Концерн Івана Тиктора

Іван Тиктор народився 6 липня 1896 р. в заможній селянській родині в селі Красне (тепер Буського району). Навчався в гімназіях Львова та Рогатина.

Із самого початку І світової війни добровольцем вступив до легіону Січових Стрільців. Пройшов усю світову війну, польсько-українську, відтак російсько-українську 1919-1920 рр. 1916 р. отримав звання підхорунжого; воюючи в УГА проти поляків, більшовиків і білогвардійців, командував чотою.

Після війни вступив на правничий факультет Львівського університету, а водночас – до підпільної Української військової організації. За дорученням УВО 1923 року Тиктор почав видавати часопис "Новий час", який фінансувала українська діаспора США та Канади. Оскільки часопис був збитковим, 1925-го керівництво УВО погодилося передати "Новий час" у власність видавцеві. Успадкувавши частину батькових земель, Тиктор продав їх, а за виручені кошти сплатив газетні борги. Тоді ніхто не здогадувався, що так народжувався один із найуспішніших львівських видавничих проектів. Отже, 1925 року Тиктор заклав підвалини видавничого концерну "Українська преса" – першого й останнього за всю історію Галичини та Західної України.

Гадаю, рівня "Нового часу" 1930-х українська журналістика сягнула лише близько 2000 р.: ґрунтовні репортажі, ілюстрації, фоторепортажі, потужний відділ міжнародних новин, коментарі, фейлетони, історична публіцистика, карикатури, розважальні тексти, новини спорту, реклама тощо. За десять років існування "Новий час" перетворився на основний пресовий орган галицьких українців (разом із "Ділом", яке було щоденним офіційним органом Українського національно-демократичного об’єднання; позапартійний "Новий час" мав більший наклад).

Нинішні видавці могли б навчитися в селянського сина спритності заробляти в несприятливих умовах. Розуміючи, що його потенційні покупці – передовсім селянство, він став ініціатором видавничих проектів, за які, з одного боку, охоче платили селяни, а з іншого – ці видання приносили суттєву користь усьому суспільству. Так було з тижневиком "Народна справа". Кожний передплатник автоматично страхував свою худобу. Через певний час "Народна справа" сягнула нечуваного накладу – 40 тис. примірників (таким є наклад четвергової "Газети"). Львівська інтелігенція сміялася з "коров’ячої" газети, але за десять років існування "Народна справа" заплатила своїм передплатникам 750 тис. золотих відшкодування. Тому не дивно, що деякі села передплачували 100 і більше екземплярів газети. Крім того, Тиктор займався меценатством та ініціював низку акцій на підтримку "Просвіти", "Рідної школи" й інших українських громадських організацій.

Окрім "Нового часу", Тиктор видавав низку інших часописів: "Альманах "Нового часу" (1938), "Наш прапор" (1932, новини; відповідно до угоди Тиктора з урядом Чехословацької Республіки, газету розповсюджувала поштова служба цієї держави, наклад – до 10 тис.), "Наш лемко", "Календар для всіх" (1934), селянський календар "Золотий колос" (1930, наклад 1938 р. – 100 тис.), "Дзвіночок" (місячник для дітей, до 30 тис. примірників), сатиричний "Комар" (1933, 1935 рр. – двотижневик із накладом 7500), календар "Комаря". До того ж, видавав серії дешевої художньої літератури "Ранок" (для дітей), "Українська бібліотека", "Бібліотека аматорського театру", "Музична бібліотека" (додатки до "Нашого прапора"), Євангеліє, молитовник.

Починаючи з 1934 р., Тиктор регулярно співпрацював з Іваном Крип’якевичем (див. "Люди Львова" за 24 червня 2005 р.). Вони разом реалізували амбітний задум видавати літературу енциклопедичного плану: "Велика історія України", "Історія української культури", "Історія українського війська", "Всесвітня історія". Ці книги теж виходили з друку більш ніж десятитисячним накладом. Варто зауважити високий художній рівень видань Тиктора: до їхнього видання залучали вже знаних художників С. Гординського, І. Іванця, П. Ковжуна, О. Куриласа, С. Левицького, П. Холодного тощо. Наслідком їхніх добрих контактів із Тиктором стали серії листівок і навіть поштових марок.

Завдяки високим накладам, а отже й прибуткам, Тиктор відкрив представництва концерну в Коломиї, Крем’янці, Луцьку, Перемишлі, Станіславові, Стрию, Яворові, Австрії, Аргентині, Бразилії, Канаді, Румунії, США, Чехословаччині. Довкола видань Тиктора гуртувалися найкращі журналістські сили краю, крім того, він платив гонорари сотням дописувачів.

12 вересня 1939 р. з друку вийшло останнє число "Нового часу". В роки радянської окупації сім’я львівського видавця перебралася до Кракова. На базі концерну Тиктора радянська влада розпочала видавати газету "Вільна Україна". Нацисти не дозволили йому провадити власну видавничу справу, й у Кракові Тиктор очолював торговельний відділ "Українського видавництва" Українського центрального комітету (легальної організації, яка гуртувала українців в окупованій нацистами частині Польщі). Проте він зумів отримати від окупантів дозвіл на церковне видавництво "Нове життя", яке передав отцям студитам у Львові в липні 1941 р.

Тоді енергійний видавець вирішив виїхати до Рівного (столиці райхскомісаріату "Україна"), де очолив видавництво "Волинь". І цього разу проявив себе як чудовий менеджер: видання "Волині", ба навіть художня література (йшла ж бо війна!), мали великий попит. Проте влітку 1943 р. есесівці розгромили видавництво, а Тиктор потрапив до в’язниці. У листопаді його все ж звільнили, а через декілька днів нацисти розстріляли всіх в’язнів рівенської тюрми, з-поміж яких були і співробітники "Волині".

Після тривалих поневірянь наприкінці Другої світової війни Тиктор перебував в окупованому французами Іннсбруку, де в особливо несприятливих умовах примудрився налагодити видання українських текстів, самовчителів англійської та французької, поштівок, ікон для біженців з України.

19 вересня 1948 р. видатний видавець ступив на канадську землю. Тут він став одним з керівників видавництва та друкарні "Новий шлях", перевидав свої довідкові видання з історії України. Проте невдовзі в "Новому шляху" сталася пожежа. Це нещастя знеохотило його, й починаючи з 1950-х, ім’я Тиктора зникає зі шпальт преси. Останні роки життя він провів в Оттаві в домі своєї доньки Наталії. Помер 26 серпня 1982 року.

Видавництво Тиктора спершу резидувало на Руській, 18, згодом – на вул. Боїмів, 4 (тепер Староєврейська), доки він не винайняв частину "Народної гостинниці" (тепер тут міститься регіональна митниця).

Автор: Ігор ЧОРНОВОЛ
Обговорити на форумі