Новий етап італійської дискусії про фашизм

Джанфранко ФІНІ (на фото) – лідер Народного союзу – заявив, що італійська правиця "повинна ідентифікувати себе з цінностями антифашизму". Коли ФІНІ сказав ці слова на зустрічі з молодіжною організацією своєї партії в Римі, у залі запанувала тиша. А наступного дня в італійських медіа з’явилися протести людей правиці, які стверджують, що ФІНІ пішов занадто далеко. Але в основі конфлікту – не ностальгія за часами Дуче, як про це сповіщають медіа, а приписування антифашистському рухові найвищих моральних цнот.

Нестримна експресія Сильвіо БЕРЛУСКОНІ. В Італії можна дізнатися від багатьох старших осіб, що при МУССОЛІНІ поїзди курсували за розкладом, але, крім зовсім не впливових неофашистських партій, які збирають прихильників на трибунах футбольних стадіонів, ніхто тут не в захопленні від часів фашизму. Майки чи календарі з зображенням Дуче купують найчастіше туристи – як екзотичні предмети. Ганебне висловлювання БЕРЛУСКОНІ, що МУССОЛІНІ нікого не вбив, а своїх ворогів висилав на відпочинок на острови "щастя", – лише виняток.

Праві критики ФІНІ нагадують про історичну правду, зазначаючи, що в жодному разі комуністичним партизанам та їхній політичній верхівці не можна приписати патріотизм і демократичні переконання, бо вони служили інтересам СРСР. На їхньому рахунку – тисячі політичних вбивств під гаслом "розправи з фашизмом". Донині кожного, хто згадує про це, звинувачують у ревізіонізмі і фашизмі. Лише останні три роки в Італії можна офіційно вшановувати пам’ять італійських жертв комуністичних партизанів ТІТО, а, за приблизними підрахунками, йдеться про 17 тисяч осіб, головним чином жінок і дітей, убитих і вкинутих у провалля скель поблизу Трієста. До того ж Італійська комуністична партія (ІКП) до кінця існування СРСР фінансувалася Москвою.

Багато політичних емоцій в Італії викликав фільм "Il sangue dei vinti" ("Кров переможених"), у якому розповідається про злочини італійських комуністів відразу після війни. Для лівих це ревізіонізм і апологія фашизму, для правиці — повалення міфу і кінець змови мовчання. Фільм зняв відомий телережисер Мішель Соаві на основі однойменної книги Джампаола Панси про долю деяких із 20 тисяч жертв страт, які відбулися в Італії після перемоги над фашизмом.

Фільм нагадує, що комуністичні партизани, які були найчисленнішими і вірними Москві (до середини 1946 року метою ІКП був союз країни з СРСР), воюючи з Німеччиною і фашистами ІКП, одночасно здійснювали революцію, в рамках якої винищували ідеологічних ворогів: некомуністичних антифашистів, земельних власників, священиків, директорів підприємств, лікарів, а також дружин, дітей і батьків фашистів. Багато антифашистів у такий спосіб хотіли закреслити своє фашистське минуле і ліквідувати свідків. Лише у вересні 1946 року комуністичне підпілля припинило підготовку до пролетарської революції і склало зброю. Але конкретні злочинці не були покарані.

Проте комуністичній і посткомуністичній лівиці вдалося створити міф, який існує до нашого часу, навіть у шкільних підручниках, про єдиного справедливого антифашиста-комуніста, а обидва слова стали синонімами. Наприкінці життя про це писала Оріана ФАЛЛАЧІ, звинувачуючи італійську лівицю комуністичного походження у викривленні і фальшуванні історії. Один із лідерів Народного союзу Карло БОРСАТІ на сторінках Іль Джорнале описує, як його незрячий батько, рядовий член фашистської партії республіки Сало, був розстріляний комуністами разом зі священиком, який сповідав його. Підкреслюється, що італійська лівиця донині не засудила злочинів антифашистів.

Багато коментаторів вважає слова ФІНІ остаточним розривом з фашистським походженням його партії напередодні об’єднання з Форца Італія у нову партію Народ свободи. Наголошують, що ФІНІ прагне перетворити Народний союз у консервативне угруповання, без тіні Дуче. На цьому шляху ФІНІ, який зовсім недавно сказав, що МУССОЛІНІ був найбільшим державним діячем ХХ століття, зробив багато. Він визнав нацизм і фашизм абсолютним злом, поїхав до Аушвіца й Ізраїлю, а тепер домагається виборчих прав для іммігрантів.

Італійці мають величезну проблему з фашистським минулим, бо так і не подолали його. Слабкий рух опору став фіговим листком для народу, який майже повністю підтримував Дуче. Такі значимі для італійської культури митці, як П’єр Паоло ПАЗОЛІНІ, Даріо ФО чи Альберто МОРАВІА, мали фашистські погляди, а до лівих переконань прийшли після війни. Лівиця досі закидає правим фашистське походження, а праві лівим — сталінське.

Це вкотре підкреслює важливість того, що минуле не повинно заважати будувати майбутнє, але забувати його не можна.

Автор: Євген ПЕТРЕНКО
Обговорити на форумі