Мова доби Київської та Галицько-Волинської Руси

Ідейно-філософське тло епохи та його мовне втілення. Раннє середньовіччя (V-ХV ст.) – це панування надетнічної священної мови, якою в Київській Русі стала церковнослов'янська, точніше зукраїнізована редакція старослов'янської мови. Така мовна дійсність була зумовлена ідеологічно-політичним тлом середньовічної епохи. Основною ідеологією стало християнство, а формою політичного устрою – імперія. Надетнічна священна мова не лише сприяла такій ідеологічно-політичній єдності, але й ділила суспільство на "посвячених" і "не посвячених" у цю мову, себто активні носії церковнослов'янської мови були зосереджені біля церковних катедр, у монастирях та владичних скрипторіях. Мільйони инших жителів – від смерда до великого князя – активно жили своєю рідною мовою. Хоч дух християнства вимагав, аби пастор промовляв до громади і проповідував вчення Ісуса Христа зрозумілою їй мовою, однак церква і держава як тотожні на той час інституції чинили цьому запеклий спротив. Так формувалося протиставлення між мовою священних текстів і народною мовою. Створена опозиція стала засобом вивищення духовної та державної еліти над загалом. Сакральність мови набувала прихованого значення зверхности за принципом сприйняття "незрозумілого", себто чужої священної мови, даної від Бога. Це сповна вписувалося в основні принципи тодішнього релігійно-філософського світогляду, зокрема сотеріологізму (лат. soter – "спаситель"), згідно з яким сенс людського буття полягає не в пізнанні і перетворенні природи, а у з'єднанні з Богом у царстві Божому, а також принципу ревеляціонізму (лат. revelatio – "одкровення"), за яким інтелектуальне надбання (а мова – це найвищий здобуток цивілізації) – це готова, вічна і незмінна істина, яку треба прийняти задля авторитету Бога і церкви. Такий підхід пояснює авторитарну, догматичну поведінку церкви й держави у прийнятті і трактуванні так званих священних мов. Промовисто свідчить про це Іларіонова теза зі "Слова про Закон і Благодать", де він виокремлює адресата, посвяченого у таємничу мову: "Не до необізнаних бо пишемо, а надзвичайно сповнених насолоди книжної, не до ворогів Божих, иновірців, а до синів його, не до чужих, а до спадкоємців небесного царства".

Вінцем середньовічної християнської філософії стала схоластика (лат. schola "школа", або "шкільна філософія"), в основі якої лежить система християнського світогляду з чіткою ієрархією всіх сфер буття на чолі з церквою. Запозичена церковнослов'янська мова як "імперська мова богів" очолила цю нову систему цінностей. Натомість, за словами монаха Якова (друга половина XI ст.), прості люди вважали християнські обряди річчю князівською та боярською. Себто народна маса християнізувалась дуже поволі, але ще повільніше демократизувалось християнство, зодягнуте у церковнослов'янську мову. Так народилася лінгвістично-релігійна і лінгвістично-політична опозиція. Сакральність мови набувала прихованого значення зверхности не через "чуже" – "рідне", а "сакральне" – "світське", "культурне" і "побутове".

Церква і держава стали основними творцями престижу чужої наднаціональної мови. Ця мова засвідчила долучення Київської держави до християнської культури і водночас протистояння язичницькій культурі та експансивній перевазі католицького християнства над латинською мовою. Чужа мова, з одного боку, стала панциром-оберегом від язичницького і латинського світу, з иншого, потіснила руську мову із сакральної сфери. Вона, наче вихор, захопила найвищі суспільні верстви: княже, боярське, дружинне і духовне середовища. Саме вони посіли місце жерців, віщунів та инших виразників язичницьких вірувань. Церковнослов'янська мова стала для них сакральним інструментом і водночас основним духовим засобом їхнього творення. Новонароджений цією мовою прошарок вирізнявся умінням читати, писати нею та розгортати книжну і літературну діяльність: "Тільки церковне слово мало тоді визнання; найкращим письменником визнавався той, який знав найбільше цитат із Святого Письма та з творів отців церкви, і умів ними доводити будь-яку річ, не додаючи нічого зі свого розуму. Було багато випадків, коли руський письменник не смів свій власний твір підписати власним іменем, а виставляв на титулі ім'я якогось знаменитого отця церковного, звичайно Івана Златоустого". Хоч психологічно це давалося непросто. Київський літописець оповідає, що Володимир, охрестивши киян, "нача поимати у нарочитои чади д?ти и даяти на учениє книжноє". Йдеться про дітей "нарочитои чади", себто вищих верств і наділення їх засобами візантійської освіти і книжности, а також виховання освічених людей для політичної діяльности, потреб княжого двору і вищої ієрархії. Прикметно й те, що масове забирання дітей до науки часом відбувалося навіть усупереч волі батьків ("матері плакались по своїх дітях, наче по мерцях, бо ще не утвердилися в вірі"). Родовиті учні опановували ту мову одні краще, инші – гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою церковнослов'янською, то церковнослов'янсько-руським суржиком. Перед у цьому вели автори та писарі, добірне писання яких церковнослов'янською було ознакою їхньої вищої учености. Як зауважив І. Свєнціцький, "верхівка княжого двора і церковної ієрархії милувалася високим стилем і образністю старослов'янської красномовности…" Навіть більше, "книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги – це вважалося блюзнірством". Водночас ця мова вплинула на соціяльне структурування держави: "…як на польську мову насіла була церковна латина, вважавши її за варварське просторікуваннє, так живу мову українську опанувала церковна болгарщина і не пустила її, без своєї приправи, ні до церков, ні до писарень. І там, і тут чужа мова запанувала серед народу, окрившись сьвятинею віри і повагою зверхности; тілько ж народові українському шкодила болгарщина довше, ніж польському латина. Яко мова слов'янська, вчепилась вона в живе слово, заступила його собою і спорудила таку письменську мішанину, що здавалась передовим головам рідною руською мовою аж до нашого часу. Яко мова загребущого ряду і прихильного йому духовенства, туманила вона український народ, виліплювала з його кастоване товариство, нехтувала в йому споконвішню основу – життє громадою, вольною частиною федерації". Церковнослов'янська мова стала засобом розшарування суспільства. Доволі суворий присуд новій мові і новій політиці дає О. Огоновський: "Від того часу, як Володимир Великий, охрестивши Русь, заснував у Києві перші школи для науки язика церковнослов'янського, аж до зруйнування Січі Запорізької, майже ні один володар не думав просвітити Русь рідним словом і наукою питомою, майже ні один грамотій не писав нічого такого, що могло би просвітити незрячих братів. Тому то склалося таке диво, що люди письменні жили відсторонь від люду, не дбаючи про його просвіту, а списуючи переважно в мові мертвій такі твори, що від них віяло холодом на молоду вдачу рідного народу".

Автор: Ірина ФАРІОН
Обговорити на форумі