Цінності, інтереси та геополітичні реалії: що є важливим у євроатлантичній політиці безпеки?

Передмова. Поняття регіону не є безперечним. Дивлячись на карту, можна виокремити певну територію, що формує природній регіон, але політичні реалії можуть бути іншими і не сприяти співробітництву, яке є необхідною передумовою формування регіону. Під час "холодної війни" Балтійського та Чорноморського регіонів не існувало. Країни що до них входять були розподілені кордонами, що проходили, відповідно, із півночі на південь та із сходу на захід. Отже, до 1989 року ці терміни використовувалися лише по відношенню до минулого, оскільки країни регіону були частинами Радянського Союзу.

Для виникнення регіону географічної близькості замало; потрібні відмова від політичних бар’єрів та взаємодія. Перш за все, всі країни повинні усвідомити свою належність до єдиного регіону. Це вдається не всім державам-сусідам, оскільки певний зв’язок між ними має визнаватися всіма: чи-то культурний, чи-то мовний, історичний або просто спільна зацікавленість у тому, щоб сформувати регіон. Значно краще, якщо інші політичні актори також визнають певну територію регіоном, враховуючи при цьому його інтереси.

Як Балтійський, так і Чорноморський регіони набули важливого значення для євроатлантичної спільноти, але в різний час. З Балтійським регіоном це відбулося вже у 1990-х роках, в той час як Чорноморському регіону тільки зараз почали приділяти увагу. Ця часова відмінність свідчить про відмінності всередині самої євроатлантичної спільноти, про відмінності, притаманні Росії, а також про відмінності між самими країнами цих регіонів.

Ключовими для інтересів євроатлантичного співтовариства були і залишаються два питання. Перше стосується кордонів, тобто того, наскільки НАТО та ЄС можуть розширювати коло своїх членів. Друге - питання про співпрацю із країнами, що стануть або не стануть членами НАТО та/або ЄС. Співпраця може бути пов’язаною із прагненням членства, але вона також може випливати із потреб врегулювання тих чи інших криз. Насправді ці два прояви пов’язані: країни-кандидати часто воліють брати участь в операціях із управління кризами з метою продемонструвати власні можливості та свою потенційну корисність від приєднання до ЄС та НАТО. Одним із приладів цього є Балтійський батальйон в колишній Югославії.

В цій доповіді спочатку будуть описані міркування та стереотипи Євроатлантичного співтовариства в тому, що стосується членства у ньому. Потім обговоримо складні відносини між Євроатлантичною спільнотою та Балтійським і Чорноморським регіонами. Зокрема, особливу увагу приділимо останньому, а також порівнянню двох регіонів. В цьому контексті ми також обговоримо, що може бути спільного у мотивах та відношенні євроатлантичного співтовариства стосовно двох регіонів. Чи керуються ЄС та НАТО і їхні держави-члени своїми цінностями, інтересами або ж геополітичними реаліями? Навряд чи щось одне із цього виявиться правильною відповіддю – скоріше завдання полягатиме у пошуку основного мотиву політики західних держав.

Інститути та проблеми членства

Реалії 1990-х років. Інститути та проблеми членства роками пов’язувалися із кордонами та територіальним захистом. Цей захист, як його сформульовано у статті 5 Уставу НАТО (та у ідентичній Статті V Договору про Західноєвропейський Союз), довгий час був основним завданням НАТО та ключовою проблемою європейської безпеки. Після падіння Берлінської стіни, розпаду ОВД та СРСР; після того як основна увага НАТО змістилася до управління кризами, - суперечки щодо прийому нових членів зводилися до аргументів про можливу потребу захисту від майбутніх загроз. Відповідно, у свідомості країн, що прагнули вступити до НАТО (до певної міри це також стосувалося членства у ЄС), гарантії безпеки відігравали важливу роль, хоча й різну для різних країн.

Протягом кінця 1990-х та декількох наступних років, маючи справу із наслідками втягнення у конфлікти на Балканах, у ЄС та НАТО обговорювалися проблеми, пов’язані із розширенням у Східній та Північній Європі. Хоча Польща була одним із перших кандидатів (не в останню чергу завдяки підтримці Німеччини), держави Прибалтики не розглядалися як пріоритетні кандидати на вступ. Як колишні республіки СРСР, вони вважалися надто чутливими до членства у НАТО, особливо після негативної реакції Росії на перше розширення НАТО у 1999 році (що включало Польщу, Чехію та Угорщину). Відома стаття Асмуса та Нюріка у Survival 1996 року також може трактуватися так: країни Прибалтики потребують захисту, а Швеція та Фінляндія можуть надати їм такий захист. Але думка про те, що Швеція та Фінляндія можуть підсилити свою участь у гарантуванні того, що здавалося недосяжним для НАТО, зустріла подив та опір з боку північних держав, які мало того, що відмовлялися від будь-яких ролей держав-гарантів, так ще й не хотіли ізолювати свій регіон. Фінляндія, не заперечуючи власної участі, також виступала за залучення великих організацій. (1)

Звичка трактувати безпеку як наслідок інституційного членства, доповнена коливаннями та непевністю щодо розширення, породила серед деяких держав (не в останню чергу в Німеччині) певну роздратованість, оскільки конфігурація різноманітних інститутів здавалася їм занадто "безладною". Деякі побоювалися створення "сірої зони", коли держави, що не бажали або не могли приєднатися до НАТО, сформували б нейтральну зону навколо Балтійського моря, що могла б стати орієнтиром для інших держав та породити суперечки. Частково це побоювання було наслідком непорозумінь стосовно нейтралітету Швеції та Фінляндії, де ця політика розглядалася більше як поточний політичний вибір, ніж як історичний феномен. (2)

Хоча в документах ЄС і не містилося норм про територіальний захист, але побоювання деяких країн Союзу були такими ж як і в НАТО: приєднання прибалтійських держав призведе до оборонних зобов’язань ЄС щодо них de facto, оскільки нові держави повинні також приєднатися до Західноєвропейського союзу. Із урахуванням реакції Росії та проблем, пов’язаних із захистом цих країн, дехто висловлював думку, що все це – дуже ризикована справа. Російські етнічні меншини також зіграли свою роль в умовах, коли пам’ять про Балкани все ще була свіжою в умах західноєвропейських політиків.

Сьогоднішні реалії. Хоча, як зазначено вище, євроатлантичне співтовариство, Росія та інші країни суттєво змінилися, багато проблем сьогоднішнього Чорноморського регіону нагадують колишні проблеми регіону Балтійського моря; а погляди різних організацій на їх вирішення так само розходяться. Фактор безпеки все ще залишається важливим, хоча зміна характеру загроз зробила "безпеку" широким поняттям, яке включає, приміром, тероризм або кліматичні зміни. Важливу роль відіграє нещодавнє розширення Європейського Союзу та його наслідки для можливих майбутніх розширень та їхніх умов.

ЄС Думки країн-членів ЄС щодо продовження процесу розширення суттєво різняться. Канцлер ФРН Меркель заявила, що Європі потрібно уточнити свої зовнішні кордони. Окрім держав Балканського півострова, в найближчому майбутньому обіцянок членства не повинно надаватися нікому. (3) В Німеччині порятунок Конституційної Угоди розглядається політичними партіями як передумова майбутнього розширення. У спільній заяві ХДС/ХСС/СДПН під час головування Німеччини у ЄС було сказано: "Зовнішні кордони ЄС потрібно визначити чіткіше. Політична єдність без кордонів неможлива. Ми не повинні брати на себе зобов’язань більших, ніж те, що ми можемо виконати стосовно об’єднання континенту; цього вимагає наша відповідальність за європейську самосвідомість. В той же час не повинно виникнути нової "залізної завіси" на кордонах ЄС. Необхідно запровадити спеціальну форму добросусідських відносин, засновану на спільних цінностях, таку, що гарантувала б безпеку та процвітання для країн, що не можуть стати повноправними членами." (4) В той же час наслідки твердого "ні" чудово розуміють у Німеччині, і тому німці не поспішають заявити, приміром, Україні, що в неї немає шансів отримати членство. (5)

Ці думки знайшли відображення у заявах Міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта, який заявив прямо протилежне словам Меркель: "Йдуть розмови про визначення кордонів Європи. Малювання великих ліній на великих картах Східної Європи може стати небезпечною справою. Ми повинні знати, що це матиме надзвичайно сильний вплив на ті сфери або ті країни, які залишаться по іншу сторону таких ліній. Ми можемо стати свідками відродження націоналізму або інших "господарів", якщо світло євроінтеграції – яким би примарним або далеким воно не було – згасне." (6) В цілому, існуючий нинішній шведський уряд, як і попередній, виступає за розширення. Не тільки країни Західних Балкан та Туреччина повинні стати членами ЄС; двері повинні бути відчиненими для Молдови, України, а також Білорусі, як тільки вона отримає демократичну систему. Міністри Карл Більдт та Сесілія Мальмстрьом йдуть ще далі, нагадуючи своїм європейським партнерам про важливість тримати двері відкритими для всіх європейських країн, які можуть у майбутньому виконати всі вимоги для членства. (7) Як заявила Сесілія Мальмстрьом, очевидно, що межа кількості членів ЄС існує. Але сьогодні проводити цю межу не варто. (8)

Великобританія дотримується схожих поглядів та, як і Швеція, традиційно прихильно ставиться до подальшого розширення ЄС. Джефф Хун, британський Міністр у справах Європи, виступаючи у Комітеті зовнішніх справ Європарламенту щодо засад надзвичайної "м’якої сили" ЄС, що дозволила йому змінити навколишній світ більше, ніж будь-якій іншій організації, відніс цей вплив на рахунок перспектив членства. Якщо ЄС хоче заохотити країни обирати такий шлях, який відповідає його інтересам, останній пункт призначення не варто відкидати. Двері для України залишаються відкритими, як і для всіх інших "європейських країн." (9)

Посилання
(1) R D Asmus and R C Nurick, "NATO Enlargement and the Baltic States", Survival, vol. 38, no. 2, summer 1996.
(2) See, for example, G. Herolf, "The Baltic Sea Region – A Grey Zone in the New Europe?", Studia Diplomatica, Vol LI, no. 6, 1998.
(3) "Merkel bezieht beim IBF klare Position: Keine Beitrittszusagen über den Balkan hinaus. Europäische Grundsatzrede zur Eröffnung", BertelsmannStiftung, Berlin 22 Sep. 2007.
(4) EU-25/27 Watch, No. 4, Institut für Europäische Politik (IEP), EU-CONSENT Constructing Europe Network, див. www.eu-consent.net., Jan. 2007, p. 106, and Cabinet Statement on German EU-Presidency, Berlin, 5.11.2006
(5) EU-25/27 Watch, (see ref. 4), p. 218.
(6) Carl Bildt, Minister for Foreign Affairs, "Open wide Europe’s doors. Who wants to be ‘absorbed’ by the European Union and who can design the ‘borders of Europe’"? International Herald Tribune, 8 Nov. 2006.
(7) Carl Bildt, Minister for Foreign Affairs, and Cecilia Malmström, Minister for EU Affairs, "Vi vill göra skillnad i Europa" ["We want to make a difference in Europe"], Dagens Nyheter, 30 Nov. 2006.
(8) Speech by Cecilia Malmström, "Tal på Utrikespolitiska Föreningen I Uppsala" ["Speech at Uppsala Association of International Affairs], 4 Dec. 2006, http:// regeringen.se/sb/d/7415/a/73551.
(9) Hoon tells MEP:s: EU enlargement is a success story, European Parliament, News – Press service – Info, 23 Jan. 2007.

Автор: Гунілла ХЕРОЛЬФ (на фото), за матеріалами Шведсько-українського форуму з безпеки
Обговорити на форумі