Великий голод 1933 очима малої дитини

Усім: на незабудь про звірства комуністів!

Коли воєнний комунізм захлинувся і в 20-х роках минулого, ХХ, століття в СССР почався НЕП ("Новая Економічєская Політіка"), мій батько орендував землю. Вже одруженим, переїхав із села на хутір. Там, поруч поля, — а з села Новокрасного до них треба було їхати кілометрів п’ять чи десять — сам він працював не покладаючи рук і не давав спокою моїй мамі і двом її молодшим братам. Будував велику хату на шість-вісім кімнат.

Коли прикрутили НЕП і почалась колективізація, дорослі чоловіки нашої родини, як дізнались, що за невступ до колгоспу (чи, як тоді їх називали, "созу" — суспільний обробіток землі) їх усіх збираються вивезти до Сибіру, тікають. Мамині брати, маючи на руках лише один документ на двох, вночі їдуть подалі, на Кавказ, а батько — на заробітки в Одесу. Там він працює на кисневому заводі і водночас вступає на робітфак (робітничий факультет) Одеського сільськогосподарського інституту. У селі залишається лише мама з нами, двома маленькими дітьми, і все господарство лягає на її плечі.

Пізньої осени 1932 року маму арештували. Забрали її напівроздягнену, навіть без панчіх. Повезли в район у Арбузинку, а комнезами (комітет незаможників) давай усе забирать. Як ми прийшли зі школи, у дворі було дуже багато підвід. Вивозили картоплю, буряки, квасолю. А я, шестилітня дівчинка, не розуміючи, що діється, взяла мамину корзинку з нитками і свою маленьку вишивану подушечку й притиснула її до грудей. Якийсь комсомолець підійшов і вирвав подушечку, а мене штовхнув у сніг. Комнезами позабирали у нас геть усе і навіть вигнали із власної хати прямо посеред зими. Я з моїм восьмирічним братиком без батьків перебивалась тоді у сусідів на хуторі. Потім приїхав із Одеси батько і відвіз нас до родичів: мене забрала до себе в село Перчунове мамина сестра тітка Феня, а брата Толю взяла батькова сестра тітка Настя, яка жила в с. Новокрасному. Отак для нас почався голодний 1933 рік: батько в Одесі — працює на кисневому заводі, де йому дали кімнату в комуналці зі спільною кухнею, і навчається в учительському інституті, а маму без суду відправили в одеську тюрму і там засудили до 25 років ув’язнення за "контрреволюцію".

У 1932—1933 роках московська комуністична влада в Україні влаштувала штучний голодомор. Люди мерли як мухи. На вулицях Одеси щодня прибирали трупи, а в Росії все було. Батько залишив нас із моїм братиком по родичах і, щоб здобути якісь харчі, поїхав на Кавказ, у Дагестан, до братів своєї жінки, Григорія та Миколая, які втекли туди від колективізації. Коли він привіз звідти додому в Україну мішок кукурудзяної крупи, то застав мене ледь живу. Я вже навіть не хотіла їсти, і коли мене змушували, то від безсилля не могла втримати ложку в руках. Мене перевезли в село Новокрасне до тітки Насті, у якої була корова, а брата Толю відправили замість мене в село Перчанове, оскільки він старший і щодня зможе приходити по молоко з іншого села за 25 км. Тітка Настя, хоча своїх дітей у неї не було, не змогла б прогодувати двійко малих.

На побаченні в одеській тюрмі мама передала батькові записку про те, що вона заховала на горищі хати золотий кишеньковий годинник, із поясненням, де вона його замурувала (скільки чвертей від комина і в який бік). Але в їхній хаті оселився комнезам (від "комітету незаможників"). Як же туди дістатися? От батько, приїхавши з Одеси, вночі крадькома пробрався на свою власну хату і, слава Богу, знайшов того годинника. В Одесі батько пішов у "торґсин" (рос.: "торговля с иностранцами"), здав годинник, і там, при ньому, якийсь єврейчик, брутально виламавши механізм, викинув його, а золотий корпус зважив і виписав цукру аж 22 кг. Той рафінад ми тишком товкли і, можливо, саме він врятував нас від голодної смерти.

Багатьох хоронили напівживих. Їздили підводами попід хати. Хто більше захоронить, отримає більшу пайку. У селі розповідали, що якийсь їздовий віз мерців на кладовище, коли дивиться: тінь іззаду піднімається. Це один чоловік очуняв і зібрався злазити, а їздовий, з переляку, лопатою його по голові, та й прибив і вкинув до ями. Усі виконували наказ ЛЄНІНА-СТАЛІНА: "Хто не з нами, той проти нас!"

У Перчуновому був голод, але людей менше вивезли на Сибір і менше хат із розібраною покрівлею без вікон і дверей із написами, як у Новокрасному: "Ворог народу — сривщик хлібозаготівлі". Чим це пояснити? Можливо, менше було активістів-комсомольців, бо в Новокрасній все забрали і вивезли на станцію Людмилівка на елеватор. Збіжжя виявилося різної вологости і зігрілося. Зерно гнило, його вночі вивозили в поле, виривали ями і закопували, а воно так смерділо, гірше, ніж гниле м’ясо. Люди крадькома туди пробирались, відкопували, їли цю гниль. Одні труїлись, інші виживали.

У селі стояли порожні хати тих, хто помер з голоду, і ми, діти, ходили розбирати стріху і шукали в цих сніпках соломи колосків, які не встигли перетрубити миші. Повні зернини ми зразу хрумтіли, а щупленьке несли додому і змагалися, у кого в жменьці більше збіжжя. Дуже раділи, як за день щастило натеребити жменьку зерна. Дома у ступці товкли і тітка Настя варила кандьор.

Ходили також до солом’яної скирди і віяли. За день можна було навіяти склянку зерна, і, якщо "об’їждчик" не забере, бо в нього теж голодні діти, то ввечері, щоб ніхто не бачив, тітка молола на камені те зерно і щось з нього варила. Бригади комсомольців шукали і забирали таке каміння, вилазили на дерева і підглядали через вікна, що в хаті робиться. Підслуховували, хто про що балакає. Одного нашого односельця Олексія ГОЛОВАНЯ, який дуже гарно співав, і так сильно, що лампа гасла, за те, що заспівав "Ще не вмерла Україна", засудили до розстрілу.

Люди ставали людоїдами. Одна жінка збожеволіла та й у відчаї порубала своїх дітей, поварила, а маленька донька втекла і розповіла це сусідам.

Хто взимку не помер з голоду, тільки потепліло, подався до "чугунки" (залізниці). Котрі змогли дійти до станції Людмилівка, сідали на "товарняки" і їхали, куди очі бачать… Більшість з нашого села кинулися на Донбас, у Горлівку.

Приїздили у село КОСІОР і ЧУБАР питати: "Чого селяни не ходять на роботу?" — "Сімуліруют!!!" А вони, пухлі, не можуть ногу підняти, човгають… Усіх їх гнали на поле працювати.

Як завесніло, ми їли все, що зеленіло. Коли зацвіла біла акація, від її солодкого цвіту сильно блювали, а од жовтої — ні.

Весною 33-го приїхав із Дагестану дядько Микола, мамин брат. Вони врятувались там, на Кавказі, від Сибіру. Узяв він мене, й ішли ми з Перчанової в Новокрасну 25 км. Багнюка страшенна, ледве ноги витягаєм. Йому було років 22—23, а мені — 7. Але коли ми прийшли, то нам не зраділи, бо — зайві їдаки. Напевно, все їстівне, що привіз дядько з Кавказу, він залишив у своєї рідної сестри в Перчановій.

Навесні стало трохи краще. Пішла трава-лобода. Почали з неї варити кандьор. Діти наїдались такого гарячого кулешу і хворіли-гинули. Живіт великий, полягають дітки на сонечку і віддають Богу душу з "благою" посмішкою, бо живіт повний. Сонечко лагідно світить, хочеться спати, спати… І бачаться чудові сни: житні колоски колише вітер… Мати увечері приходить з поля за дитиною, а вона вже холодна, і сині-сині губки всміхаються…

Стільки було материнських сліз, що один комуніст, БЕРМАН Лейба Наумович, присланий, як 30-тисячник, на село, — "поднімать", не витримав і повісився на своєму ремені коло ліжка, написавши записку: "Ми не за таке комуністичне життя воювали". Ховали його таємно, без почестей.

Автор: Клавдія ЩУКИНА, Джерело: Українське слово
Обговорити на форумі