Великий Голодомор в Україні як геноцид. Факти і контроверсії

У 1932-33 роках в Радянському Союзі відбулася одна з найбільших гуманітарних катастроф XX століття. Від шести до семи мільйонів осіб стали жертвами Голодомору, про який тоді практично нічого не дізналася світова спільнота. У Радянському Союзі тема Великого Голоду перебувала під суворим табу. Тільки через п’ятдесят років широка громадськість – спершу в Північній Америці, а потім також і в Радянському Союзі, який розпадався, – почала дізнаватися про деталі цієї трагедії. Нині Голодомор став центральним аспектом культури спогадів в Україні, проте цього не відбулося в Росії або в Казахстані.

Спогади про мільйони померлих від голоду стають в Україні символом дистанціювання від комуністичного минулого, вони служать водночас консолідації нації в новому демократичному державотворенні. Також у Росії Голодомор перестав носити ознаки табу, але до широкої пам’яті про його жертви там справа так досі й не дійшла.

Саме в Україні налічується найбільше жертв Голодомору: за результатами останнього дослідження – 3,5 мільйони осіб; якщо врахувати, що кількість тодішнього населення становила приблизно 29 мільйонів (згідно з переписом 1926 року), то це було понад 10% населення. Хвиля голоду прокотилася доволі нерівномірно територією республіки. Найсильніше були вражені тодішні Київська й Харківська області, а також колишня Автономна Республіка Молдавія у складі Української Соціалістичної Радянської Республіки, дещо менше голодна смерть зачепила регіон Донбасу. При цьому сьогоднішні адміністративні кордони значно відрізняються від тодішніх. У будь-якому випадку, статистика смертності в усіх областях України за 1933 рік суттєво вища, ніж за попередні та наступні роки.

Голодомор пройшовся усією Україною; люди гинули від голоду майже винятково в селах. Хоча й у містах відчувався критичний брак продуктів харчування, але центрами лютування голодної смерті були саме сільськогосподарські регіони. Вимирали цілі поселення. Приблизно 80% жертв голоду в Україні були саме етнічними українцями, адже тамтешнє сільське населення складалося майже цілком із етнічних українців. Решта 20% жертв в Україні – це польські, молдавські, російські й німецькі селяни. На Заході України, який тоді належав відповідно до Польщі, Румунії й Чехословаччини, не спостерігалося жодного голоду.

Голод лютував у Радянському Союзі також поза Україною. Найсильнішого удару зазнали Північний Кавказ й особливо Кубань, де більшість населення становили українці й українські козаки, а також регіони Середнього і Нижнього Поволжя, включно з автономною республікою поволзьких німців. Найвище відсоткове число жертв – з огляду на чисельність населення – було зафіксоване в степових регіонах Казахстану. Тут казахські кочівники померли унаслідок насильницького розселення. Їх разом зі стадами худоби проганяли з пасовищ й таким чином прирікали на голодну смерть.

Причини Голодомору. Загалом, як вже було сказано, за підрахунками фахівців загинуло шість-сім мільйонів осіб, з них 3,5 мільйони в Україні, 2 мільйони в Казахстані, решта сотні тисяч на Північному Кавказі, на Поволжі і в Західному Сибіру. Точне число жертв навряд чи вдасться коли-небудь встановити, бо цивільна реєстрація велася недбало і чиновникам було дано вказівку не документувати померлих від голоду. Навіть результати перепису населення 1937 року було перетворено на державну таємницю, а керівні співробітники переписного відомства як саботажники й вороги народу потрапили до ҐУЛАҐу, де й зникли без сліду. Тільки після розвалу радянської системи був наданий публічний доступ до результатів перепису населення 1937 року; порівняння результатів перепису населення від 1926 і 1937 років стало важливим джерелом для розрахунку жертв Голодомору.

У багатьох сільських регіонах України до голодної катастрофи дійшло вже в першій половині 1932 року. Число жертв Голодомору в цьому першому голодному році, внаслідок поганого врожаю зернових 1931 року, оцінюється у 144 тисячі осіб. Але найгірше чекало далі. Після другого нижче середнього урожаю зернових в Україні 1932 року голодна смерть прокотилася селами України пізньої осені цього року, а катастрофічних обсягів голод набув у червні 1933-го. У вересні 1933-го з новим урожаєм Голодомор почав вщухати.

Чому саме в селах України – коморі Європи – дійшло до голодної смерті? Перед селянами, які лише нещодавно з примусу вступили до колгоспів, й тими, що залишилися одноосібниками, було поставлено нездійсненно високі вимоги заготівлі врожаю. Коли колгоспи й одноосібники не виконували покладених на них вимог заготівель, то там зразу ж з’являлися озброєні продзагони, які відбирали в селян урожай збіжжя силою. Так багато сільських мешканців померли пізньої зими й навесні, коли всі інші продукти харчування закінчувалися, зокрема й пущена на м’ясо худоба. Примусова колективізація всюди призводила до падіння продуктивності праці на селі. Селяни без жодного ентузіазму працювали на колгоспних полях. Це, поруч із браком тяглової худоби й несприятливих погодних умов, було однією з причин поганого врожаю.

За більшовицькою революційною логікою, ці селяни, в принципі, були людьми другого сорту. У ході індустріалізації їм відводилася роль годувати міста й новозбудовані індустріальні райони. Якщо вони не робили цього добровільно – такою була логіка більшовицької партії – то треба було змусити їх до цього шляхом реквізування урожаю. Сталінське керівництво готове було домогтися цього навіть моренням голодом частини селян. Що більше, керівники партії заявляли у своєму листуванні, наскільки корисним може стати голод, щоб змусити цих селян до відданої праці в колгоспах. Голодомор, на думку більшовицького керівництва, був випробуваним засобом виховання й упокорення сільського населення.

Український партійний лідер Станіслав Косіор написав 15 березня 1933 року до Сталіна, що голод "допоможе здійснити вирішальний крок у колгоспній справі". "Звичайно, це розуміють ще далеко не всі колгоспні селяни. Дуже багатьох селян голод ще не навчив, доказом цього є незадовільна зернозаготівля в деяких відстаючих районах".

Офіційна версія пропаганди звучала так: селяни погано працюють на колгоспних полях, вони крадуть зібраний врожай і приховують його, аби потім нелегально продати за високими цінами. Тому в села були відряджені продзагони, щоб конфіскувати "вкрадене" збіжжя. При цьому продзагони діяли з кожним роком брутальніше. Пропаганда поширювала байки про "підземні криївки", де селяни нібито накопичували врожаї. Загони робітничих активістів, котрим промивали мізки цією брехнею, приходили під керівництвом співробітників управління політичної поліції ОГПУ в села і обшуковували селянські комори й двори. Якщо вони щось знаходили, то господарів дворів притягали до трибуналу за крадіжку колгоспного майна. Їм загрожувало ув’язнення на десять років, а в деяких випадках їх засуджували й до розстрілу (Розпорядження від 7 серпня 1932 року).

Фактично виявилося, що не існує жодних велетенських нелегальних зернових сховищ, просто селяни приховували необхідну кількість продуктів харчування, щоб вижити. Але навіть і ці мізерні запаси були конфісковані, що прирекло селян на голодну смерть. Український журнал "Колгоспний активіст" пояснював це так: "Жалюгідні плаксії" опустилися б так низько, "що навіть маючи зерно, умисно морили б себе голодом разом зі своїми родичами, тільки задля того, щоб провокувати незадоволення в інших колгоспників". Твердження, що селяни умисно морять себе голодом, не здавалося тоді перекрученням, перебільшеним для сприйняття. Воно демонструє всю революційно-ідеологічну тупість та нелюдськість пропагандистської машини. Лев Копелєв написав у своїх спогадах про те, як він і його товариші, повіривши цій пропаганді, вирушили з продзагонами в українські села відбирати останні продукти в селян.

Чи був Голодомор невідворотнім? Він виник внаслідок революціонізації всіх відносин на селі і став фронтом у "війні" проти селян, як це назвав сам Сталін. Через примусову колективізацію селяни, особливо в Україні, втратили свій життєвий базис. Адже в Україні до того часу не існувало жодних форм колективної власності на селі, як, наприклад, "общини" в Росії. Через примусову колективізацію збір врожаю відчутно впав, хоча більшовицьке керівництво приховувало цю статистику. Погані погодні умови 1932 року призвели до того, що врожай виявився нижчим від очікуваного. Зважаючи на таку ситуацію, більшовицьке керівництво вирішило конфіскувати збіжжя на селах, щоб забезпечувати хлібом городян, а селян залишити голодувати. Це відповідало логіці класової боротьби і було одночасно інструментом покарання селян за їхній спротив колективізації, а на додаток – і важелем для того, аби їх дисциплінувати на майбутнє.

Так Сталінське керівництво вело нещадну війну проти селян, взявши собі в союзники Голодомор. Коли восени 1932 року катастрофа вималювалася у всіх своїх масштабах, державне керівництво не вжило жодних заходів допомоги, а навпаки лише загострювало становище за допомогою спрямованих акцій, особливо в Україні. Тож більшовицьке керівництво безпосередньо відповідальне за смерть мільйонів, чого можна було уникнути, незважаючи на поганий врожай.

Більшовицьке керівництво заперечувало наявність голоду і відкидало можливість проведення заходів допомоги як всередині країни, так і ззовні. Коли вісті про голод все-таки просочилися до Західної Європи і Північної Америки, то радянська дипломатія і пропаганда отримали вказівку подавати це як антирадянські наклепи і відкидати будь-які пропозиції з підтримки голодних радянських сіл.

Водночас не припинявся експорт збіжжя з Радянського Союзу, хоча й у дещо зменшених обсягах. 1931 року Радянський Союз експортував 5,2 мільйони тонн зерна, а в голодному 1933 році – 1,7 мільйони тонн. За вторговані гроші радянська влада купувала на Заході машини та інше промислове обладнання. Крім того, в голодних 1932 і 1933 роках державні зернові запаси відвозилися у сховища, хоча і в менших обсягах.

За підрахунками Майкла Ілмена [Michael Ellman] з Амстердамської економічної школи, одного з провідних експертів Великого Голодомору, лише експортованого збіжжя вистачило б на те, щоб упродовж року прогодувати 1,5 мільйони осіб. Якби Сталінське керівництво дозволило провести національні і міжнародні допоміжні заходи й припинило б зерновий експорт, то без проблем можна було б прогодувати все населення країни, попри погані врожаї, "якщо забезпечення всього населення харчами було б найвищим пріоритетом для Сталіна". Але це не було його метою.

Голодомор в Україні порівняно з іншими регіонами Радянського Союзу

Досі ми вели мову про голод загалом у сільськогосподарських регіонах. Але щодо України і Кубані, заселеної переважно українцями, були вчинені й інші заходи, які призвели до загострення ситуації й перетворили брак продуктів харчування на Голодомор, тобто на терор за допомогою голоду і на геноцид.

Рішенням українського ЦК від 18 листопада 1932 року, ухваленого під тиском Молотова, якого Сталін відрядив до Харкова – тодішньої столиці радянської України – було запроваджено так звані натуральні штрафи для селян, котрі відставали зі здачею зерна. Було призначено додаткову здачу м’яса у 15-кратному розмірі від місячної колгоспної норми як від колективних, так і від індивідуальних господарств селян. На практиці натуральні штрафи призводили до того, що продзагони конфісковували всі продукти харчування в селах, включно з буряками, цибулею, сушеними грибами і сухофруктами. Тим самим вони прирікали селян на вірну голодну смерть. Ці натуральні штрафи були застосовані до приблизно 90% усіх колгоспів на Україні, тільки близько 10% зуміли виконати програму здачі зерна.

Крім того, згаданим рішенням ЦК КП(б)У були запроваджені так звані "чорні списки". Якщо село потрапляло до "чорних списків", то це означало для нього "негайне припинення постачання товарів, абсолютна заборона кооперативної і державної торгівлі, закриття всіх наявних кооперативних магазинів". Таким чином багато сіл потрапило в цілковиту блокаду, як на війні, спрямовану на те, аби виморити населення голодом.

Люди з давніх часів використовували можливість в голодні роки полишати свою батьківщину, щоб податися на заробітки у відносно віддалену місцевість. Тож і взимку 1932-33 років сотні тисяч українських селян, особливо ті, що мешкали в прикордонних областях, пішли здобувати харчі до Білорусії та РСФСР. Але таємною директивою від 22 січня 1933 року – підписаною Сталіним і Молотовим – Україну і Північний Кавказ було закрито один від одного і від решти регіонів Радянського Союзу. Сотні тисяч заробітчан насильно повертали назад в їхні села. Тимчасово було припинено продаж залізничних квитків в Україні. Всі ці спеціальні заходи було вжито лише проти України і Північного Кавказу, але не проти областей Поволжя та Сибіру, де теж лютував голод.

Як можна пояснити, що сталінське керівництво своїми спрямованими діями посилювало лютування голоду в Україні й тим самим прирікало мільйони людей на голодну смерть? Не пізніше літа 1932 року Сталін прийшов до переконання, що головна провина недостатньої здачі збіжжя лежить на українському націоналізмі, що українці чинили таким чином спрямований опір центральній владі, тож їх треба провчити раз і назавжди. 11 серпня 1932 року Сталін написав до одного зі своїх найдовіреніших соратників, Кагановича, що численні районні комітети партії в Україні висловилися проти плану зернозаготівлі, а причина цього полягає в тому, що в Комуністичній партії України засіли численні "гнилі елементи, свідомі й несвідомі прихильники Петлюри", українського національного провідника часів громадянської війни, котрі лише й чекають на те, аби вдарити в спину Москві.

"Якщо ми тепер не докладемо зусиль до того, щоб навести лад в Україні, то потім ми можемо її втратити". "Навести лад" означало здійснити в Україні голодний терор проти українського села й водночас провести масштабні чистки в середовищі українських націонал-комуністів і української національної інтелігенції.

Хвиля чисток в Україні 1933 року була наймасштабнішою та найкривавішою з тих, що до цього часу чинилися в Радянському Союзі. Вона торкнулася українських письменників і художників, вчителів і учених, а також державного і партійного керівництва нижчого і середнього рівня. Ліквідацію вищого українського керівництва Сталін переніс на 1937-1939 роки. Всі потрапляли під підозру як прихильники виборювання для України більшої незалежності й можливо навіть від’єднання від Радянського Союзу. Сталін параноїдальним чином перебільшував цю "загрозу", хоча вона й не була висмоктаною з пальця. У його політичному світогляді існувала лише одна реакція на цю загрозу: винищення супротивника.

Геноцид. Чи було винищення мільйонів українських селян геноцидом, як це визначено Конвенцією Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 року? У середовищі українських науковців (але не серед усіх політичних таборів) було досягнуто консенсусу, що мова йде таки про геноцид. "Конвенція про запобігання геноциду й покарання за нього" визначає геноцид у параграфі ІІ як "дії, що були вчинені зумисно, щоб повністю або частково винищити національні, етнічні, расові або релігійні групи".

Щоб застосувати цю дефініцію до Голодомору, треба, по-перше, довести, що терор голодом був спрямований саме проти українського етносу, по-друге, що сталінське керівництво мало намір принаймні частково винищити цю групу. Противники тези про геноцид стверджують, що як одне, так і друге є недоказовим, оскільки, по-перше, загинули не лише українці, але й сотні тисяч представників інших етносів як в Україні, так і поза її межами. По-друге, неможливо довести зумисного вбивства, адже в архівах не виявлено жодної директиви Сталіна, спрямованої на те, щоб винищити голодом мільйони селян.

Щодо цього можна навести контраргумент, що Конвенція у дефініції геноциду не обов’язково передбачає повне винищення етнічної чи національної групи. Так було, наприклад, з винищеннями німецькими нацистами європейських євреїв, але це не є необхідною умовою для застосування Конвенції 1948 року. Тож вистачить того, що Голодомор був спрямований проти частини українських селян, мільйони з яких стали його жертвами. Той факт, що жертвами голоду стали й неукраїнські селяни, не заперечує тези про геноцид, адже вона не передбачає виключності. У Голокості, окрім євреїв, загинули теж численні представники інших націй.

Що ж стосується намірів, тобто зумисного вбивства, то архіви дійсно не диспонують якимось указом сталінського керівництва про страту голодом, але згадані вище заходи: конфіскація всіх харчових продуктів, ізоляція регіонів, що зазнали голоду, – яскраво підтверджують наміри вбивства. Можна додати ще й таке: наприкінці 1932 – на початку 1933 років від 60 до 100 тисяч козаків з кубанського регіону були депортовані до Сибіру та на далеку Північ. Усі мешканці козацьких станиць були визнані контрреволюціонерами за невиконання норм зернозаготівлі й виселені. Розпорядження щодо цього містилося в таємному рішенні ЦК і Ради народних комісарів СРСР від 14 грудня 1932 року. Це чітко демонструє, що терор проводили проти однієї етнічної групи, а саме – українських кубанських козаків. Поза Україною й Кубанню, переважно заселеною українцями, не було зафіксовано ні депортації за етнічними критеріями, ні описаних заходів щодо ізоляції та бойкотування тих, хто помирав від голоду, що можна характеризувати як зумисне вбивство.

У той час, як в українських наукових дослідженнях теза геноциду здобула загальний консенсус, у західних наукових колах існує широкий спектр думок: від повного прийняття тези народовбивства до рішучого її відкидання. Американський історик Джеймс Мейс [James Mace] та італійський історик Андреа Ґраціозі [Andrea Graziosi] належать до прихильників зарахування Великого Голоду в Україні до геноциду, так само вважають Роман Сербин із Квебекського університету та багато інших. Також Тері Мартін принаймні частково погоджується з ними. Марк Тауґер [Mark Tauger] відхиляє тезу про зумисне вбивство й стверджує, що тут варто говорити радше про природну катастрофу. Остання теза вважається у західних наукових колах рідкісною позицією крайності.

Численні дослідники роблять Сталіна особисто відповідальним за смерть мільйонів, маючи при цьому на увазі "війну" проти селянства, що спалахнула з початком примусової колективізації, й роблять припущення, що він зумисно прирік селян на голод, оскільки це було зручнішим і менш затратним, аніж депортувати мільйони людей. Тож можна стверджувати, що Голодомор у широких наукових колах Заходу кваліфікується, якщо й не як геноцид, то щонайменше як злочин проти людяності.

Російські політики робить усе для того, щоб Голодомор не було визнано народовбивством. Звичайно, також і в Росії є науковці, які вважають Голодомор геноцидом, жертвами якого стали не лише українці, але й росіяни, сотні тисяч яких загинули на Поволжі (В. Данілов, Віктор Кондрашин). Досі в Росії ні в публіцистиці, ні в наукових дослідженнях не визнано, що Голодомор в Україні мав інший, значно брутальніший характер, аніж на Поволжі. Не береться до уваги тісний зв’язок між національною політикою та відбиранням збіжжя, які Сталін організував персонально. Для Сталіна Голодомор був не лише інструментом, аби дисциплінувати селян, а також засобом, аби раз і назавжди зруйнувати будь-які мрії про автономію та самостійність України. І як ми нині знаємо, це йому не вдалося.

Автор: Ґергард СІМОН (на фото)
Переклад: Любка ПЕТРЕНКА
Текст публікується за погодженням із автором, назва оригіналу: Die Große Hungersnot (Holodomor) in der Ukraine als Völkermord. Tatsachen und Kontroversen
Обговорити на форумі