Україна у четвертій світовій війні

Коли інформаційний простір заполонила злива повідомлень про те, що російські танки вдерлися на територію Грузії, а військові літаки та артилерія бомбардують Горі, якось мимоволі пригадалися слова із відомої радянської пісні воєнних років: "Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война".

Тоді, як і цього літа, все було налаштовано на відпочинок — і природа, і люди. Здавалося, ніщо не може змінити розміреного плину нашого буття. Але дуже швидко усі ілюзії і фантазії про мирне і спокійне життя розвіялися, як ранковий туман. Війна увірвалася у наш дім.

І сьогодні повідомлення про війну бентежать нас, проте так хочеться вірити, що кровопролиття десь там, далеко, і до українських осель ані кулі, ані снаряди ніколи не долетять. І ми зможемо дедалі демократичніше і демократичніше проводити чергові та позачергові вибори.

Тепер, коли від тих подій минув певний час, вщухли емоції, протверезішав розум, стає очевидним, що війна на Кавказі — лише передвістя грандіознішої драми. У світі дедалі більше відгонить порохом. І все гострішим стає тривожне відчуття небезпеки. Вогонь війни, масштаби, тривалість та наслідки якої ніхто зараз уявити ще не може, вже по-зрадницькому тліє.

Контури світового розколу. Ми сьогодні стали свідками кінця епохи тріумфальної ходи глобалізації разом із ліберальною демократією і відновлення геополітичних конфліктів у класичному вигляді. Ідея нового світового порядку, в якому з’єднаються розрізнені нації, спонукувані спільною метою досягнення миру і безпеки, свободи і справедливого закону, зазнала цілковитого краху. Стара система міжнародних відносин руйнується на наших очах. Її інституційна основа геть розпадається. ООН, Світовий банк, МВФ, інші міжнародні організації перетворюються у другорядних гравців на світовій арені.

Косовський та осетино-абхазький експерименти, війна в Іраку остаточно демонтували "ялтинсько-потсдамські пережитки", що передбачали колективність міжнародної волі, повагу до суверенітету, територіальної цілісности і непорушности кордонів національних держав. Випустивши на волю примару перекроювання кордонів, людство наразилось на небезпеку зірвати світ із будь-яких завіс, функцію яких до цього часу виконували норми міжнародного правопорядку.

Наближення епохи воєнних конфліктів відчувається в гарячкових спробах створити міжнародні правові інститути, які визначатимуть параметри застосування збройного насильства за межами національної території. Приміром, політики та експерти активно обговорюють відмінності між упередженням, превентивною війною і війною на припинення. Ведеться інтенсивний пошук основоположного зв’язку між інтервенцією на гуманітарній основі, інтервенцією заради запобігання розробці ядерної зброї та інтервенцією для зриву планів терористів. Як наслідок — намагання легітимізувати насильницькі дії підриває стабільність міжнародних відносин і прямо підштовхує до військово-політичної агресії.

Сучасний перерозподіл багатства у глобальній економіці докорінно трансформує геополітичну ситуацію. Архітектура світової системи змінюється у бік мультиполярности, а отже — глобальної дезінтегрованости та нестабільности, в основі яких — ціннісне, геополітичне та цивілізаційне протистояння між багатьма полюсами сили. Реанімуються силова політика великих держав, ситуативні альянси, боротьба за природні ресурси, сфери впливу та ринки збуту. Звичною стає практика застосування військової сили для досягнення геополітичних цілей.

На тлі втрати Сполученими Штатами визначальної ролі на світовій арені власну "велику гру" за перерозподіл зон впливу розпочали інші потужні актори — ЄС, Китай та Росія. Ці країни пішли шляхом створення неоімперій, тобто державних організацій, що базуються на державно-корпоративному імперіалізмі — симбіозі модернового державного імперіалізму з імперіалізмом транснаціональних корпорацій та міжнародних організацій, які об’єднують великі регіони в єдину систему.

Конфронтаційність відносин між зазначеними центрами сили визначатиме надалі ситуацію у світі. Інші ж країни вимушені, зрештою, обрати, до якого табору пристати, аби не бути розчавленими у боротьбі "голіафів" сучасної геополітики.

Після нетривалого перепочинку в міжнародні відносини повертаються конфлікти на ґрунті ідей та ідеологій. На світовій політичній карті пролягли нові розмежувальні лінії між ліберально-демократичними та авторитарними державами. Наростання напруги між країнами, які впроваджують альтернативні моделі розвитку, постійно загрожуватиме переростанням у "гарячу" конфронтацію. Знову взялися за зброю міжнародні терористи, які уособлюють радикальний ісламізм.

І все це відбувається на тлі глобальної економічної кризи, що супроводжується банкрутством фінансових інститутів, потрясіннями на фондових ринках, уповільненням темпів економічного зростання і свідчить про початок кардинальної перебудови світового господарства. Що більше загострюватимуться суперечності глобального капіталізму, то більше у ключових суб’єктів геоекономіки і геополітики зростатиме спокуса застосувати силові методи, аби видряпатися із глибокого провалля, в яке потрапила міжнародна економіка.

Споконвіку перехід до радикально нової структурної "геометрії" соціального простору відбувається через горнило воєнних конфліктів різної інтенсивности. Мир готує потенціал для змін, війна ж його реалізує.

Продовження і граничне загострення тих тенденцій світового розвитку, які унаочнились останнім часом, обов’язково призведе до розкручування "спіралі ворожнечі". Світ крок за кроком скочуватиметься у трясовину некерованої ескалації протистояння, що неминуче виллється у збройні сутички.

Чи буде війна? На жаль, треба визнати — буде. Ба більше — вона вже розпочалася. Твердження, на перший погляд, неочевидне, але об’єктивне.

Перша війна у четвертій світовій — російсько-грузинський конфлікт. Четверта світова війна матиме декілька якісних відмінностей від попередніх. По-перше, боротьба розгортатиметься між багатьма полюсами сил. По-друге, збройні регіональні та локальні конфлікти низької та середньої інтенсивности, особливо у світлі нестабільної ситуації на Кавказі, Близькому Сході, у Східній Європі, Афганістані, намірів США завдати удару по Ірану, носитимуть перманентний характер. А в умовах глобального взаємозв’язку та взаємозалежности так чи інакше всі війни ставатимуть світовими і загрожуватимуть переростанням у конфлікт високої інтенсивности.

І нарешті, це буде апокаліпсичне явище — війна всіх проти всіх — із використанням принципово нової тактики, несиметричних відповідей, надсучасної зброї, кіберпростору, а також, цілком імовірно, тактичної ядерної зброї. Треба зважати на те, що в період світсистемного хаосу відносини між озброєними до зубів "важковаговиками" світової політики у перший-ліпший момент можуть набути непередбачуваного характеру. Всім зрозуміло: будь-який різкий рух — і запускається ланцюгова реакція, яка країну за країною втягуватиме у вир конфронтації з непоправними наслідками.

Відчуття можливости розвитку подій за сценарієм найжорстокіших голлівудських бойовиків особливо загострюється, коли спостерігаєш за тим, як прискорюються процеси загальносвітової мобілізації та мілітаризації. За даними експертів, останнім часом фінансові вливання в програми модернізації та переоснащення збройних сил перевершили витрати часів холодної війни.

Так чи так, новий виток гонки озброєнь, боротьби за ядерну перевагу та розповзання світом зброї масового знищення має дійти до свого логічного завершення. Якщо на стіні висить рушниця — вона обов’язково вистрілить. І не варто тішити себе ілюзіями, що світова війна нині у принципі неможлива: мовляв, з огляду на інтереси світового капіталу, розпалювання збройної колотнечі видається занадто великим та неприйнятним ризиком, а наявність ядерної зброї загалом робить перемогу у війні неможливою, тим самим позбавляючи її будь-якого сенсу.

Якщо згадати історію, стане зрозуміло, що конфлікти між великими державами частіше виникають на ґрунті геополітики, через зіткнення амбіцій, і рідше — під тиском економічних чинників. Як довела війна на Кавказі, економічна логіка глобальних ринків не може угамувати політичні пристрасті, а отже — слугувати надійною гарантією від війни.

Тож на наших очах формуються зловісні контури прийдешньої епохи, реальним змістом якої буде тотальна світова війна.

Росія провокує війну. Сьогодні основним джерелом військової агресії у світі служить міцніючий російський неоімперіалізм. Нині наш північний сусід, що володіє зброєю масового знищення та значною частиною загальносвітових запасів нафти і газу, почувається впевнено, як ніколи, і облаштовує своє місце у глобальному домі на фундаменті страху та насилля.

У концепції зовнішньої політики, яку висунула та провадить кремлівська кліка, присутня гримуча суміш великодержавного шовінізму, енергетичного імперіалізму, месіанського інтервенціонізму, рясно приправлена антиамериканською риторикою. І немає жодного сумніву, що для досягнення власних цілей вони готові застосувати будь-які засоби, тим самим ставлячи знак рівности між реставрацією євразійської імперії і війною.

Кричущий приклад — війна на Кавказі. Лицемірно засуджуючи злочини американських імперіалістів на Балканах та в Іраку, Росія вчинила ще більш злочинні дії у Грузії, звичайно ж, в "ім’я захисту прав людини і миру в усьому світі". Збулися найгірші побоювання: на світовій арені таки з’явився суб’єкт, здатний кинути виклик спокою та безпеці на планеті. Заходившись рятувати світ від "неоліберального фашизму в демократичній обгортці", Росія під орудою кремлівсько-газпромівської олігархії нагадує поведінкою мавпу з атомною бомбою, яка і себе спопелить, і навкруги каменя на камені не залишить.

У цьому зв’язку важливо усвідомлювати, що активація імперської сверблячки свідчить радше про загострення внутрішніх суперечностей, ніж про зростання сили та впевнености Білокам’яної. Незважаючи на пожвавлення в економіці, пов’язане зі зростанням цін на енергоносії, Росія перебуває на порозі великих внутрішніх потрясінь.

Спинімося на одній із її численних проблем. Загроза демографічної катастрофи ставить під сумнів сенс існування Російської Федерації в нинішніх неосяжних кордонах. І це в той час, коли "китайський тигр", відчуваючи справжній голод щодо сировини для своєї зростаючої економіки та життєвого простору для свого незліченного населення, поволі наповзає на Далекий Схід. Росія фактично втрачає контроль у цьому регіоні. Чи залишиться вона в недалекій перспективі єдиною країною тут — велике питання.

Сучасній Росії, щоб вижити і розвиватися і при цьому не розкроїтися на десятки окремих політико-територіальних клаптиків, украй потрібне домінування на пострадянському просторі. Адже сенс будь-якої імперії полягає в її розростанні. У той момент, коли процес територіальної експансії припиняється, імперія розтрощується зсередини. Тому Кремль робить все можливе і неможливе для розширення власного геополітичного впливу. У цьому полягає його національна стратегія. На цьому базуватиметься і військова доктрина.

Узявши на озброєння ідеологію євразійського експансіонізму, Росія доклала максимум зусиль, аби ввести мобілізаційну компоненту у внутрішню політику. І на сьогодні країна фактично готова до народожерної війни. І мілітаризоване суспільство, і "хрещені" кров’ю збройні сили, і ручний бізнес — все налаштоване для задоволення неоімперських амбіцій Путіна та його поплічників.

Першою спробною кулею у великій геополітичній битві, яку розпочала Росія, націлившись на пострадянській простір, стала Грузія. З її допомогою Москва перевірила реакцію на свій експансіонізм з боку потенційних супротивників. І Росія отримала потрібний їй сигнал. Нечітка та егоїстично боязка позиція західних країн породила у кремлівських верховодів небезпечну переконаність у тому, що в них розв’язані руки і тепер вони можуть діяти, як заманеться, і на світовій арені, і на власних геополітичних задвірках.

А найціннішим призом для російських імперіалістів у цих небезпечних змаганнях залишається, безумовно, Україна. Отож маємо, нарешті, второпати, що Росія ніколи не відмовиться від планів ліквідувати самостійність України. Методи і тактика загарбницьких дій змінювались і будуть змінюватись, однак головна мета російської політики залишатиметься незмінною — Україна має право на існування лише як частина "великої та неподільної" Російської імперії.

На кону — Україна. Від дня проголошення Незалежности Україна ще ніколи не була у більш загрозливому становищі, ніж сьогодні, оскільки відродження російського гегемонізму збіглося у часі зі світовою фінансовою кризою та внутрішніми політичними катаклізмами. Зрозуміло, що продовження кризи в нашій країні грає на руку кремлівським вождям. Адже нестабільність та невизначеність ситуації відніматиме левову частку політичної енергії, позбавляючи і владу, і народ можливости адекватно реагувати на сучасні виклики і загрози.

Російська ж сторона, не гаячи часу, цілеспрямовано та послідовно розігрує свою партію в українському політичному преферансі. Залежно від ситуації Кремль застосовуватиме широкий набір інструментів "жорсткого" і "м’якого" впливу на поведінку своєї сусідки: від скуповування гуртом та уроздріб політичної верхівки — до прямого воєнного вторгнення для розчленування України приєднанням регіонів з проросійськи налаштованим населенням до складу Російської Федерації або створенням та підтримкою на цих територіях квазідержав-клієнтів на кшталт Південної Осетії чи Абхазії. У таких небезпечних умовах відповідальна влада мала б невідкладно запропонувати ефективну стратегію внутрішньої та зовнішньої політики з чіткою відповіддю на запитання: як вписатися з найменшими втратами у новий світовий порядок, баланс сил у якому змінюється не на користь України, а її шанси на збереження незалежности та територіальної цілісности суттєво знижуються.

А що ж ми бачимо в дійсності?!

Людині при здоровому глузді важко збагнути логіку поведінки фігурантів того блазнівського дійства, яке чомусь видається за цивілізований внутрішньополітичний процес. Коли в український дім нагло ломиться озвірілий горлоріз, його мешканці, замість того, щоб гуртом дати йому рішучу відсіч, учепившись один одному у горлянку, запекло з’ясовують, хто, кому, з ким і скільки разів зраджував.

Український політичний "паноптикум" — і влада, і опозиція — нагадує клуб самогубців, чільники якого, зійшовшись у нещадній сутичці на взаємне знищення заради абсолютної влади, своїми діями розчищають шлях московському поневоленню. І чекати приходу на наші землі "обмеженого контингенту" окупаційних військ залишилось недовго.

Взаємовідносини України та Росії досягнуть своєї критичної фази між 2010 (вибори Президента України) та 2017 (завершення дії договору про перебування ЧФ Російської Федерації в Криму) роками. Саме у цей короткий період Кремль муситиме остаточно вирішити українську проблему. Затягувати з розв’язанням найневідкладнішого геополітичного завдання не в інтересах Москви, тому за три-чотири роки настане момент істини, який виявить, чи життєздатна незалежна соборна Українська держава та чи стане наша країна місцем кривавого геополітичного банкету, в який неминуче будуть утягнуті всі провідні держави світу. Таким чином, внаслідок глобального потрясіння світопорядку Україна опинилася на передньому краї четвертої світової війни.

Російський імперіалізм готується до вирішального кидка. І зупинити його зможе лише єдина нація та сильна влада.

Автор: Ігор РАДЗІЄВСЬКИЙ, кандидат наук з державного управління для Українського слова
Обговорити на форумі