Письменниця Софія Андрухович: Я ніколи не напишу досконалої книжки. Але я писатиму

Софія Андрухович мовчала довго: від часів її попереднього роману, нашумілої "Сьомги", минуло сім років. І от виходить "Фелікс Австрія" - історія "кінця прекрасної епохи", нездорових стосунків і дивної дитини. Історія, від якої чекаєш одного, бачиш щось друге, а врешті отримуєш третє.

"Смачний" путівник довоєнним Станіславовом, історія хвороби і ненав’язливе анатомування струхнявілої імперії –"Фелікс Австрія" приміряє чимало масок і всі вони йому до лиця.

Роман Софії Андрухович, лише з’явившись, став основним претендентом на "Книжку року ВВС", та й інші нагороди він із легкістю може забрати. Гіркоти цьому додає лише той факт, що змагатися "Феліксу" цьогоріч фактично немає з ким, таких текстів – міцних, добре продуманих-втілених-відточених, попросту хороших – у 2014-му ми не бачили: була "Месопотамія" Жадана, але то все ж таки збірка оповідань, навіщось доважена віршами. Це й усе.

А штука в тому, що і серйозну конкуренцію роман про один рік одної служниці в одній позірно симпатичній імперії міг би цілком гідно витримати.

 

ІNSIDER поспілкувався з письменницею, яка днями презентувала свій новий роман на Форумі видавців у Львові.

- Софіє, роман "Фелікс Австрія" ти писала довго, з перервами, відкладанням. І початковий задум, наскільки я знаю, був іншим. Розкажи, будь ласка, що це мало бути і що вийшло, які кардинальні зміни відбулися?

- Задум справді кілька разів цілковито змінював обриси. Здається, спочатку мені хотілося написати таку собі енциклопедію, яка містила б описи речей та явищ, що творили світ людей певної епохи. Спершу я думала про 1980-ті роки, і явища збиралася виловлювати з власної пам’яті: "чайний гриб", "борщовик", "морквяний торт", "екстрасенс", "калушанка", "чаґа", "дача", "НЛО".

Я планувала писати лаконічні описові тексти, які відображали би строкатість і хаос психології радянської людини. Лаконічними тексти не виходили, до того ж, перетворювалися на оповідання, якісь такі гуморески, а тоді і в цій формі стало тісно: вималювалось уже кілька сюжетних ліній і об’ємних персонажів.

Тож я почала думати про роман і навіть придумала його назву - "Книга речей і життя". Тепер мені хотілося за допомогою предметів розповісти життєві історії кількох поколінь - дуже амбітний і не новий задум. Я написала кілька чималих шматків, але зрозуміла, що не готова до настільки обширного дослідження історії: йшлося про докладне вивчення усього 20 століття.

Більш реалістично видавалося робити маленькі кроки, тому я значно зменшила розмах. Століття перетворилося на один рік, кілька поколінь - на кількох персонажів. Із написаних раніше чернеток у романі "Фелікс Австрія" я використала розповідь про панну Зузанну Ференц із Дори та гірські прогулянки головних героїнь.

- Десь рівно до половини – до появи Фелікса - твій роман, попри всю, сказати б, солодкавість антуражу і оповідної манери, видається цілком реалістичним, навіть таким традиційно-реалістичним. Та в другій половині він дрейфує в зовсім інші смислові площини, і його реалістичність втрачається. А не було бажання обмежитися хворобливими стосунками Аделі та Стефи і видати таку модерністську експресіоністську історію любові-ненависті двох жінок у добу fin-de-siècle?

- Так, я багато про це думала. Ти ставиш дуже влучні запитання. Мене весь час розривало на дві частини: з одного боку хотілося дотриматися мінімалізму, розповісти історію лінійно, без часових відступів, навіть, можливо, без додаткових сюжетних відгалужень. Хотілося зробити таку чисту і просту річ.

Але водночас я не могла впоратись із поворотами та персонажами, які вилазили з підсвідомості і ламали струнку реалістичну оповідь, робили її схожою на сон. Я намагалася пручатись, залишати їх за бортом, але згодом усвідомила, що ці образи давно вже не дають мені спокою: у мене безліч чернеток із текстами про гімнастів і циркачів, і ці тексти схожі на марення. Мабуть, це вплив Кафки, Шульца і Пєтрушевської, яка дуже з чимось в мені резонує.

Усвідомивши це, я перестала пручатись. Я просто дозволила цим примарним мотивам вплестись у оповідь - і зі здивуванням відкрила, що вони додали їй додаткових сенсів.

 

- Чи про все, що хотіла, Ти написала в цій остаточній версії роману? А чи залишились якісь "бічні" ходи, невикористані сюжетні можливості, які в силу якихось причин не зреалізувались? Дошкульності від "втрачених" художніх рішень не відчуваєш?

- Ніколи неможливо написати все, що хочеш. І ніколи не виходить написати так, як уявляєш. "Бічних" ходів залишилося багато, але ні, я не шкодую. Навпаки - мені особливу насолоду принесло скорочення тексту й відтинання зайвого.

Якщо, закінчивши справу, продовжуєш думати, в який спосіб слід було її вдосконалити - це ознака того, що тебе терзає перфекціонізм. А перфекціонізм небезпечний тим, що може завадити діяти.

У писанні, як і в житті, постійно робиш помилки і втрачаєш можливості, але це не причина, щоб назавжди завмерти на роздоріжжі. Я ніколи не напишу досконалої книжки. Але я писатиму.

 

- Де шукати коріння твого роману? Чим саме з літератури ти надихалася, коли писала "Фелікс Австрія"? Бо особисто в мене є враження, що шукати слід не в літературі того часу, про який пишеш, а в текстах значно сучасніших, які, проте, теж оповідають про ту добу. Тобто тут скоріше видно не "Меланхолійний вальс" Кобилянської чи романи Рота, а "Залишок дня" Ісіґуро, де також оповідається історія служіння на тлі неуникного занепаду імперії, чи "Володіти" Байетт. Що про це скажеш?

- Скажу, що це ще один твій влучний постріл (посміхається, - ред.). Кобилянську, Франка і Рота я читала, намагаючись якомога точніше відчути присмак часу і місця, що породжували таку літературу, однак уже давно носила в собі образи, настрій, інтонації, сформовані під впливом Кадзуо Ісіґуро, Марґарет Етвуд, Едґара Лоуренса Доктороу, Малкольма Бредбері, Ієна Мак’юена.

Особливо вражає і відгукується в мені Ісіґуро: його точність і вивіреність, позірна стриманість, крізь яку прориваються почуття, майстерно створений об’ємний світ, у якому не тільки звуки і запахи, але й емоції і психологія героїв, яким неможливо не повірити.

 

- Як ти добирала імена своїм героям? Ну, з Феліксом - зрозуміло, це від того латинського прислів’я, про яке ти згадуєш у своїх інтерв’ю (Bella gerant alii, tu felix Austria, nube! – Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби!). А інші? Враховуючи специфіку твого художнього світу – Австро-Угорщина, містечко у східній провінції, злам століть – автоматично починаєш шукати аналогії в текстах на схожу тематику. От, приміром, Аделя – це ім’я тут не через героїню оповідань геніального дрогобичанина Бруно Шульца?

- Так, Аделя також і завдяки Бруно Шульцу. Але здебільшого імена я добираю інтуїтивно: я уявляю собі героя, його характер, особливості психології, манеру поводитись і розмовляти, його історію - і намагаюся відчути, як його звати. За однією з версій ім’я Адель означає "благородна". Її служниця мусила мати ім’я просте, поширене у той час, таке, що підкреслювало б її походження.

Імена для доктора Анґера я підбирала серед багатьох імен лютеранського пастора Цеклера, який на початку 20 століття жив у Станиславові. Петро став Петром аж тоді, коли книжка була вже написана: "Петро" - це камінь. До того ж він був Василем - приблизно з таких самих міркувань, що й Стефа. Йосиф відразу ж асоціюється з біблійним батьком Христа.

 

- Чоловічі персонажі у твоєму романі видаються химерними і можуть добряче дратувати читачів своєю дивакуватістю, яка на просвіт виявляється пласкою і неглибокою. Йосиф, хоч і колишній науковець, який став священиком, але так само, як і відданий роботі Петро, млявий і під кінець стає геть нецікавим. Фелікс – загадка природи, яка також замкнена сама на себе і не приростає чимось новим. Велвеле майже фантом. Навіть батько Аделі врешті виявляється не таким уже й позитивним чоловіком. І хоч жіночим образам у тебе теж далеко до святих, але їхня "ущербність" принаймні пристрасна і багато в чому симпатична. Чоловіки ж видаються просто "ніякими". Воно і в житті так, думаєш? Чоловіки тобі об’єктивно менш цікаві як персонажі?

- На цю "млявість" та "пласкість" можна дивитись інакше. Я вкладала в чоловічі образи радше нормальність, рівновагу, послідовність і спокій. Так, я розумію, що література не любить "людей без властивостей", але в сукупності герої-чоловіки, вочевидь, покликані символізувати собою "анімуса", тобто, за версією Юнґа, архетипний образ, пов’язаний із чоловічою статтю - на противагу істеричній і смиканій "анімі".

З Феліксом відбувається перетворення: із загадки природи він стає звичайною дитиною, відгодованою Стефиною опікою. У цьому випадку любов діє навпаки: заземляє, і саме це заземлення є справжнім пережиттям.

Велвеле, справді - фантом, мрія, ще одна ілюзія. Або - шанс, можливість.

 

- Є такий термін – "жіноча проза". В українській критиці (чомусь схожому на критику) він звучить часто, і часто щодо дуже різних наших письменниць: і про Роздобутько з Денисенко так кажуть, і про Матіос із Дашвар, і про Карпу з Бабкіною. Що про нього, цей термін, думаєш – є від нього користь, може він пояснити щось сутнісне про текст? "Фелікс Австрія" - це жіноча проза? Якби так хтось у рецензії написав, образилася б?

- Я не думаю, що цей термін здатен якось охарактеризувати текст, окрім простої констатації очевидного факту, що написаний текст особою жіночої статі. Я постійно натрапляю на це визначення - і воно здебільшого несе в собі зверхнє ставлення, що, на жаль, є доволі симптоматично.

Звісно, можна багато говорити про відмінності чоловічого та жіночого письма, вони існують об'єктивно, оскільки йдеться про різні способи мислення, різні підходи, вибір тем тощо. Але дивно уявити жінку-читачку, яка відмовляється читати написане письменниками-чоловіками, ставлячи тавро "чоловіча проза". І дивно уявляти людей, які автоматично зараховують "жіночу літературу" до "низькопробної", неякісної.

Йдеться про різні погляди на світ. Однак майстерність від статі не залежить.

 

- Є думка, що найскладніші соціальні стосунки і моделі взаємодії складаються-вибудовуються в суспільствах, які перебувають на межі занепаду. Тобто має місце надмірність у всьому, яка, щоправда, може бути дуже продуктивною. Так, приміром, було в пізньому Союзі. Чи не здається тобі, що й ти пишеш про такий самий час? Чи відчуваєш ти в тому повітрі флюїди скорого розпаду і кінця? А чи думаєш, що така цивілізація (умовно австро-угорська), з такими типами чуттєвості могла би проіснувати ще довго, якби не війни? Причини зникнення цього світу зовнішні чи можуть виявитись і цілком внутрішніми, пов’язаними з певним "виродженням"?

- Я впевнена, що зовнішні та внутрішні процеси не можуть бути відірваними одне від одного: вони взаємно впливають на себе. Австро-Угорщина була надто неповоротким, незграбним, неоднорідним монстром для того, щоб продовжувати існування саме в такому вигляді. Війна достигала в ній довго, гниття йшло зсередини. Ці надмірності та ускладнення у психіці, у сприйнятті світу, у побуті та стосунках обтяжували та виснажували. Війна - це кривавий спосіб очищення, скидання зайвого, видалення злоякісних утворень, разом із якими організм ризикує втратити все.

Цікаво, проте, що пережитки тієї особливої чутливості - з якої, можна сказати, постав психоаналіз - досі притаманні у дещо стишеній формі мешканцям Галичини.

 

- Так складається останніми роками, що – говорімо щиро – найкраще з того, що з’являється, пов’язане з західноукраїнськими контекстами: тут і "Музей покинутих секретів", хоч там і є своя специфіка, і "Танго смерті", тепер от "Фелікс Австрія". Та й узагалі – все найкраще, що було написано у нас за часів незалежності, теж виростає звідси: взяти хоча б "станіславівський феномен" із прозою Тараса Прохаська і романами твого батька. І протиставити всьому цьому можна хіба Жадана з його "харківськими", відчутно східноукраїнськими текстами. Чи сама ти бачиш, що існує кореляція між хорошою літературою і, умовно кажучи, "австрійщиною", тими культурно-історичними смислами ? Може, це тому, що письменники в цьому випадку мають змогу опертися на потужну історіософську концепцію, а письменникам у центрі і на сході України це зробити важче?

- Мабуть, письменникам із заходу України в цьому плані простіше: австро-угорський міф дає можливість сформувати ідентичність, відмінну від радянської, відділитися від простору соцреалізму. Це дуже благодатне, родюче підґрунтя, багате на смисли і матеріал - тому, мабуть, можна говорити про те, що "західноукраїнські" письменники мають певну фору перед письменниками з центру і сходу. Тут не йдеться про якусь особливу обдарованість, а про закономірності історичного, соціального, культурного характеру.

Однак я відчуваю, що настає час, коли особливо важливо говорити про спільну історію, про відмінну історію - досліджувати її і проговорювати, називати своїми іменами. В нашій літературі дуже мало таких розкопок, а без цього не може сформуватися цілісне, свідоме суспільство. Думаю, зараз нарешті почне з'являтися дуже багато складних і важливих текстів про Першу і Другу світові війни, про Голокост, Голодомор, багато людських, родинних історій, покалічених нашою історією.

Австро-угорський міф відійде на другий план і поступиться місцем більш актуальним і болісним темам.

 

- Від відчутно автобіографічної прози ти перейшла до майже історичної. Як думаєш, є тут якась залежність із тим, що ти дорослішаєш і хочеш говорити не стільки винятково про себе нинішню, скільки про складний світ довкола, точніше, навіть про те, де твої джерела, бо реконструюєш ти таки своє рідне місто і потенційні образи своїх давніх родичів? Бажання історичності як маркер зрілості – може таке бути?

- Таке може бути і так є. Мене дедалі більше цікавить світ довкола, цікавлять події, які відбуваються, їхні витоки, причини та імовірні наслідки. Справді, це природний процес: у дитинстві людина вважає себе центром Всесвіту, в дорослому віці починає почуватися деталлю світобудови. Я називаю це "вивертанням погляду зсередини назовні" - і стосується таке "вивертання" не лише літератури, а й повсякденного життя, взаємодії з людьми і світом.