Подяка від "Полігону"

Винесення сміття з хати, хоч і неприємна процедура, але обов’язкова. Якщо біля багатоповерхівок контейнери для сміття стоять у кожному дворі, то в центрі — лише в кількох місцях. Що ті смітники стали своєрідним "клондайком" для бомжів як невичерпне джерело картону (із сусідніх крамниць) та іншого "вторчормету" — зовсім інша річ.

Для більшості же громадян це місце — єдина можливість позбутися сміття. Деякі "центрові" містяни пристосувалися викидати сміття у "пінгвінчики", яких з часом змінили більш естетичні кошики. Потім воно добу стоїть, його розтягають собаки і коти у пошуках поживи. У результаті той непотріб цілий день літає центром міста, розноситься. Словом, естетизму середмістю це не додає. Тож ще задовго до агітплакатів "Я люблю своє місто" я його любив і сміття справно носив до задвірку "Глобуса", колишнього книжкового магазину.

Було, мій сусід повадився викидати сміття у вуличні сміттярки. Здав він себе елементарно. Якось я виносив сміття, а він — мені назустріч: "Там місця вже нема", — "порадував". Викидаючи сміття завжди у великі контейнери, я щось і не зрозумів, як там місця може не бути. Та надворі усе зрозумів. Але за звичкою поніс свої побутові відходи туди, де їм і місце. А сусідові, при нагоді, мораль таки прочитав: і про псів, котрі його потрошать, і про дітей, які його топчуть. Принаймні, душу відвів. Але сусід, здається, мораль зрозумів...

А якось, як завжди, виношу сміття. "Можна вас на хвилинку?" — чую у спину. "Ну ось. Зараз якийсь бомж проситиме милостиню", — думаю. Але пристойного вигляду чоловік представляється: "Я директор підприємства "Полігон". Хочу вам подякувати". "Щось новеньке", — коментую про себе. "Я вже цілу годину тут стою, — каже, — стежу за людьми. Одна старша жінка просто викинула сміття на куті, інші — кидають у міські сміттярки. Ви єдиний, хто відніс його у контейнер. Від імені "Полігону" я вам щиро дякую", — каже насамкінець.

"Бо я коломиянин", — не находжуся що сказати і ляпаю перше, що мені прийшло до голови. А вже потім задумуюсь, що сказав. А справді! Коломиянин — це не лише той, у кого сім колін містян у роду. Зрештою, це просто випадок народження. До Другої світової війни місто на 60 відсотків населяли євреї. Вони майже всі виїхали на "землю обітовану", залишивши нам порпатися у своєму смітті.

Одна моя знайома, зовсім не коломиянка, бо досі квартиру винаймає, завжди, де би ми не були на природі, збирає сміття у пакет — на відміну від тих "биків", що приїздять сім’єю на "пікнік". Розкопав своє сміття, що залишилося від попереднього разу, — і далі смажити шашлик... А що його діти у футбол грають пластиковими пляшками і целофанами, йому байдуже. Зате він теж "коломиянин", та ще й крутий, на "Лексусі".

А любов до міста, так і хочеться поморалізувати, починається не з джипів і приватних крамничок, а з уміння ставитися до місця проживання, як до рідної оселі...

Автор: Ігор ФЕСТРИГА, "Вільний голос" для www.KOLOMYYA.org
Обговорити на форумі