Про настрій

Чи відстежували ви колись, шановні читачі, від чого залежить ваш настрій? Чи доводилось вам відчути ту межу, за якою вже починається депресія? А чи фіксує ваш мозок ту мить, котра стає останньою краплею абсолютного піднесення, окриленості, натхнення?

Зрештою, скажете ви, нормальні люди над цим не задумуються: живуть собі, коли сумно — плачуть, коли весело — регочуть. Але ж на те ми — вінець природи, щоби відчувати все, що з нами відбувається, і головне, розуміти: чому?

Коли тобі нахамить якийсь чиновник чи заляпає брудом байдужий водій — це, звичайно, зіпсує настрій. Але тут усе зрозуміло: втручання чужого негативу у твоє біополе викликає відповідну реакцію. Але чому довколишня краса, щось досконале і чисте часом теж спрацьовує на протилежний ефект, ще більше затягує зашморг гіркоти і відчаю? Може, тому, що таким чином підкреслюється дисонанс між внутрішнім станом і природною гармонією? І справді, тим, хто це відчуває і розуміє, — ще гірше. Бо знають хворобу, спостерігають за її перебігом і навіть можуть спрогнозувати, які будуть ускладнення. От тільки вакцину ніяк не знайдуть. І ніколи не скористаються тією, яку їм хтось запропонує...

Перед тим, як прийти на прийом до однієї посадової особи, мені довелось вислухати від кількох колег про її пихатість, зверхність і відверту зневагу до відвідувачів. Дорогою я налаштувала себе на негатив і навіть подумки готувала дошкульну відповідь на можливе хамство. А коли сіла навпроти, зі страху... збентежено посміхнулась. Моя чиновниця від несподіванки аж затнулась. А я мала нагоду вперше у житті простежити справжні метаморфози: дерев’яна маска її обличчя розтанула, на мене зацікавлено дивились її очі — щирі, майже чуйні.

Це був ще один доказ того, що ніхто тобі не зіпсує настрій, якщо ти сам цього не хочеш, а носитися з депресією і викохувати свій смуток можуть тільки душевно ліниві й ті, в кого насправді не все аж так погано.

Автор: Василина КОЖУШНА, "Вільний голос"
Обговорити на форумі