З історії криз… "Як світ хоче побороти крізу"

Казали минеться, а воно тільки настає. Казали осінню 1929 р. в Америці ціни вартісних паперів, сирівців промислових товарів почали котитися вниз з головокружною скорістю, тоді багацько людей потішало себе й інших, що "кріза" скоро скінчиться. Минав рік за роком, один гірший за другого, але не миналася "кріза". З упадком цін корчилося господарське життя в усіх ділянках та в усіх краях, що бодай сяк-так були зв’язані зі "світовим ринком", себто вивозили свої товари за кордон та привозили звідтам чужі вироби. Банкротували банки, банкротували фабричні й торгівельні підприємства, рільництво знайшлося над пропастю. Коли обороти світової торгівлі в 1929 р. рівнялися великанській квоті 611 мільярдів зл., то в 1931 р. ці обороти зменшилися до 353 мільярдів зл., а в 1934 р. вони впали до 208 мільярдів зл.

Ой, їхав я серед моря драбинястим возом, оглянувся позад себе – повна люлька раків. Очевидно, що люди не приглядалися з заложеними руками, як давить їх криза. В випадках біди чоловік обмежує свої видатки, намагається вижити з власного господарства, себто не купує фабричних виробів, але з власного сирівцю сам їх робить, як знає та подібно роблять народи та держави. Тому деякі європейські краї, як Англія, Німеччина, Італія, які спроваджували чуже збіжжя, стали його в себе більше сіяти. Зате рільничі краї, які вивозили збіжжя, а спроваджували промислові вироби зі західної Європи, почали виробляти в себе деякі промислові вироби, щоб дати заняття безробітним та щоб менше спроваджувати з промислових країв, які вже менше купували збіжжя.

Одначе понад силу й кінь не потягне, а понад міру й свиня зїсть. Якби промислові краї Європи мали добру землю для управи ріллі то очевидно їм виплатилася би управа збіжжя. Та вони тієї землі не мають і тому їх управа збіжжя зовсім не поплатна, ціни зависокі, і ніяк не могли б конкурувати з цінами свойого ринку, її не вбереже ніяке мито. Але ці краї не перестають сіяти збіжжя, хоча за дороге всі думають про війну, бо всі пам’ятають, що на випадок війни край мусить бути як найбільше сам собі вистачальний, незалежний від закордону. Тому Франція, хоча й мала досить пшениці, запровадила в себе високі мита, щоб ще більше поширити управу пшениці. Правда, управу поширено, але ціна пшениці у Франції була три рази вища, як світова.

Як бачимо, то користь з такої форсованої управи збіжжя на непригідних землях така сама, як з повної люльки раків, але на це великодержави не глядять, бо їхня увага звернена на боєздатність господарства на випадок війни. А в війні потрібні не тільки гармати, але й хліб, матерія, шкіра і т. д. — одним словом самовистачальне господарство.

Коли промислові краї вертаються до управи збіжжя, чи — як кажуть — реагризуються, то, очевидно, не журяться тим, що рільничні краї будуть голову сушити, куди дінутися зі своїм збіжжям, яке вони колись вивозили до тих країв. Свою біду на другого зведу-думає кожний край. Тому рільничі (аграрні) краї почали розбудовувати свій промисл, себто індустріялізуватися. Очевидно, що почали від перерібки краєвих сирівців, головно від виробу шкіри та різних матерій (текстилій). Так напр. в порівнянню з 1927 р. збільшили виріб текстилій Греція на 78 проц., Данія 68 проц., Румунія 82 проц., Мадяршина 36 проц. Виріб шкіри збільшився в Данії на 70 проц., в Румунії на 50 проц., в Голяндії на 62 проц. Ці змагання рільних країв до розбудови власних промислів йдуть дальше. Розуміється, що тут теж грають ролю думки про можливу війну; безперечно в малих державах не можлива повна самовистачальність на випадок війни, але все таки всі до самовистачальности зміряють.

Два коти в одному мішку не помиряться. Вже передше японці, чи, як вони себе самі називають "ніппонці", почали сильно конкурувати з Англією своїми дешевими промисловими виробами на азійських ринках. Ніппон маючи дешевого робітника розбудував свій промисл так, що міг дешевими товарами випирати дорожчі англійські вироби навіть з англійських кольоній. У додатку Ніппон відпекався золотого покриття, і через те вартість їхнього гроша, "єна" знизилася, а їхні товарі для закордону стали ще дешевші. Тоді й Англія, яка жиє з вивозу своїх промислових виробів, постановила одним махом зробити свої товарі дешевими для закордону; вона відступила від золотого покриття, вартість англійського гроша знизилася.

Соловій у лісі реве, а медвідь щебече. Крок Англії був неімовірний. Люди не хотіли вірити в те, як не вірять у рев соловія, чи щебечення медведя. Бо-ж Англія була вже перед війною керманичем грошевої політики, спертої на золоті.

Англія мала золоті гроші і кожний, хто забажав виміняти паперовий англійський банкнот на золото, дістав це в англійському банку без ніяких обмежень. По війні Англія зробила деякі обмеження, але всетаки банк Англії на домагання давав за паперові гроші золоті штаби. Тому крок Англії був дійсно "революційним" і як такий викликав здивування та численні лихі ворожби, які твердили, що Англія на такій політиці скрутить карк. Одначе Англія не тільки не зломала ні карку, ні ніг, але навпаки, англійське господарство почало перемагати крізу скоріше, як інші краї. За Англією пішли скандинавські краї, англійські домінії та деякі південно-американські держави. Всю ту групу країв під проводом Англії названо "бльоком фунта".

На одній сіножаті і віл пасеться і бузько жаби ловить.

З дотеперішнього писання бачимо, що погляди на золото, чи пак на покриття паперового гроша золотом сильно змінилися. Показується, шо внутрі країв зовсім добре обходяться люди без золота. Ніхто не дивиться на те, чи банкнот має покриття в золоті, чи не має. Німеччина напр. майже зовсім золота не має і що більше, в Німеччині безробіття сильно зменшилося. Одно тільки німці боляче відчувають, а саме брак сирівців, які мусять купувати за кордоном, бо за них треба платити золотом, хіба що ці краї беруть в заміну за сирівці німецькі вироби. Іншими словами: золото є сьогодні потрібне у вирівнуванню рахунків поміж краями. Внутрі поодиноких держав бачимо, що більшість з них не держиться вже золота, але не бачимо теж, що другі судорожно його тримаються. Ніби на одній сіножаті і віл пасеться і бузько жаби ловить. Одні держави придержуються старої (консервативної) грошевої політики, а інші йдуть "революційним" шляхом, щоби визволитися з кліщів крізи.

Чи карася, чи порося аби наїстися. Не тільки змінилися погляди на гріш, не тільки змінилася грошова політика, але не менше змінилося теж маніпулювання кредитами, чи кредитова політика. В часі війни та по війні держави помагали собі в той спосіб, що друкували гроші, скільки влізло. Опісля вилізло шило з мішка. "Інфляції" гроша сьогодні вже ні одна держава не хоче, бо знає, що населення на інфляцію не дасть себе зловити; раз,кажуть, можна козу на лід затягнути. Тому на велику інфляцію гроша ніхто не йде.

Одначе кріза, безробіття, нужда вимагають від урядів, щоб вони знайшли якийсь вихід. І тут одні держави рішилися на "революційну" розбудову кредитів, другі придержуються дальше старої, консервативної політики.

Тії ж штани, та назад узлом. В давніших господарських крізах було так, що приватні підприємці діставали кредити в приватних банках, в яких нагромадилися підчас крізи капітали, і почали будувати нові фабрики, доми тощо. В цей спосіб заняття в краю збільшалося, покупна сила населення росла, попит за товарами щораз більшав, кріза миналася, господарство гнало вперід певним розмахом.

Тепер показується, що йдучи цим давнім шляхом не всюди можливо вийти з крізи. Тому держави самі взялися до великих публичних робіт, щоб дати заняття безробітному населенню, збільшити їх покупну силу і в цей спосіб рушити з місця застряглий віз господарства. Коли-ж, кажуть, віз рушиться з місця, чи коли "добра кон’юнктура" (господарське положення) буде накручена, тоді вже дальше віз сам покотиться. Рушити цей віз можна при помочі великанських публичних робіт. Потрібні суми на ці роботи держави беруть з позичок, себто роблять на кредит. В міру того, як оживлюється господарське життя, зростають податкові приходи держави; з цих приходів вона частинно вирівнює старі діри в бюджеті, перемінює короткі позички на довголітні, чи, як кажуть урве вдолині, а вгорі надточить, але йде вперід.

Дід швидко-так бридко, дід тихо-так лихо. Не треба доказувати, що багатому легше побудувати хату, як бідному хлівець. Державам, що мають фабрики, банки, торговлю й промисил, лекше собі порадити собі в біді як тим краям, у яких гроша стільки, що на жабі пір’я. Тому, то рільничі краї, в яких нема нагромаджених капіталів, переживають цю крізу далеко важче, як промислові, загосподаровані краї. В рільничих краях і сяк дій і так дій, то не багато витиснути можна.

Одначе живий живе думає. Мала Данія, рільничий край, найшовшись у крізі, потрапила зробити великі кроки в розбудові промислу і тим зменшити в себе крізу. Для нас, українців, яким злидні так подобались, як вовкові весільні пісні, нема теж іншого виходу, як розбудовувати свою торговлю й промисл, щоб вилізти з крізи.

Автор: Д-р Г.Стецюк, львівський часопис "Золотий колос", 1937 р.
Джерело: "Коломийська правда"
Обговорити на форумі