про «велику перемогу». А у ньому абсолютно нівелювався український слід у перемозі. Усе дісталось росіянам і провідній ролі Кремля. Приведу один приклад: у 2010 році, коли відзначалась 65 – річниця перемоги на нацистами у Москві, Путін запропонував польському прем’єру Дональду Туску, щоб польські війська пройшли урочистим маршем одразу після російських (наче українці у війні участі не брали)!!! Факт красномовний і коментувати тут нічого.

Така ситуація буде продовжуватись доти, доки українська влада не спроможеться відкинути радянські забобони та міфи про «Велику вітчизняну» і не назве речі своїми, українськими іменами. Допоки ми не виробимо власний історичний погляд на Другу світову війну, а будемо дивитись на події 1939-45 років через «дверну дірку» «Великої вітчизняної» ми не зможемо дати відповідь на запитання про те, що зробили українці для звільнення Європи, бо українців у «Великій вітчизняній» немає: є лише радянський народ та спрямовуюча роль Кремля.

А нам є, що розповісти світу про свою роль у перемозі. Приведемо лише деякі факти: На території нашої держави у боях брало участь до шістдесяти відсотків дивізій вермахту та більше половини бойових частин Червоної армії. Половину радянських маршалів та генералів за національністю були українцями, більшістю фронтів керували саме українці. В армії, що взяли Берлін українці буди другою за чисельністю нацією. Найбільше безповоротних втрат серед населення також зазнала Україна – 10 мільйонів. Отож пам’ятаймо, що Україна та українці до перемоги над Гітлером долучились чи не найбільшим чином. Фактично ми заплатили найбільшу плату, але через панування радянських міфів вона повністю знівельована та упосліджена. Тож наше завдання донести світовому співтовариству про наш внесок. Лише коли ми назвемо речі своїми іменами нашу трагедію визнають як на Заході, так і в Москві. Інакше нас і надалі будуть ігнорувати, згадуючи про перемогу над нацизмом, як початком сучасної Європи.

ІІІ. Втім, незважаючи, що за перемогу ми заплатили найбільшу ціну, ми опинились у найбільш програшній ситуації. Українці не змогли матеріалізувати перемогу у свободу, право національного самовизначення та демократію, як це зробила більшість європейських народів. Один тоталітарний режим змінив інший: зникло гестапо, з’явилось НКВД (і ще питання, який з цих органів страшніший та жорстокіший), був зруйнований Освенцім на повну потужність запрацював ГУЛАГ. Після «визволення» України від голоду померло мільйон українців, ще майже три мільйони було депортовано в Сибір.

Ось такою виявилась наша перемога. От і виникає питання, а чи є в нас привід помпезно святкувати 9 травня? Хіба це не є танці на кістках оцих мільйонів українців, що загинули на полях бою та мільйонів, що були закатовані вже «побєдітєлями»?

Видається, що більш доречним буде у цей день не святкувати та випивати «сто фронтових» грам горілки, а по-людськи вшанувати пам'ять усіх жертв цієї страшної війни. Давайте назвемо цей день не днем Перемоги, а Днем пам’яті та примирення. Це абсолютно логічно з точки зору європейської ментальності та моралі. Однак про примирення може ітись лише в одному випадку: коли ми наберемось сміливості назвати речі своїми іменами. Маю на увазі офіційне визнання комунізму злочинним та терористичним режимом, тільки так ми зможемо від нього очиститись. А якщо ми і надалі будемо святкувати «Велику Перемогу», ми і надалі будемо воювати між собою.