Нестерпний запах нестерпної правди

На початку 2000 року міська рада через засоби масової інформації закликала зареєструватися місцевих жителів, котрі пережили Голодомор у східних і південних областях України в 1932—1933 роках. На той час зголосилося понад 200 осіб. Сьогодні таких людей у Коломиї є трохи більше сотні. Не беручи до уваги Голодомор, як цілеспрямовану політику партії і уряду щодо українського населення, особи, які зареєструвалися, очікували обіцяної матеріальної допомоги. Допомога залишилася голою декларацією. Але справа не тільки і не стільки в цьому.

Журналіст "Вільного голосу", керуючись поданим міськрадою списком очевидців Голодомору, намагався з тими очевидцями зв’язатися, бодай по телефону. На жаль, більшість очевидців або померли, або через старість, на жаль, мало що пам’ятають. Є й інша категорія зареєстрованих "очевидців" — одні навідріз заперечують факт Голодомору, інші "щось десь там чули", але "не в таких масштабах".

Наприклад, мешканка з вулиці Коновальця заявила в телефонну слухавку: "Ничего я вам не скажу, я вообще против всей этой вашей бандитской политики". І до чого тут "вся ваша политика" — важко зрозуміти.

Мешканка з вулиці Мазепи оповіла, що народилася у 1923 році на хуторі Черепів, що межує з Росією. Отже, в 1933-му була десятилітньою дівчинкою. Запевняє, що в тому році стояла посуха. Земля потріскала, колоски "стирчали, як солдатики" — без зерна. Сім’я виїхала до Ростова. А штучний голод — "то все брехня, придумана націоналістами".

Менш категоричним виявився мешканець з вулиці Бандери К. Крупський. У 33-му він проживав з батьками в Києві. Було сутужно з харчами. Батьки здавали фамільні коштовності взамін на продукти.

Михайло Кондратюк до пенсії служив військовиком на аеродромі в Коломиї. Родом з Житомирської області, райцентр Андрусівка. У 34-му від голоду помер його брат, відтак мати. Завербовані радвладою сільські п’янички нишпорили по хаті, стодолі, шукаючи схованого зерна. Більше нічого не пам’ятає, позаяк переніс сім операцій.

Жителька Нижнього Вербіжа учителька-пенсіонерка Марія Сазонова під час "жнив розпачу" мала дев’ять років. Мешкала в місті Хорол Полтавської області в багатодітній сім’ї. Аби прогодувати сім’ю, батьки їздили в Білорусію за продуктами. Нишпорки вистежили — батька посадили в тюрму "за спекуляцію". Троє дітей зосталися без батьків. Сусідка порекомендувала звернутися до міліції, аби повернули дітям батьків, бо самі не виживуть. Власті "змилосердилися" — дітей забрали в дитбудинок. У дитбудинку перенаселення — 600 малолітніх клієнтів, а він розрахований менше ніж на половину цієї кількості. Слабосилі просто помирали. Однак, дитбудинок — хоч якась надія на виживання. Тому деякі мами у безнадії підкидали туди своїх малюків... Пані Марія Сазонова просила журналіста: лиш не перебільшуйте. Не перебільшуємо. Куди вже...

Іван Козловський, що мешкає на вулиці Петлюри, наслідки "хлібозаготівель" бачив на станції Шепетівка, поряд з якою жив з батьками в малосімейці. Дотепер перед очима старого стоять жахливі картини літа 1933-го: довкола вокзалу, на залізничному полотні, а також у скверику, що всихав поруч, лежали поодинокі трупи у скарлючених позах. Батько казав йому, маленькому, що то жебраки, які не хотіли працювати й тому повмирали від голоду. І цей нестерпний солодкаво-кислий запах... Аби не травмувати дитячу психіку, сімейство Козловських переселилося в інший район міста.

Джерело: Андрій МАЛАЩУК, "Вільний голос"
Обговорити на форумі