Системи безпеки в балтійському та чорноморському регіонах: минуле та майбутнє

Важко точно сказати, якою мірою сьогоднішня політика в наших двох регіонах визначається травматичними спогадами з минулого, і якою саме датою розпочинається це минуле. Я, тим не менш, не заглиблюватимусь у минуле далі, ніж дата початку перших, на мою думку, "сучасних" систем безпеки, а саме тих, що були встановлені близько 1815 року після завершення наполеонівських війн.

В регіоні Балтійського моря встановилося щось схоже на стабільність. Росія в цілому досягла своїх цілей. Разом із Пруссією Москва розгромила та розділила Польщу. Москва також встановила контроль не тільки над трьома балтійськими країнами, але, за наслідками її перемоги над Швецією у 1808-09 роках, і над Фінляндією, хоча остання й отримала статус автономного великого герцогства в Російській імперії. Швеція, традиційний балансир російської могутності в цьому регіоні, була в занепаді з 1709 року. У 1812 році вона запровадила обережну та дружню політику щодо Росії. Жан-Батіст БЕРНАДОТ, новообраний кронпринц Швеції, змирився із втратою Фінляндії в обмін на російську підтримку у справі здобуття Норвегії. Таким чином Бернадот об’єднав Скандинавський півострів та створив державу, достатньо сильну для того щоб чинити опір Росії, у випадку необхідності – за допомогою британського флоту.

Але така стабільність була хиткою з трьох причин. Польський народ не втратив свого прагнення до незалежності, навіть після придушення повстання 1830-31 років. Проблему об’єднання Німеччини ще не було розв’язано, і спосіб, у який це було зрештою зроблено, був вирішальним для тих типів структур безпеки, що виникли в регіоні. Нарешті, стара дилема зв’язку між процесами в Балтійському та менш стабільному Чорноморському регіонах ще не була розв’язана.

На Чорноморський регіон у 1815 році чекали великі зміни. Головним чином цим можна було завдячувати процесам занепаду Османської імперії та експансії Російської імперії, які були далекі від завершення. Апетити Росії підігрівалися кількома факторами, що були відсутніми у випадку із Балтійським регіоном. Релігійний присмак робив Константинополь набагато більш привабливою метою ніж Копенгаген; крім того, данці були традиційно друзями Росії. Завдяки вузькості Босфору та Дарданелл, султан контролював вихід до Чорного моря, в той час як вихід до Балтійського моря був достатньо широким щоб застосовувався принцип міжнародних вод. Народи на Балканах під владою мусульманської Порти були здебільшого православними християнами, на роль протектора яких претендувала Росія. Ці тенденції підсилилися із виникненням панславістського руху.

Однак британці не були готові змиритися із суттєвим збільшенням російського виливу за рахунок Османської імперії. Наслідком стала Кримська війна 1854-56 років, що завершилася тимчасовим зменшенням російських амбіцій. Ще до того як закінчитися, Кримська війна розповсюдилася й на регіон Балтійського моря. Британці більше не збиралися миритися із зростанням російського впливу за рахунок Швеції-Норвегії. Тому вони заохочували шведів до мрій про повернення якщо не всієї Фінляндії, то хоча б Аландських островів. З цих островів контролювався вхід до Ботнічної затоки, вони (за висловом Наполеона) були "пістолетом, направленим у серце Швеції".

Британський Королівський флот зайшов у Балтійське море після того як шведський уряд інтерпретував принцип нейтралітету таким чином, щоб дозволити британцям використати шведські порти на Балтійському морі для поповнення запасів провізії. Британці зруйнували російські укріплення на Аландських островах, а за умовами Паризького мирного договору росіяни погодилися на заборону будувати фортифікаційні споруди на островах. Британія навіть надала гарантії Швеції-Норвегії, якими Стокгольму було обіцяно британську підтримку в обмін на обіцянку не віддавати жодних територій Росії. Однак Швецію було використано Британією задля подальшого тиску на Росію з метою змусити її до миру, що й трапилося ще до того, як Швеція вступила у війну.

Набагато масштабніші зміни відбулися в Балтійському регіоні із об’єднанням Німеччини у 1870 році. Це об’єднання відбулося під авторитарним проводом Пруссії та БІСМАРКА, а не лібералів, які невдало спробували це зробити у 1848-49 роках. У 1861-63 роках БІСМАРК розбив Датське королівство з метою анексувати німецькомовні герцогства Шлезвіг та Голштінія. Розгромивши Францію у 1870 році та оголосивши короля Пруссії імператором Німеччини, БІСМАРК створив нового могутнього суперника російському впливові у Балтійському регіоні. На практиці, однак, БІСМАРК надавав перевагу співробітництву із Росією з метою реалізації їхніх спільних уявлень про політичну та соціальну "стабільність".

Фактично, в регіоні Балтійського моря не було війн та територіальних змін між 1870 та 1914 роками. Таке становище зберігалося навіть після відставки БІСМАРКА у 1890 році, коли німецько-російські відносини стали набагато менш дружніми. Тим не менш, латентна нестабільність зростала.

Те ж саме стосувалося й внутрішнього становища в обох імперіях. У Німеччині зростання впливу соціал-демократів поступово підривало владу кайзера. В Росії, із її доведеною до абсурду авторитарною системою та загальним безладом, цар Микола був вочевидь нездатний втримати систему в довгостроковій перспективі, навіть незважаючи на те, що він зміг оправитися після поразки від японців у 1905 році.

Нестабільність в підкорених країнах також зростала. У Фінляндії та у балтійських провінціях росіяни намагалися придушити рухи національного опору, а у своїй частині Польщі проводили жорстку політику після розгрому другого польського повстання 1863 року. У цілому, на деякий час така політика принесла успіх. Але на який?

Вирішальними факторами в усьому регіоні Балтійського моря стали індустріалізація, зростання міжнародної торгівлі та інвестицій, масова освіта, націоналізм, секуляризація та просування ідей демократії – коротко кажучи, модернізація. Ці процеси по-різному вплинули на різні країни регіону, але змінили Балтійський регіон за десятиліття до 1914 р. Незважаючи на "заморожену" систему безпеки, було достатньо підстав для того щоб із оптимізмом дивитися у майбутнє.

Все це не відбулося у таких самих масштабах у регіоні Чорного моря, основною причиною чого, на мою думку, була неврегульована доля Османської імперії. Її володарі були достатньо сильними щоб зупинити модернізацію та соціальний прогрес, але не настільки щоб уникнути майбутніх поразок на Балканах. Виникнення повністю незалежних держав у Румунії та Болгарії стало новими факторами безпеки на берегах Чорного моря. Але саме зіткнення російських інтересів та інтересів Габсбургів стосовно залишків Османських володінь у Західних Балканах призвело до Першої світової війни та, можна сказати, і до початку жахливого "короткого ХХ століття" між 1914 та 1991 роками.

Що ж стосується подій першої світової війни, то нам потрібно згадати, що для встановлення прямих контактів із російськими союзниками у Британському королівському флоті уважно розглядали альтернативний балтійський маршрут перед тим як вирішили обрати чорноморський, що й призвело пізніше до катастрофи під Галліполі.

На початку 1920-х років все змінилося як у Балтійському, так і у Чорноморському регіонах. Як мінімум чотири імперії розпалися приблизно одночасно: Німецька, Російська, Австро-Угорська та Османська. Переможні західні держави, Британія та Франція, також були імперіями, але підлеглі їм народи жили поза Європою. Ці держави створили новий світовий порядок під проводом Ліги Націй, попередника сьогоднішньої ООН, яка мала б призвести до того, щоб принципи міжнародного права визначали стратегії безпеки європейських держав.

Недовгий час здавалося, що ця політика має успіх у Балтійському регіоні. На руїнах царської імперії виникли (або були відновлені) п’ять незалежних держав: Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва та Польща; всі вони стали членами Ліги Націй. Нова комуністична Росія зробила все можлива, щоб перешкодити цьому, але не змогла. Британський Королівський флот, який тепер знову мав вільний доступ до Балтійського моря, відіграв свою роль у підтримці нових держав.

У Чорноморському регіоні все було не настільки оптимістично. Україна деяких час мала фактичну незалежність, але не змогла відстояти її коли більшовицька Москва вдалася до наступальних дій. Україна була для Москви значно ціннішим трофеєм ніж балтійські країни та була під російським впливом значно довше. На східному узбережжі Чорного моря Грузія, із своїм меншовицьким, або соціал-демократичним, режимом, була знову окупована та увійшла до складу Совєтського Союзу. З іншого боку, сильна та швидко модернізована Туреччина виникла на уламках Османської імперії. Конвенція Монтрьо 1935 року, що регулювала проходження суден через Босфор, здавалося, прибрала ще один фактор дестабілізації.

Однак як тільки СТАЛІН досяг абсолютної влади у Совєтському Союзі у 1929 році, а ГІТЛЕР – у Німеччині у 1933 році, перегляд цими ревізіоністськими державами Европейського порядку став лише питанням часу.

Він розпочався у Балтійському регіоні. У пакті МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА від серпня 1939 року СССР та Німеччина домовилися розділити Польщу, що й було здійснено у вересні 1939 року. Надалі вони погодилися, що Фінляндія та три інші балтійських держави належать до Совєтської сфери інтересів. Спочатку СССР вимагав створення власних військових баз на територіях цих країн, на що отримав згоду. Відмовилася Фінляндія, більша та упертіша країна, після чого три місяці успішно стримувала військовий наступ СССР.

Я майже не згадував про Швецію, про яку, власне, і нема чого згадувати, окрім того, що шведи вчилися проводити політику гнучкого нейтралітету задля збереження миру. Я маю на увазі те, що вони, по-перше, скористалися гнучкістю деяких принципів нейтралітету в міжнародному праві, але також те, що іноді вони порушували ці принципи, коли вважали це необхідним та сподівалися, що великі держави вважатимуть за краще не заперечувати і продовжувати визнавати нейтральний статус Швеції.

Коли на Фінляндію напали совєтські війська у листопаді 1939 року, уряд Швеції змінив свою стратегію. На його думку, совєтизована Фінляндія була б настільки небезпечним викликом для безпеки самої Швеції, що вкрай обмеженої військової допомоги, що дозволялася принципами нейтралітету, було б замало. Отже, Швеція не заявляла про свій нейтралітет, натомість вважаючи себе "невоюючою", що дозволило їй надавати Фінляндії значну кількість сучасного військового обладнання, фінансові кредити та ін. Москва знала про це, але не могла нанести удар у відповідь, тож шведські експерименти на цей раз закінчилися вдало.

Зимою 1939-40 років відбулося відновлення старої взаємодії Балтійського та Чорноморського регіонів, принаймні на картах французьких штабів. Ті з французів, хто волів краще воювати із СССР, ніж із Німеччиною, розробили амбітні плани нападу на совєтську "м’яку підчеревину", тобто Баку та Кавказ, сподіваючись при цьому на допомогу Туреччини. Нічого з тих планів не вийшло, а закінчення совєтсько-фінляндської війни остаточно поклало їм край.

За умовами мирного договору від 13 березня 1940 року Фінляндія поступилася значними частинами своєї території Совєтському Союзу, але здобула дещо важливіше: повагу СТАЛІНА. Трьом меншим балтійським державам не настільки пощастило. Влітку 1940 року СТАЛІН використав свої військові бази на їхній території для прискорення окупації та подальшої анексії.

Для Чорноморського регіону пакт МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА мав значно менші наслідки. Румунію змусили поступитися провінціями, що приблизно відповідають території сучасної Молдови. Ймовірно, СТАЛІН думав, що території, отримані ним за співпрацю із ГІТЛЕРОМ, послугують корисним захисним поясом навколо Росії, але коли ГІТЛЕР напав у червні 1941 року, вони виявились безкорисними, частково тому, що навіть найпростіші військові приготування не були зроблені. Однак, що стосується Чорноморського регіону, найбільшу фундаментальною причиною тієї легкості, з якою німецький Вермахт окупував територію України, мені здається, було сталінське рішення початку 1930-х років про знищення українського селянства та підрив національного духу українців шляхом організації голодомору, який вбив мільйони невинних людей.

Однак, коли у 1943-44 роках Красная армія відкинула німців на всіх фронтах від Баренцового моря на півночі до Чорного моря на півдні, стало зрозуміло, що СССР отримає в Європі набагато сильніші позиції, ніж будь-коли мала Росія.

Це стало надто помітно по відношенню до Балтійського регіону. Фінляндія знову стала винятком, оскільки Гельсінкі вдалося зіскочити з німецького потягу й підписати сепаратне перемир’я із СССР у вересні 1944 року, що зберегло Фінляндії незалежність. Але прибалтійські країни були знову окуповані, у той час як підкорена комуністична Польще втратила частину своїх східних територій (до Штеттіна та Бреслау). Що ж стосується території Німеччини, де Пруссія колись була потенційним балансиром для Росії, совєтська зона окупації (пізніше НДР) була зараз не більше ніж сателітом СССР. Острови Данії були в десяти хвилинах від совєтських кораблів. Три прибалтійські країни стали набагато більш мілітаризовані, ніж вони були при царизмі. Тільки на початку 1960-х, коли Бундесвер став могутньою силою, щось схоже на новий баланс сил сформувалося в регіоні Балтійського моря.

В регіоні Чорного моря нові комуністичні режими дещо підсилили совєтський тиск на Туреччину, але, на мою думку, у цілому ситуація мало відрізнялася від тієї, що існувала між війнами. Туреччина виявилася здатною чинити спротив совєтському тиску, а із допомогою США їй вдалося стати значною військовою потугою.

Можливо, хтось може зауважити, що в Балтійському регіоні вже було щось подібне, якщо взяти до уваги об’єднані Швецію та Норвегію, які створювали стратегічну єдність Скандинавського півострова до того, як мирно розділилися у 1905 році. Вони офіційно декларували різні стратегії безпеки, оскільки Норвегія буда серед держав-засновниць НАТО у 1949 році, у той час як Швеція продовжувала свою політику неприєднання в мирний час, маючи на увазі зберігати нейтралітет в часи війни. Військова реальність, однак, була дещо іншою, беручи до уваги секретні шведські приготування до військової співпраці із Заходом, у першу чергу з Норвегією. Совєтському Союзу про це було відомо, наслідком чого була помітна військова напруга в басейні Балтійського моря.

Протягом десятиліть "холодної війни" ставало дедалі важче аналізувати параметри безпеки у Балтійському та Чорноморському регіонах окремо. В обох регіонах вони були пов’язані із значно ширшими стратегічними завданнями. Особливо це було помітно у Північній Європі: розвиток баз для совєтських атомних підводних човнів, розширення Совєтського Північного флоту та його тренування у Норвезькому морі засвідчили, що з точки зору політики безпеки регіон Балтійського моря мав розглядатися саме в глобальній перспективі.

Я майже нічого не сказав про торгівельні та культурні зв’язки між двома нашими регіонами. Відхід Совєтського Союзу від нормальних відносин із сусідами означав для Балтійського регіону зникнення у 1920-х роках тієї динаміки, яка існувала до 1914 року. Економічні кризи та протекціоністські заходи 1930-х років додали проблем. Протягом Другої світової війни та після 1945 року узбережжя Балтійського моря від Виборгу на совєтсько-фінляндському кордоні до міста Росток на кордоні між ФРН та НДР було закритим. Припускаю, що в Чорноморському регіоні ситуація була схожою.

В кінці 1980-х років, коли занепад совєтської системи ставав дедалі очевиднішим, історія зробила поворот, якого мало хто очікував на Заході. Я пам’ятаю свою здивованість, коли все так швидко відбулося на моїх очах, коли я працював у Гельсінкі у нашому Посольстві влітку 1989 року. Спочатку в гавані Гельсінкі почали з’являтися човни, на яких був старий естонський національний прапор часів незалежності. Та як вони насмілилися? Дещо пізніше, під час відпустки у Лондоні я читав у британських газетах про суперечності, що виникли в Україні стосовно того як слід зустріти 280 річницю полтавської битви. Невже історія, відмінна від тієї, що була свого часу нав’язана Петром Великим, могла вижити крізь століття? Протягом декількох наступних років я зрозумів, що епізоди, подібні до цього, були ознаками значно серйозніших зрушень, що вже чекали.

Оцінюючи останні п’ятнадцять років, думаю, мені, як Вашому гостю, не слід намагатися описувати, що саме цей час приніс Чорноморському регіону. В тому ж, що стосується регіону Балтійського, нам потрібно виокремлювати два періоди.

Перший етап, приблизно до 2004 року, характеризується передусім оптимізмом стосовно інтересів Росії брати участь у розвитку регіонального співробітництва на основі рівності. Протягом цих років об’єднання Німеччини, революція в Польщі, відведення колишніх совєтських військ, розширення ЕС та НАТО приймалися Москвою, хоча й часом вимушено. Зменшення військової напруги було надалі засвідчено призупиненням совєтсько-фінляндського Пакту про взаємодопомогу, до якого фіни були змушені приєднатися у 1948 році. Нова динаміка економічних відносин найяскравіше проявилася протягом піднесення прибалтійських "тигрів": Естонії, Латвії та Литви. Та, що найважливіше, Росія брала участь у цих процесах, хоча й меншими темпами та із більшими зауваженнями ніж інші країни, що можна було зрозуміти з огляду на спадок сімдесятилітнього панування совєтської системи. Одним із декількох серйозних суперечок було небажання Москви визнати, що окупація та анексія прибалтійських держав у 1940 році була незаконною. Якщо росіяни вважали інакше, що ж тоді це означало для них з точки зору майбутньої свободи дій?

Після 2004 року симптоми, як на мене, стали загрозливішими. Російський народ, здається, готовий до дедалі більш авторитарного та націоналістичного керівництва. Неможна заперечувати, що цей режим успішно зробив багато чого, що прості люди високо цінують у повсякденному житті. Це може бути й виключно завдяки зростанню цін на нафту та газ, але часто пересічним людям немає до цього діла. Сподіваючись на зміни в бік політичного плюралізму, незалежних ЗМІ та вільного ринку, ми не можемо виключати ризику виникнення передумов для формування тривалого авторитарного режиму в Росії.

Енергетика є новою грою в силовій політиці. Авторитарний, але професійний та гнучкий режим, можливо, є краще пристосованим до такої гри ніж "м’які" демократії. Сподіваюся, що і Балтійський, і Чорноморський регіони матимуть змогу спостерігатися та навчатися.

Автор: Крістер ВОЛЬБАК, Міністерство закордонних справ Швеції
Обговорити на форумі