Останній із могікан або 15 років без Зеновія КРАСІВСЬКОГО

20 вересня 1991 року припинило битись серце Крайового провідника ОУН, дисидента, поета, людини, яка 27 років провела у в’язниицях, таборах та психлікарнях.

"Затямте! Ідея живе лише тоді, як прагне людина за неї померти!" – так стверджував КРАСІВСЬКИЙ і неодноразово за своє життя помирав за Ідею.

Збройне підпілля та Український національний фронт. Бойовий шлях Зеновія – звичайного хлопця із карпатського села Витвиця, розпочався в 15 років, коли у грудні 1944-го батьки зняли із стіни ікону та благословили своїх дітей на боротьбу.

Найстарший брат Євстахій був призначений повітовим ОУН на Галицький повіт. 12 лютого 1945 року повітовий "Крига" (псевдонім Євстахія) потрапляє в оточення і покінчує життя пустивши останній набій собі у скроню.

1 березня зненацька захопили брата Ярослава – підрайонного провідника "Негуса". Зеновій із сестрою через вікно спостерігали, як вели його попід хатою із зв’язаними колючим дротом руками. Йому дали 20 років каторги. Через два тижня прийшла черга брата Мирослава – на нього навела директорка школи. А ще через два місяця тих, хто залишився – вивезли. Щоправда сім’ї вдалось розбігтись та уникнути переселення, зате все майно було розграбоване. А сім’я КРАСІВСЬКИХ виявилась безправною.

Зеновій подався у ліс, зв’язався з підпіллям та отримав перший наказ: "Вчитись!" Довелось легалізуватись у Болехові та закінчувати середню школу: "Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався..." Після цього було повернення додому, а затим і другий вивіз цілого села в Сибір.

З цілого ешелону Зеновію КРАСІВСЬКОМУ єдиному вдалось втекти – сокирою відбив грати на вікні та й стрибнув під укіс. Наступні кілька років – це час підпілля: облави, сховки, нелегальна діяльність. Але так довго тривати не могло – у 1949 році арешт і згідно вироку Особливої наради – 5 років позбавленя волі та довічне заслання.

Той період життя КРАСІВСЬКИЙ уже належно описав у 1991: "Наш націоналізм – це був ніби "Отче наш", поєднаний із прицілом револьвера, і ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. І той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що, правду мовлю, ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога, тому що сила проти нас була така велика і жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу. Але ми стали не на життя, а на смерть – і ми гідно вмерли! Вмерли для того, щоби скропити кров’ю землю, щоби встелити її кістками, і щоби з тої крови і з тих кісток зродилися ви".

А тоді, у ’57, на шахтах Караганди, внаслідок аварії, Зеновій КРАСІВСЬКИЙ стає інвалідом ІІ-ї групи. Це певною мірою допомогло облаштувати життя, адже з інваліда зняли обмеження та видали паспорт. Завдяки цьому колишній в’язень отримав можливість повернутись на західну Україну та вступити на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету ім.ФРАНКА.

Втім, ані відсижуватись звичайним обивателем, ані облаштовувати своє життя, хоч на той момент був уже батьком двох дітей, Красівський не став. Із середовища давніх знайомих та однокурсників університету створює підпільну організацію Український національний фронт.

Результат їхньої трьохрічної праці є більш ніж успішний: програмний документ "Тактика УНФ", 16 чисел журналу "Воля і Батьківщина", збірка віршів "Месник", історичний роман "Байда", підпільна організаційна мережа.

Найбільшим успіхом є створення та широке розповсюдження часопису "Воля і Батьківщина". Спочатку його друкували на другому поверсі помешкання КРАСІВСЬКОГО в Моршині. Друкувалось в гумових рукавичках, підставляючи п’ять копірок. А згодом перші примірники передруковувались і поширювались далі. Коли номер готовився до друку, то обов’язково хтось перебував біля хати й слідкував за чужими людьми. Згодом, для певнішої конспірації, в горах обладнується спеціальний бункер де друкується "Воля і Батьківщина" і це в другій половині 1960-х!

За цю діяльність КРАСІВСЬКОГО арештовують й присуджують новий врок: 5 років в’язниці, 7 – таборів суворого режиму і 5 заслання.

"Невольницькі плачі" Зеновія КРАСІВСЬКОГО. В’язничне життя ніколи не було легким для українських політв’язнів, але для КРАСІВСЬКОГО особливо – його алергеном була цибуля. Він не міг їсти страв з цибулею, а у в’язниці все було приготовлено з нею: і бурда, і каша, і рідка картопля.

Місяцями Зеновій КРАСІВСЬКИЙ не їв нічого вареного, перебивався на одній пайці хліба (500 грамів), на 15 грамах цукру і можливістю відвідувати в’язничний кіоск купуючи продукти на 2 крб. 50 коп. в місяць. Згодом позбавили можливості відвідувати ларьок. Постійна вага вимученого КРАСІВСЬКОГО не перевищувала 52 кг.

Та це не заважало йому стверджувати, що він – "найщасливіша людина в зоні". І в’язні, які перебували з ним це постійно підтверджували. Його оптимізм за найнесприятливіших обставин не одному додавав сили та наснаги. Казахський дисидент КУЛЬМАГОМБЕТОВ і єврей Едуард КУЗНЄЦОВ, який був розстріляний за захоплення пасажирського літака, свідчили, що ідею українського націоналізму вперше сприйняли позитивно лише від Зеновія КРАСІВСЬКОГО.

Перебуваючи часто в ізоляції, маючи за собою статтю "зрада Батьківщині", КРАСІВСЬКИЙ починає писати вірші. Тут придалась філологічна освіта й те, що в таборах були високоосвічені в’язні-інтелектуали. Поступово, переходячи з рук в руки через прискіпливу критику Святослава КАРАВАНСЬКОГО та Михайла ГОРИНЯ, Левка ЛУК’ЯНЕНКА, Михайла ЛУЦИКА, Ярослава ЛЕСІВА, Михайла МАСЮТКА та Йосипа ТЕРЕЛЮ поезії КРАСІВСЬКОГО відшліфовуються і стають потужною зброєю у його боротьбі.

Вірші спеціальною технологією (у воду додавалась таблетка калєкса) переписувались поміж рядками журналу "Іностранная літєратура" і мандрували разом із автором таборами та психлікарнями.

Коли подружжя КАРАВАНСЬКИХ виїжджало за кордон, Олена АНТОНІВ (друга дружина Зеновія КРАСІВСЬКОГО) поїхала на летовище проводжати друзів. У каблуках її туфлів було заховано фотоплівки зі збіркою віршів КРАСІВСЬКОГО "Невольницькі плачі". Перед посадкою в літак подруги обмінялись взуттям і таким чином поезії опинились на Заході й були опубліковані у Лондоні.

Але це було пізніше, до того Зеновію КРАСІВСЬКОМУ довелось сповна заплатити за свою творчість – його відправляють в Москву, інститут Сербського на психіатричну експертизу. Імениті академіки вирішили допитати КРАСІВСЬКОГО, який перед тим 5 років нидів на хлібі та воді. Поет не стримався і з усією злобою прочитав одну з поезій "Невільницьких плачів". Після цього проголошено новий присуд: "бальной Красівскій імєєт всє характєрниє прізнакі сумасшествія..."

Подальша доля Зеновія КРАСІВСЬКОГО уже тісно була пов’язана з психлікарнями. Спочатку Смоленською, а потім "рідною" – Львівською. Відбувши 6 років інтенсивного лікування по психлікарнях з діагнозом "параноїдальна шизофренія" КРАСІВСЬКИЙ виходить на волю:

"У липні 1978 року Владімірській обласний суд постановив зняти з мене лікування, і мене виписали.

Всього кілька місяців, як я на волі. Я ще не маю пашпорта, мене ще не пустили до моєї хати, я живу в чужій комірчині з ласки людей, але я не мислю себе в екзистенції для себе самого поза процесом боротьби за елементарні національні та загальнолюдські права українського народу..."

КРАСІВСЬКИЙ дійсно не уявляв себе поза процесом боротьби і не пробувши двох років на волі, за участь в Гельсінській групі, знову опиняється на заслані. Один із наймолодших дисидентів Мирослав МАРИНОВИЧ залишив характерний спогад про Зеновія КРАСІВСЬКОГО з того часу:

"Ловили його кулі, психушки та тюрми, але теж не піймали. Можу це засвідчити принаймні з літа 1980 року, коли ми вперше обнялися в Кучинському таборі №36. Колючий дріт не залишив жодного сліду ні на завжди доброзичливому його обличі, ні на вибіленій болем душі, його дух ніколи не знав кайданів. У таборі він став для мене одкровенням: незламність переконань у ньому зовсім не заперечувала шляхетність у ставлені до ворога. Його духовна сила йшла не від ненависти, а з любови. І тому він один силою свого духу ламав усталені пропагандистські стереотипи, бо цей багатолітній оунівець та націоналіст ніколи не замішував добро для свого народу на нещасті народів інших. Він мав рідкісний дар бути еталоном високої ідеї – чистим і неспотвореним."

Айріс АКАГОШІ та Олена АНТОНІВ. Ще в психлікарні трапилось щось зовсім незвичайне в долі КРАСІВСЬКОГО. До нього почали надходити листи від невідомої американки – Айріс АКАГОШІ, яка через Міжнародну Амністію вирішила підтримати невідомого чоловіка на Україні.

Листи писались англійською, а тому лікарі не перечили листуванню – Зеновій не знав англійської, а словника йому ніхто й не збирався давати. 31 лист – ось все багатство, з яким український в’язень та офіційний "псих" покидав лікарню.

"Господи, як я тобі заборгував... Я не писав, але думав набагато частіше, ніж Ти собі уявляєш. Передімною 31 твій лист, і мені в голові не вкладається, як маю на них відповісти", – писав він до Айріс.

Невідомо чи зрозумілими для американки були листи КРАСІСЬКОГО, написані українською, але після його одруження з Оленою АНТОНІВ, це листування не припинилось, але стало ще більш наповненим.

Олена Антонів належить до тих невідомих героїнь, які щоденною працею намагались полегшити життя українських політв’язнів та їх сімей. Вона знайшла КРАСІВСЬКОГО в Смоленській спецпсихлікарні. Короткий лист, фото зимових Карпат і постскриптум: "Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?"

Це був своєрідний девіз її життя. "Таких як я, вона мала по всіх зонах, критках, засланнях. Із кожного перехрестя вона приносила нові адреси, двері її хати не зачинялися, тут постійно хтось ночував, звідси розсилалися пакунки, звідси бігалося по лікарнях, по аптеках, десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи полагодити якусь справу" – згадував КРАСІВСЬКИЙ.

"Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися, і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій. Ми постійно були разом: то в друзів, то на концертах, то в поїздах. Вона потішалася моїми залицяннями, а в якусь хвилю відвертості прямо-таки прголомшила мене словами: "Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?"

Одружились вони після виходу КРАСІВСЬКОГО із лікарні. Оскільки за ним значився діагноз "параноїдальної шизофренії" – права на одруження він не мав. Але органи дозволили – на реєстрацію шлюбу прийшов слідчий КДБ ШУМЕЙКО з величезним букетом троянд, мовляв: допускаємо.

Після чергового ув’язнення Красівського Олену АНТОНІВ цькують з усіх сторін і вона наче загнана вовчиця намагається помогти чоловікові-в’язню та сину Тарасу (від першого шлюбу із В’ячеславом ЧОРНОВОЛОМ), який теж зазнає переслідувань.

Їй, лікареві за фахом, доводиться працювати прибиральницею в аптеці, ученицею на швацькій фабриці, санітаркою, сторожем на будівництві, медсестрою. А ще треба було приїжджати до чоловіка в Сибір. Одного разу їй довелось 15 кілометрів добиратись до села в сильну заметіль і тягти за собою на мотузці валізу із продуктами.

2 лютого 1986 року Олена АНТОНІВ трагічно гине на очах Зеновія КРАСІВСЬКОГО – вона потрапляє під трамвай.

"Сталося те, що не могло статися. Що не мало статися. Що не сміло статися. Перестало битися таке серце! Такі очі погасли! Такий розум померк! Не стало такого чуда!

Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш. Біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерті перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки долаю свою долю у визначеному мені стані. Помінялася шкала вартостей і уподобань. Я перестав бачити кольорові сни" – писав КРАСІВСЬКИЙ.

Життя після смерті. "Я зазнав немало втрат. І в особистому, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му у 80-му. Я відбував у критках, у дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.

Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу..."

КРАСІВСЬКИЙ неодноразово помирав і воскресав. Але смерть Олени АНТОНІВ залишила важкий слід у його душі. Він ще більше кидається у вир національно-визвольного життя.

Втім, як і раніше, назовні він залишається життєрадісним та безтурботним чоловіком. Євген СВЕРСТЮК пригадав діалог, який завівся у нього вдома між родиною та КРАСІВСЬКИМ:

"Ви такий спокійний і веселий, наче Вас зовсім обминуло совєтське життя.

– Можна сказати, що так, - погоджувався Зеньо – Я тільки двадцять сім років провів під арештом, а решту – Бог милував..."

Окремою сторінкою останніх років життя Зеновія Красівського є праця на підтримку Греко-Католицької Церкви. Він був у складі представницької делегації підпільної УГКЦ на зустрічі з представниками Ватикану у Москві в 1988 році. Саме він будував монастир у Гошеві, йому було куплену машину для обслуговування потреб Церкви. І майже цілодобово, разом із своїм тюремним другом о.Ярославом ЛЕСІВИМ вони їздили по всій Галичині піднімаючи людей до праці.

А коли у Києві треба було викупати паралізованого Івана СВІТЛИЧНОГО чи організувати його переселення на іншу квартиру, то за цим теж стояв КРАСІВСЬКИЙ. Він ніколи нікому не відмовляв, а коли його запитували як можна так багато працювати, поміж іншого він відповідав: "А ще мені треба трохи забутись..."

Коли він помер, домовину з його тілом виносили греко-католицькі священники, а далі передали на плечі побратимів: Михайла ГОРИНЯ, Степана ХМАРИ, Михайла ЗЕЛЕНЧУКА, Панаса ЗАЛИВАХИ, Мирослава МАРИНОВИЧА. З його рідних Карпат привезли трембіти – і вони трембітали в останню путь.

"Я весь час думаю над тим, що нас може порятувати. Я давно свято переконаний, що єдиною зброєю поневоленого народу є націоналізм – готовність кожного з нас віддати своє життя за ті ідеали, щоби нашим дітям було легше, щоб ми продовжили своє життя в наступних поколіннях, щоб ми були нескінченні ніколи" (09.02.91).

Автор: Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ
Обговорити на форумі