Маніфест середнього класу України

Привид блукає по Україні, примара середнього класу.

У холодних квартирах разом з маленькими дітьми, під акомпанемент інформаційних помиїв, мільйони українців з жахом чекають нового курсу долара на міжбанку, чергової виплати кредиту за квартиру і машину, а найнещасніші "чекають-не дочекаються" у гості колекторів та оцінювачів майна.

Так, у кредитних муках, вмирає українська мрія про те, кожен, хто вміє і хоче працювати, здатний досягти достатку і жити по-людськи – у своїй квартирі, їздити на своїй машині, мати різноманітне та якісне дозвілля, а відпустку і Новий рік проводити в Туреччині та Карпатах.

Мільйони людей повірили, що вони можуть жити по-людськи покладаючись лише на себе, "забивши" на державу, яка, у свою чергу, давно "забило" на них.

Втім, ні, держава "забила" на своїх громадян тільки у тому, що стосується її зобов'язань перед ними, але використовувала і використовує будь-яку можливість, щоб видоїти останні соки з них.

У цьому немає нічого дивного.

Державу давно контролюють кілька десятків олігархічних сімей. У 2004 році вони переписали Конституцію України під себе. Вони спеціально розділилися на синіх, помаранчевих, білих і сіро-буро-малинових. Так простіше керувати народом – принцип "розділяй і володарюй" ніхто не відміняв.

Тому в Україні ще багато людей, які вірять, що між Віктором ЯНУКОВИЧЕМ і Юлією ТИМОШЕНКО є якась різниця. Тоді як різниця така ж, як між Coca-cola і Pepsi-cola, а суть – синтетика.

Таке ж "покоління pepsi" зараз при владі і в Україні. Таке ж напускне і таке ж синтетичне, а сутність його дій одна – грабіж країни і народу.

Влада ними розглядається як спосіб дерибану всього і вся. Народ – як бидло, яке можна нагнути до нескінченності.

Всі 17 років упирі грабували країну, розповідаючи казки про "бідну Україну". Але хіба можна 17 років грабувати бідну країну? Не можна.

Через казки про бідну країну, вони прикривали ту страшенну нерівність, яка з нізвідки зросла у вигляді великих і малих "Конча-Засп" по всій Україні. Вони крали, а ми вмирали.

Тільки вдумайтеся – без війни населення України скоротилося на 6 мільйонів чоловік! Ми попереду планети всієї за темпами вимирання населення і західні дослідники вже називають Україну країною "мальтузіанського пекла".

Наші "правителі" наче у картині Пітера БРЕЙГЕЛЯ-молодшого "сліпі" ведуть нас у прірву. Вони сліпі у своїй пожадливості і не здатні зупинитися. Тягнеться і тягнеться рука. Перший упав, другий, третій ... а ми покірно йдемо слідом за ними, немов стадо баранів.

Хіба ми хочемо померти? Ні. Ми хочемо жити. Ми навіть надто любимо життя. Хочемо народжувати дітей. Мріємо про силу і гарною країні, з якою будуть рахуватися сусіди і не тільки вони.

Хіба ми барани? Ні.

Багато хто з нас без зв'язків, чиєїсь підтримки, побудували свою маленьку успішну Україну. Без підтримки держави утримують батьків. Всупереч державі дають гарну освіту своїм дітям.

Ми взагалі живемо всупереч цій державі. 70% (!) Українців покладаються тільки на свої сили!

Хіба ми не бачимо, куди вони ведуть країну? Бачимо і навіть дуже добре.

Та й важко не побачити, коли черговий мажор-вбивця уникає суду. Коли суддя хвалиться, що є така традиція – "посівати мільйонами" свою посаду. Коли в Холодоморі мерзне добра половина країни, а друга половина з жахом чекає звільнення.

Чому ж ми йдемо як барани за ними, якщо ми точно знаємо, що ми не барани?

Скільки ми ще будемо миритися з цією гидотою, яка через свої мас-медіа нав'язує нам розбрат, страх і безсилля?

Кожен день нам вселяють, що "все пропало, і нічого змінити не можна". Що ми повинні змиритися і ... платити!

Платити за спекулятивні штучки нацбанковскої банди СТЕЛЬМАХА і К!
Платити банкам, які піднімають процентні ставки, коли долар падає, коли євро піднімається, коли валиться ціна на нафту, або коли у банкіра просто виникла сверблячка у лівій півкулі.
Платити за великі і малі прориви Юлії ТИМОШЕНКО.
Платити за апетити олігархів ЯНУКОВИЧА.
Платити за хворі фантазії Віктора Андрійовича ЮЩЕНКА.
Платити даїшниками. Платити пожежникам. Платити бандитам.
Платити придурочним мерам.
Платити МВФ.
Платити Росії.
Платити за відсутність тепла і води. За тупу зовнішню і внутрішню політику.

Нарешті, платити за імітацію того, що насправді вже давно не існує в реальності – ДЕРЖАВИ!

Так, ну їх в пень! Навіщо платити нам, якщо це їхня держава. Вона і працює на них.

Вони самі визнають (і брешуть, як завжди, применшуючи), що секунда діяльності Кабміну коштує 60 докризових корупційних гривень. 3 тисячі 600 гривень – хвилина. 216 тисяч 000 – година. 5 мільйонів 184 тисячі – доба.

І так рік за роком йде перекачування вічнозелених гривень з наших кишень в їхні... Ми платимо податки, а вони купують "Бентлі".

Нееквівалентний обмін якийсь. Нераціонально.

Ми їм 13% прибуткового податку, вони нам інфляцію. Ми їм ПДВ, вони 50% зростання курсу долара!

Вони забули, що ми наймаємо, а не вони нас. Раз вони забули, настав час нагадати.

Ще краще прибрати їх з дороги, поки вони не вбили всіх нас остаточно.

Для цього нам потрібно яка інша держава. Яка буде нашою і стане діяти у наших інтересах. Яка буде прислухатися до нас, і десять раз думати, перш ніж піднімати курс гривні. Яка буде допомагати, а не заважати. Творити, а не руйнувати.

Нам потрібно держава життя, а не смерті. Де діти будуть вчитися тому, як будувати світле майбутнє, а не ревіти над безнадійним минулим. Де будуть святкувати перемоги, а не поразки.

Яка буде досить сильним, щоб вибирати партнерів, а не щоб партнери обирали його. Нарешті, в якому людські вади, і влада будуть не синонімами, а антонімів.

Як, запитаєте ви, хіба таке можливо, хіба ми можемо щось змінити? Хіба що-то від нас залежить?

Не нийте!

У Греції поліція вбила підлітка. Два тижні вся країна на дибах з-за протестів. В Україні за сімнадцять років вбили 6 мільйонів: холодом, голодом, бандитизм, корупцією. У відповідь тільки змогли влаштувати дискотеку на Майдані.

Знову таки, ми забули, що не на дискотеках змінюється хід історії, а в організованих діях громадян. Громадянин – це той, хто здатний усвідомити себе як частину суспільного цілого і захищати його, як самого себе. Той, хто цього не осмислює, залишається гарматною масою, яку ганяють з синього майдану на помаранчевий, а потім навпаки.

А Майдан – не є форма захисту наших інтересів. Скоріше, це форма випуску нашого пару в свисток, який дбайливо підсовують синьо-помаранчеві "пепсі".

Ми можемо і повинні захиститися іншими формами протесту. Він може мати різні форми – страйки, блокування і т.д., у тому числі, якщо цього вимагають обставини, із застосуванням насильства.

Звичайно ж, нам з ранку до вечора вбивали в голову, що українці "не такі", що компроміс є найкраща форма співіснування ... Але ці панове лукавлять! Яке може бути співіснування там, де одна сторона має все, а іншим залишають об'їдки, що смердять?

Нас їдять, а ми взиваємо до їх розуму! Не їжте нас, будь ласка, не піднімайте долар, ми ж хочемо жити, у нас дітки, а нам у відповідь – терпіть, лохи, платіть і вам воздастся ....

Ну, немає вже! Не можна кликати до розсудливості Людоїда, звертаючись до його людських якостей – їх у нього просто немає!

Він вас не почує, тому що у нього інша система цінностей. Ваш біль – це її радість. Ваша радість – це його біль.

Для вас падіння курсу гривні – це трагедія, для банкіра – це ще 50% прибутку на порожньому місці. Нас взагалі розглядають у контексті оптимізації їх витрат-доходів.

Аж 46 мільйонів голів – як скотину.

Впав, скажімо, прибуток на метзаводі з 300% до 5% – не годиться! Ви – слабка ланка, ідіть геть на вулицю і подихайте там з голоду, а ввечері, якщо пощастить, на ТБ про вас розкажуть повний сумний сюжет.

Савік ШУСТЕР в графіках покаже поважної публіці, як зелена і синя лінії, наче собачки ПАВЛОВА, рефлекторно реагують на словесне говно. Ну, і звичайно, Ольга ГЕРАСИМ'ЮК вас оплачуть. Спи, спокійно, український середній клас.

Тому, раз достукатись до них марно, то, значить, треба діяти. Так, це вимагає зусиль і навіть ризику, але альтернативи немає – або дія, або нескінченна коаліціада до двох годин ночі.

Не хочете дивитися? Відключать газ, а заодно і воду з електрикою. Комунальні катастрофи - обов'язкова складова їх мегашоу.

З чого почати і що робити?

Починати треба з простого. Перш за все, ми повинні почути один одного.

Безсилля й зневіра породжується одинокістю. Людина – істота соціальна і вима гає колективних дій. Саме завдяки колективу ми перетворилися в людину.

Настав час згадати, що людина людині – друг, товариш і брат. Ми повинні зробити перший крок, щоб вийти зі стану дезорганізацію і апатії.

Для цього ми повинні зробити одну простy дію. Назвемо її "ДОСТАЛИ!". Рівно о 12-00 у понеділок 22 грудня 2008 року потрібно натиснути на клаксон свого автомобіля і потримати його три хвилини.

У Києві більше мільйона авто, якщо одночасно натисне хоча б кожен десятий – це рев буде чути по всьому місту. Якщо це зроблять в інших містах – почує вся країна.

Якщо це станеться одномоментно, як результат єднання волі сотень тисяч людей – це означає, що не все втрачено. Так народиться перша нота чудовою громадянської симфонії.

Для всієї цієї братії, що перетворила Україну в європейське посміховисько, вона буде носити похоронний характер. Нехай почують крик зґвалтованої країни і затремтять, тому що це і буде той самий дзвін, який дзвонить для них.

Для нас це буде перший крок до нового життя. Цей крок ми повинні використовувати для того, щоб зорганізуватися. Така велика акція вимагає довіри з боку зовсім незнайомих людей. Адже відсутність довіри є саме те, від чого наша держава виявилося на краю загибелі.

Природно, що на цьому все не закінчиться, а тільки розпочнеться.

Влада мріє, щоб протести почалися навесні. У цьому є своя страшна логіка. До березня-квітня дві третини боржників за важкими кредитами виявляться нездатними платити за своїми кредитами. У них спробують забрати майно, попередньо помити мізки цинічною пропагандою, погрозами колекторів і просто бандитським рекетом.

Сотні тисяч людей викинуть на вулиці з роботи, і вони будуть чіплятися за будь-яку копійку, аби тільки нагодувати свої сім'ї. Ось вона, лакома здобич, для нових майданмейкерів.

Тому, затягувати з моментом акцій протесту не можна. Кожен втрачений день, послаблює нас, оскільки у нас менше запасу міцності, ніж у зграї олігархів з їх мільярдами.

Потрібно починати тиснути їх тут і зараз. Як мінімум одну акцію протесту потрібно провести перед Новим роком. Для цього потрібно створювати Комітети Опору по всій Україні.

Вони повинні займатися організацією захисту наших інтересів за різними напрямками – починаючи від іпотеки та невиплат за кредитами і закінчуючи організацією самооборони у разі потреби.

Якщо банки перекладають всі кризові ризики на боржників і не хочуть, рівномірно розподіляти втрати, то значить, потрібно перестати платити за кредитами. В кінці кінців, більшість позичальників опинилися у важкій ситуації не тому, що не хотіли платити, а з-за фінансових спекуляцій з доларом (до яких мали відношення багато великі банки).

В усьому світі долар падає, у нас стрімко зростає. Де логіка? На момент початку кризи офіційно в України було 38 мільярдів доларів золотовалютних запасів. Де гроші?

Якщо банки не хочуть входити в ситуацію позичальників, то вони вправі відмовити банкам в їх претензії. Коли ж банки спробують забрати майно боржників, це означає, що за нього доведеться воювати в прямому сенсі цього слова, в тому числі, залучаючи створені загони самооборони.

Звідки вони з'являться? З самоорганізації боржників. Виходу у них все одно немає.

Добре, якщо можна повернутися до батьків, а якщо не можна? З дітьми на вулицю тільки тому, що хтось вирішив накосити за наш з вами рахунок ще кілька мільярдів доларів? У цій ситуації позичальникам нічого втрачати, крім кредитних ланцюгів.

Підсумком цієї боротьби повинно бути поява груп контреліти. Вона сформує принципи нового Української держави. Контреліта не повинна бути причетна до ганебного правлячого режиму у всіх його синіх і помаранчевих проявах.

Її головний принцип – ніяких компромісів з правлячої "елітою". Будь-який компроміс із ними буде формою продовження агонії держави і в сформованих умовах призведе до її загибелі.

В ідеалі, контреліта повинна буде створити партію, яка сконцентрує протестний потенціал на себе. У гіршому випадку, це буде кілька партій, які будуть з різних флангів розривати півздохле тіло Другої напівреспубліки. У боротьбі, що розгорнеться між ними і народиться новий політичний режим.

У цій боротьбі ми можемо виграти, а можемо і програти. Природно, ніхто нам не дасть гарантію перемоги, та й сам пошук гарантій є виправдання свого страху перед змінами.

І все-таки будь-яка спроба вирватися з нинішньої клоаки виглядає краще, ніж безвольне мазохістське споглядання як руйнується те, що нам є дорогим.

В кінці кінців, доля, будучи жінкою, любить сильних і відчайдушних, але для того, щоб завоювати її приязнь потрібно діяти.

P.S. Величезне прохання до журналістів, а також до всіх блогерів, форумщиків та взагалі мережевикам. Поширити цю інформацію на свій розсуд, щоб вона дала максимальний ефект. Давайте будемо на зв'язку і присвятимо трохи особистого часу заради спільної справи. Мене можна знайти на ЖЖ.

Автор: Юрій РОМАНЕНКО
Джерело: livejournal.com
Переклад: Петро ВОЛЯ
Обговорити на форумі