Нотатки про український правий рух

До написання цього нарису мене спонукало бажання осмислити стан українського правого руху і його перспективи.

Не зважаючи на те, що я сам є безпосереднім учасником цього руху і членом однієї з політичних партій правого спрямування, я буду намагатися висловити свої думки без жодних прикрас і ритуальних реверансів.

Сьогодні українським правим відвертість потрібна більш за все.

Хто такі праві? Для початку треба визначити поняття. Що ми розуміємо під "правим рухом"? Погодьтеся, коли мова заходить про класифікацію політичного спектру, а особливо про такі абстракції, як "правий" і "лівий", ми опиняємося зав'язаними у вузол політичних ідеологій, історичних прикладів, найрізноманітніших інсинуацій, відвертого дилетантства та побутових уявлень про ці поняття. Для того, щоб розібратися в цих питаннях, ніякої статті не вистачить, тут і докторської дисертації буде замало. Ця стаття має дещо інших предмет розгляду, але все одно ми не зможемо рухатися далі, якщо не зробимо хоча б робочі визначення цих понять.

Суперечливість ситуації стає очевидною, коли ми починаємо розбирати конкретні приклади. Приміром російський Союз Правих Сил (СПС), який є яскраво вираженою ліберальною партією (і сам себе називає такою), ідентифікує себе як "правий" і навіть виносить це в свою назву. Тоді якщо ліберали – праві, то хто тоді "ультра-праві"? Невже ультра-ліберали? Логічно тоді припустити, що ультра-праві виступають за максимально вільний ринок, радикальне зменшення ролі держави, формування "громадянського суспільства" і виходять на мітинги за легалізацію легких наркотиків. Зрозуміло, що це абсурд. Ми бачимо, що якщо правими вважати лібералів, то між ними і ультра-правими не просто існують суперечності, а вони є чи не найлютішими супротивниками. Отже, або треба російських скінхедів назвати ультра-лівими, або лівими назвати лібералів.

Особливе захоплення викликають приблизно такі визначення правих – це, мовляв, ті, хто захищає інтереси великих власників. Знову ж таки беремо за приклад російських скінхедів. Хто, як не вони захищають російських олігархів!

Інколи можна побачити і такі тези: праві – це індивідуалісти, на відміну від колективістів – лівих. Знову ж таки, ця теза походить від нав'язаної точки зору про те, що праві – це ліберали. А як тоді бути з клерикалами, тими ж ісламськими фундаменталістами, невже вони індивідуалісти? Або невже вони ліві?

В українському випадку ми взагалі маємо унікальну ситуацію. У нас єдиним критерієм класифікації політичного спектру є... ставлення до Росії. Якщо виступаєш за зближення з Росією (причому не важливо, настальгуєш за СССР чи навпаки тобі до вподоби генерал ДЕНІКІН) – ти тоді лівий, якщо навпаки – тоді правий. Для прикладу берем ПСПУ ВІТРЕНКО. Сьогодні її ідеологія – це російський націоналізм в його новому, "євразійському" тлумаченні з сильними домішками панславізму, зав'язаний на російському православ'ї. Марксизмом-ленінізмом там і не пахне, а радянська символіка залишається лише для того, аби заманювати народ, значна частина з якого все ще ностальгує за совком. Уявімо собі ситуацію, наприклад, у Хорватії існує партія, яка орієнтована на сербську меншину. Вона має радикально антизахідне спрямування, основана на православному фанатизмі і виступає за повернення Хорватії у лоно Великої Сербії. Невже ми будемо називати таку партію лівою, навіть якщо вона за старою звичкою називатиме себе соціалістичною?!

Я все це веду до того, що нам необхідно заново переосмислити політичний спектр. Почнемо з філософських засад. Філософською основою лівої ідеології завжди був матеріалізм, правої – ідеалізм. Ліві завжди апелювали до розуму, спиралися на "суспільні закони" і "прогрес", ставили економічні відносини за першооснову історії. Праві базувалися на релігійному світогляді, на традиційних цінностях і завжди апелювали більше до почуттів, ніж до розуму, розуміючи його обмеженість. Ліві завжди будували проекти "ідеального суспільства" виходячи з того, що людина за своєю природою здатна стати ідеальною. Праві розуміли природну нерівність всіх людей і внутрішню суперечливість людської душі, тому ніколи не прагнули досягти свободи, рівності і братерства для всіх, розуміючи утопічність таких ідей. Ліві завжди виступали за постійну суспільну трансформацію суспільства (яка неминуча вела до катастроф і нищення), праві ж набагато комфортніше почували себе в тому світі, в якому народилися.

Взагалі то, терміни "правий" і "лівий" мають більше світоглядне, аніж політичне походження. Це два різних погляди на світ, які базуються на абсолютно різних цінностях. Всі ми праві чи ліві, навіть якщо ніколи нічого не чули про значення цих понять. Якщо дітям у школі дати завдання написати твір на вільну тему, то ми легко визначимо, хто є хто. Один хлопчик напише про те, як він відпочивав влітку в селі у бабусі, допомагав діду по господарству, грав з сусідами у футбол і ходив на рибалку, а на полюванні йому навіть дали стрельнути з рушниці. Інший напише про те, що дуже скоро людство колонізує Марс. Можете бути певні – перший з них – правий, а другий – лівий.

В сучасному світі ми також маємо справу з протистоянням лівих і правих, яке виявляється у протистоянні лібералізму і цілої сукупності найрізноманітніших ідеологій, релігій і світоглядів, які виступають за припинення глобалізаційних процесів і не хочуть іти по тому шляху, по якому нас змушує іти лібералізм. Тобто праві виступають за збереження того, що власне робить людину людиною – колективних ідентичностей: етнічних, національних, лінгвістичних, релігійних, соціальних.

Тому робимо такі робочі визначення. На сучасному етапі лівий – це такий світогляд, який виходить з пріоритету окремої особистості, домінації матеріальних цінностей, заперечення ролі колективних ідентичностей і виступає за продовження глобальних ціннісних трансформацій з метою побудови ідеального суспільства. Правий – це такий світогляд, який виходить з обмеженості і неповноцінності окремої, відірваної від колективних ідентичностей і традиційних цінностей, особистості, домінації абстрактних цінностей і виступає за збереження колективних ідентичностей. Гадаю, на цьому можна завершити вступну частину.

Симбіоз націоналізму і лібералізму. Тепер переходимо до розгляду питань, які цікавлять нас найбільше. Не випадково я використовую словосполучення "український правий рух", а не "правий рух в Україні". Адже, як ми вже з'ясували на прикладі ПСПУ, правий рух в Україні не обмежується лише українським правим рухом. А нас цікавить саме останній.

Українські праві ніколи не були в незалежній Україні потужними саме політично. Що я маю на увазі? Вся справа в тому, що українських правих (тобто людей, якій поділяють цей світогляд) в Україні предостатньо, але українські політичні праві структури просто не пропонують їм те, що чого вони прагнуть (хай навіть і підсвідомо). Український правий рух мислить категоріями міжвоєнної Європи, в кращому разі – категоріями часів перебудови. Друга причина, тісно пов'язана з першою, це політичний симбіоз націоналізму і лібералізму в Україні, який фактично почався ще з часів лібералізації ОУН, особливо яскраво виявився в західній українській діаспорі, пройшов через часи дисидентства 1960-80 рр. і остаточно сформувався в часи Руху за перебудову. Саме тоді було сформовано ідеологію так званої "націонал-демократії", яка стала уособлювати собою правий фланг українського політичного спектру вже у незалежній Україні. Драматичне розлучення українського націоналізму і лібералізму почалося після подій листопада - грудня 2004 року, названих "помаранчевою революцією". І разом з цим розлученням проявилися перші ознаки покращення стану правого руху. Але до остаточного одужання ще далеко.

А тепер про все по порядку. Сьогодні ми не можемо відповідально стверджувати, як би пішла історія, якщо б не було об'єднання націоналізму і лібералізму. Ці, насправді протилежні за своєю сутністю і цінностями ідеології не просто ситуативно об'єдналися в Україні, а зрослися настільки, що навіть давали можливість їх ототожнювати. Таким чином, на певному етапі вийшло так, що в українського націоналізму і лібералізму опинився спільний ворог - СССР. А ніщо так об'єднує, як спільний ворог.

Ще ОУН доводилося корегувати свою політику таким чином, аби розраховувати на підтримку або хоча б співчуття з – боку Заходу. Українська діаспора, опинившись в ліберальних країнах, хотіла вона того, чи ні, змушена була лібералізуватися. В останні десятиліття існування СССР незалежно від того, чи виступав ти за розвал Союзу з метою побудови національної держави, чи з метою створення ліберальної системи, ти опинявся в одній тусовці. Апогеєм цього процесу став Рух за перебудову, який увібрав у себе найрізноманітнішу публіку і став втіленням націонал - демократії на практиці. Майже всі сучасні українські праві партії так чи інакше мають своє коріння саме у Русі. Злиття націоналізму і лібералізму давало можливість, приміром, російській пропаганді створити збірний образ ворога, який поєднував у собі традиційні міфологеми про український націоналізм, доповнені ліберальними мотивами. Тому-то такими живучими були уявлення про ЮЩЕНКА або ТИМОШЕНКО як націоналістів (хоча це повний абсурд) і про те, що ніби-то українські націоналісти дуже люблять Америку.

Українські націоналісти протягом багатьох років були "бойовим загоном" лібералізму в Україні. Замість того, аби вийти із загального ліберального русла одразу після повалення СССР і вибудовувати свій власний фронт, націоналісти вливалися (здебільшого несвідомо) в ліберальний мейнстрім, де були приречені на роль неповноцінних і другорядних гравців. Здебільшого їх використовували як м'ясо, згадаймо хоча б події 9 березня 2001 року. Націоналісти пішли рвати міліцейські кордони і їх потім пересаджали. Але за що вони йшли? Проти КУЧМИ? А після КУЧМИ що? Нагадаю, що організатори тої акції ставили як програмні цілі побудову в Україні "парламентської республіки європейського зразка" і захист "демократичних цінностей". При всій величезній повазі до унсовців, які почали той штурм, ми маємо уявити, до чого треба дожити, щоб націоналіст сів за те, що захищав таке фуфло?!

Апогеєм злиття націоналізму і лібералізму стали події на Майдані. Націоналісти в черговий раз кинулися на підтримку ліберального кандидата. Але по-іншому і не могло бути. Український націоналізм всі роки незалежності був настільки не самостійною, настільки другорядною силою, настільки вже за ним закріпилася роль прислуги лібералізму, що уявити собі ситуацію, що націоналісти змогли б висунути свого власного кандидата на ті вибори, просто неможливо. Але як і завжди, розмови про національну державу, люстрацію, тюрми для бандитів були замінені пустопорожніми балачками про демократію, свободу слова та інші ліберальні абстракції.

Майдан був одночасно і апогеєм злиття, і початком розлучення. Парадоксально, але саме ліберали посприяли тому, аби почалося формування власне правої, націоналістичної частини українського політичного спектру.

Почалося воно з того, що отримавши владу, ліберали, зрозуміла річ, не допустили туди націоналістів. Але в наших націоналістів, які звикли бути молодшими братами і прислугою, це не викликало великих нарікань. Тим більше, що серед розбитого на десятки фракцій націоналістичного середовища не знайшлося жодної сили, яка б авторитетно могла представляти інтереси всіх інших. Але не це головне. Головне те, що націоналісти були потрібні лібералам, коли вони всі разом були в опозиції. Як тільки влада була отримана, ліберали виштовхнули від себе націоналістів. З цього моменту і почалося самостійне життя українського націоналізму, де вже нема старшого брата.

Формування правої частини політичного спектру. Розлучення націоналізму і лібералізму також стало початком природного відбору серед правих партій. Ті, хто усвідомив свою самостійність і почав робити перші, невпевнені кроки своїм власним шляхом, мають майбутнє і стануть тими центрами, навколо яких почне формуватися праве середовище в Україні. Ті ж, які й досі чекають настанов і наказів від старшого брата, які й досі бачать свою роль лише як прислуги, які і досі оперують остогидлими штампами і вся діяльність яких зводиться до ритуальних плачів і тужливих пісень біля пам'ятників Шевченка, не мають ні майбутнього, ні права називатися правими. Вони остаточно розчиняться в ліберально - помаранчевому потоці і ніколи не стануть там хоч щось вирішувати, адже прислуга на те і є прислуга. Їх доля – бути служками на задвірках Нашої України, БЮТу чи якогось іншого ліберального чи псевдоліберального збіговиська. Про них просто треба забути і стерти з пам'яті всю ту ганьбу, які вони несли і несуть правому руху і українському націоналізму. Коли сформується автономне націоналістичне середовище, хай ці престарілі паяци і далі базікають в угоду своїм хазяям про "право - центризм", "націонал - демократію" і "європейські цінності". Їх час вийшов.

Прийшов час формувати своє, незалежне від ліберальних впливів праве середовище. Власне, цей процес вже пішов. Правим треба подолати комплекс молодшого брата, який полягає у постійному шуканні покровителя (чи у вигляді Нашої Україні, чи БЮТу). Якщо націоналісти знову будуть об'єднуватися з лібералами, то це стане для них могилою, навіть якщо це принесе якісь кон'юнктурні вигоди. Бо вони обов'язково будуть там на десятих ролях. Але найголовніше – правим треба вийти з ліберального дискурсу. Перестати мислити тими категоріями і поняттями, якими мислять його учасники. Бо конкурувати з лібералами в їх полі, в їх системі координат і цінностей – це приректи себе на поразку. Якщо не можеш перемогти в цьому конкурентному полі – створи нове.

Сьогодні у рамках ліберального дискурсу існують майже усі політичні сили України, він є всеохоплюючим. Він охоплює не тільки політику, але і науку, мистецтво, суспільні відносини. Власне, така ситуація не тільки в Україні. Ліво-ліберальний дискурс є пануючим в усій Європі і Північно - Атлантичній цивілізації. Але майже в кожній ліберальній країні існують праві сили, які мають велику перспективу до зростання. Це і французький Національний фронт, і австрійська Партія Свободи, і польська Самооборона та інші. В Україні ця права ніша порожня і ми вже конспективно оглянули причини цього явища.

Лібералізм в Україні охопив собою весь політичний спектр. В ліберальний дискурс втягнуті усі провідні політичні сили України, включно з Партією Регіонів і комуністами. Регіонали, нашоукраїнці і бютівці сперечаються, хто з них демократичніший, хто з них більш "європейський", хто з них більш "свободословний". Праві не повинні принижувати себе до того, аби приймати участь в такому сумнівному змаганні. Все одно виявиться, що вони менш "демократичні". Але ми зробимо критерієм успішності не "демократичність", а дещо інше.

Так все таки, як подолати лібералізм всередині нас, як вирватися з його матриці? Для початку треба відкинути раз і назавжди усю його маячню і весь цей непотріб, з яким досі носяться деякі наші "праві". Треба забути всю ліберальну демагогію і фразеологію. Ніколи не оперувати поняттями "демократія", "громадянське суспільство", "чесні вибори", "політична нація", "толерантність", "терпимість" і т.д.. Хай повторенням цих беззмістовних заклинань займаються інші. Якщо націоналіста заносить в ліберальну парафію, його там з'їдять живцем, бо це їх система координат. Треба створити свою систему і йти до них з нею.

Необхідно витворити системну альтернативу лібералізму. Це має бути не просто декларація і ні в якому разі ця альтернатива не може обмежуватися лише сферою політики. Ліберали ж не обмежуються лише політикою. У них свої наукові центри, мистецькі групи, громадські організації, своя філософія, свої уявлення про життя, побут і т.д.. Тому і праві мають зайнятися формуванням свого, правого, мистецтва, мають створювати свої наукові центри, розробляти свої філософські концепції. Необхідно створити своє середовище, свою тусовку, яка б не обмежувалася лише маргіналами від політики. Потім, коли ця тусовка буде існувати, вона буде втягувати в свою орбіту всіх, в кому сидить правий дух. Автоматично усі, хто не будуть пов'язані з цим середовищем, маргіналізуються і зникнуть (маються на увазі псевдо - праві).

Нові праві мають бути нахабними, неочікуваними, оригінальними і агресивними. Тільки тоді вони будуть актуальними. Якщо знову нас занесе в тужливі пісні і безкінечні порожні розмови про те, яка бідна наша Ненька, ми так і залишимося паяцами. Нікого не зацікавлять зануди, які тільки й можуть плескати язиком і як вогню бояться звинувачень у "неполіткоректності", чи як там воно називається. Народу потрібен драйв, потрібна естетика, яка б змогла його зацікавити.

Про естетику. В націоналістів, нажаль, вона доволі бідна. В народній свідомості вона обмежується жовто-блакитними прапорами і одноманітними, нецікавими акціями з гаслами, що набили оскому. А так воно, бо нема правого мистецького середовища, нема творців нової, свіжої, нахабної естетичної обгортки, яка б змогла бути цікавою. Нам потрібна права музика, література, кінематограф і т.д.

Лише зрідка чуються поодинокі праві волання серед ліберальної наукової пустелі. А треба, що б це був хор, який послідовно співає нашу праву наукову пісню. Починати треба зі студентства, формувати наукові групи в різних галузях знання, які б послідовно і системно опонували б лібералізму. Насправді науковців, готових підтримати ці ідеї (і створювати їх!) достатньо, просто нема ж правих дослідницьких центрів, наукових проектів, гуртків. От і вимушені вони інтегруватися в ліберальний дискурс.

Ідентифікація ворога. Тепер про те, чому я трактую саме лібералізм як головного ворога правого руху на сучасному етапі. Це питання ми розглянемо на декількох рівнях.

В наші дні лібералізм не обмежується лише вузькою політичною течією. Це світоглядна система, тобто певний код, завдяки якому розуміється світ. Лібералізм треба розглядати комплексно, в його історичному розвитку. Лібералізм є ворогом підступним, який за своєю солодкою фразеологією ховає перспективу тотального знищення націй як таких.

Коріння лібералізму ховаються у людському егоїзмі. Обмежений, здоровий егоїзм наврядчи можна вважати великим пороком, але світоглядною основою лібералізму є суперегоїзм, який ставить его окремої людини з її забаганками в центр всесвіту. Саме в цьому виявляється антирелігійна сутність лібералізму, його бажання запевнити людину в тому, що саме вона є центром Всесвіту і що ніби-то цей Всесвіт має обслуговувати її. Фатальна місія лібералізму – це знищення колективних ідентичностей. Він вириває людину від свого коріння, пропагуючи якісь міфічні "загальнолюдські цінності", одночасно знищуючи нації, релігії, раси, соціальні класи, нібито "звільняючи" її від "умовностей" і "кайданів", які заважають її "вільному" існуванню. Так, лібералізм не каже відкрито, що веде війну проти колективних ідентичностей. Він великодушно залишає нам право обирати собі віру, національність і Батьківщину (а також сексуальну орієнтацію та ще багато чого). Але віру, національність і Батьківщину не обирають. Самою постановкою питання, що зазначені вище поняття можуть бути предмет вибору, вони девальвуються. Якщо можна обирати собі віру, то це вже не віра, а так, хобі в кращому разі. Якщо національність визначається не кров'ю в жилах і дідівськими могилами, а папірцем під назвою паспорт, то це вже не національність, а так, бюрократична умовність.

Навіщо ж лібералізму нищити ці колективні ідентичності? Тому що відірваною від свого коріння, від своїх традицій, від своєї мови людиною, яка забула свою віру і мораль, яка вважає націю умовністю, дуже легко маніпулювати. Яка різниця, хто ця людина і де живе? Хоч у Нью-Йорку, а хоч і на Мадагаскарі – все одно вона їсть у Макдональдсі, дивиться голлівудські фільми і гадає, що вона вільна. Лібералізм дає свободу, але яку? Свободу від моралі? Свободу розпусті? Свободу найницішому, найогиднішому, що є в людині. Якщо людині дати свободу без моралі, без віри, без традиції – то ця свобода стане її могилою.

Лібералізм – це гімн буденності. У ліберальній системі неможливий героїзм, неможлива сакралізація, можливе лише безбарвне існування в умовах ілюзії свободи.

Сьогодні лібералізм є пануючим світоглядом у Північно-Атлантичній цивілізації. Ліберальна система дала матеріальне благополуччя, але при цьому призвела до тотальної духовної деградації Західної цивілізації. Остаточний занепад релігійного світогляду і національної ідентичності підвів Європу до краю цивілізаційної прірви. Європейська цивілізація виявилася повністю неконкурентноспроможною в світовій боротьбі. Зайнята піклуванням про задоволення збочених забаганок своїх громадян, вона втратила можливість адекватно відповісти на черговий виклик Сходу. Троянський кінь у вигляді трудової міграції нещодавно вже потопав копитом по Франції, але це все дитячі забавки порівняно з тим, що отримає розжиріла ліберальна Європа вже дуже скоро. Як Християнство може конкурувати з Ісламом, якщо ліберали зі своєю "свободою совісті" зробили все, аби перетворити Християнство на мертву релігію? Молодим, здоровим і агресивним арабам, які їдуть в Євросоюз, чхати на терпимість і толерантність. У них пріоритети інші. І цінності в них далеко не ліберальні. Вони живуть за принципом "Нема Бога, крім Аллаха і Муххамед, пророк Його". І тому араб – голодранець в сотню раз сильніший за ситого і багатого європейця, який пишається "демократичними" свободами, які існують в його країні. І тому ці араби – голодранці з легкістю зітруть у порошок ліберальну Європу, так як колись варвари Римську імперію. Тільки тому, що для них нема Бога, крім Аллаха.

Лібералізм, піклуючись про кожного окремо, забув про загальний інтерес (тобто про колективну ідентичність). Цивілізація, в якій кожен ставить себе на перше місце і де роль загального інтересу мізерна, приречена на загибель.

Існує два шляхи, по яким може повести людство лібералізм, якщо його не зупинити. Перший – це занепад Європи (в разі поразки ліберальної системи від рук Ісламу) і другий – це перемога лібералізму та глобалізації по всьому світу і створення суспільства без колективних ідентичностей. Це буде суспільство біороботів, запрограмованих лише на задоволення своїх тілесних потреб. Інформаційні технології дадуть змогу вчиняти безпрецедентний контроль над таким суспільством і створення нового, інформаційного тоталітаризму.

Саме тому лібералізм є головним ворогом правого руху. Правий рух повинен зняти ліберальну облуду з очей Європи і відвернути її від прірви. Ліберальний експеримент пора закінчувати і відповідати на чергові цивілізаційні виклики. Європо! Ти вже награлася в демократію! Досить! Повертайся у старі добрі часи. Повертайся до своїх батьків, до Бога і до справжньої, духовної свободи, а не тілесно-матеріального свободоблуддя.

Загроза перехоплення ініціативи. Через те, що український націоналізм існував у загальному ліберальному руслі, правий фланг політичного спектру України постійно був оголеним. Але природа не терпить порожнечі і антиліберальний фронт почав заповнюватися. Але не нами.

Правий фланг почав формуватися з найрізноманітніших антиліберальних російських і проросійських рухів і течій. Їх об'єднує орієнтація на російське православ'я, панславізм (в його східнослов'янському варіанті) і євразійська геополітична концепція. Саме існування України розглядається як ліберальний проект з метою "розчленування" східно-слов'янської цивілізації. Відповідно все, що носить український характер розглядається як штучно створений фасад, за яким ховається розкольницькі плани лібералів. Український націоналізм сприймається саме в цьому розрізі.

Тобто, через те, що Україна не мала власного антиліберального правого руху, російський правий рух просто влився у цю порожню нішу. І якщо ми остаточно віддамо їм правий фланг, це призведе до катастрофічних наслідків, коли Україна опиниться між російським правим молотом і ліберальною наковалнею.

Українському і російському правим рухам ніколи не об'єднатися. І не тільки через те, що другий взагалі не визнає право на існування першого (як і України в цілому), а через різні світоглядні парадигми. Російський правий рух сприймає Європу, як і взагалі в цілому Західну цивілізацію як щось чуже, огидне, те, що несе Росії загибель. Ненависть до Заходу і протиставлення себе йому в російській ментальності закладена ще задовго до появи лібералізму. Тому російський правий рух не є принципово антиліберальним, він виступає проти лібералізму тільки тому, що це сучасна форма існування Західної цивілізації. Російський правий рух (як і взагалі російська національна ідея) є принципово антизахідним, він не виступає за "одужання" Європи, він виступає за її знищення. Росія бореться з лібералізмом так само, як колись з католицизмом чи Наполеоном. Хоча це зовсім не означає, що Росія не переймала від Європи культуру, мову, науку та ідеологію. Але все це вона ставила на озброєння для боротьби із самою Європою.

Український правий рух (як і вся українська культурна парадигма) існує в загальноєвропейському просторі. Тому його антиліберальність не є проявом антиєвропейськості, навпаки, вона є проявом вболівання за Європу, прагненням повернути Європу до свого справжнього, повноцінного, величного існування. Такі ж завдання ставлять собі і всі інші національні праві рухи по всій Європі, тобто Україна тут не є жодним винятком.

Те, що правий фланг в Україні заповнений російською правою парадигмою, призведе до того, що багато з тих, хто усвідомить загрозу, яку несе лібералізм, будуть виштовхнуті у лоно російського правого руху. Український ж націоналізм, який a priori є опозиційним до націоналізму російського, залишиться в ліберальному таборі, тим самим приговоривши себе до деградації і зникнення.

Тому створення українського антиліберального правого руху, який би виштовхнув з цього поля російський правих рух, є питанням нагальним і першочерговим. Подальше затягування цього процесу призведе до національної катастрофи.

Висновок. Отже, підсумовуючи усе сказане, робимо висновок. Український правий рух, вийшовши з ліберального дискурсу, має сформувати свою субкультуру і своє середовище, таким чином виштовхнувши з правого флангу російську праву парадигму.

Український правий рух має стати складовою частиною загальноєвропейського правого руху, який виступає за пробудження Європи від ліберального забуття. Європа – це не тільки одностатеві шлюби, політкоректність і легалізовані наркотики. Європа – це також і Наполеон, Бісмарк, Гарібальді. І в таку Європу ми хочемо – величну, справжню Європу.

Тільки провівши системну трансформацію, український правий рух отримає могутній імпульс для свого зростання. Якщо цього не зробити, він зникне, не залишивши по собі жодної згадки.

Автор: Андрій ІЛЛЄНКО (на фото), заступник голови КМО ВО Свобода з ідеології
Обговорити на форумі