Лиш матусин пам’ятаю силует

Чорне крило Голодомору торкнулося й родини Марії Кіндратівни Чиж, яка нині проживає в Гвіздці. Пані Марія, з дому Новицька, народилася у вересні 1923 року в селі Стрільники Малодівицького району на Чернігівщині. У батьків їх було четверо дітей, двоє доньок і двоє синів. Батько Кіндрат Якович був учасником Першої світової війни, під час якої попав у австрійський полон аж до Відня. З чужих країв довелося чоловікові втікати через Галичину, й наш край, місцеві люди припали йому до душі. Тому змалечку маленька Марійка часто слухала теплі батькові спогади про "Галіцію".

Коли голод прийшов у Стрільники, Марії Кіндратівні вже було дев’ять років. А тут ще й розкуркулили сім’ю старшої сестри, довелося доглядати двох її донечок Катерину й Олечку. Потрохи село стало вимирати, мертвих людей вивозили підводами й закопували. Їли бур’яни, лободу, макуху, справжнім порятунком сім’ї Новицьких стала корова, молоко якої тоді було на ціну золота. Проте й це не вберегло від смерті матір Марії Кіндратівни — Прісю. Пані Марія скрушно розповідає, що так і не запам’ятала матусиного обличчя, лише хіба що силует. З її смертю в сім’ї немов згасло сонце. Марійці на все життя закарбувався той день, коли поховали маму, й заплаканий батько, аж чорний від горя, пригорнув до себе найменших і розпачливо промовив: "Діти, що я буду тепер з вами робити?". Але раду таки зумів дати. Гірко заробляв у колгоспній пожежній частині свої трудодні й маленьку пайку хліба, щоб прогодувати молодших дітей і онуків. Усього себе посвятив малечі, вже більше й не одружувався.

Уже минули десятки літ, а в Марії Кіндратівні й досі стоять перед очима спухлі від голоду люди. Проте, коли Голодомор відступив, життя далі залишалося важким і голодним. Ще перед війною пані Марія навчалася в педагогічному технікумі в Прилуках, проте закінчити його не встигла. Пригадує, як усі бігли на міську площу, де з гучномовця почули повідомлення про початок Великої Вітчизняної. Під час війни закінчила школу медсестер, а вже по війні її, молодого й перспективного медпрацівника, направили на роботу на Станіславщину. Усі пожитки Марії Кіндратівни вмістилися в невелику торбинку, з якою й приїхала в чужі краї. До речі, на Прикарпаття Марійку відправили не одну, з нею була товаришка Галя, з якою разом зростали і в якої від голоду вимерла родина. Отож Галю розприділили в Бурштинську лікарню, а Марію залишили в Івано-Франківській обласній. Страшні то часи були, по селах лютували дифтерія, тиф, скарлатина, люди не хотіли йти лікуватися. Не оминув тиф і Марію Кіндратівну.

Тут зустріла Марійка свою долю, Леоніда Васильовича Чижа, родом з Овруча Житомирської області, працював він заступником начальника районної контори зв’язку. Коли перебралися до Гвіздця, Марія Кіндратівна організувала медпункт і стала його першим медичним працівником. Згодом закінчила фельдшерсько-акушерське училище в Івано-Франківську. Свою роботу знала й любила, завжди допомагала людям у біді, бо пам’ятала батьківський заповіт: бути чесною і не чинити нікому зла. Уже й будучи на пенсії, Марія Кіндратівна ще пропрацювала в Гвіздецькому медпункті одинадцять років. Виховала сина Володимира, має онучку, студентку Прикарпатського університету.

У кількох абзацах газетної публікації неможливо переповісти людське життя, але бодай штрихами є можливість увічнити історію з уст ще живих свідків. Тому 85-літня Марія Кіндратівна, розхвильована від спогадів, наголошувала, що про Голодомор, який випав на долю її покоління, не можна забувати, про це треба говорити й писати, щоб таке страхіття більше ніколи не повторилося в нашій історії.

Автор: Оксана КРОХМАЛЮК, "Вільний голос"
Обговорити на форумі