Твоє поле

Ратне поле вкраїнське… густо полите кров’ю нашою, польовими маками заквітчане, й в думах оспіване. Ти стало вічною оселею спочилим лицарям, оборонцям отчої землі.

А нині дзвони золотоверхого Києва скликали цвіт наш - нащадків воїнів князівських, захистити батьківщину від підступних московитів, що прийшли з війною у безкраї степи вольниці козацької.

Ліричний герой поетеси Аннички Петрів, це наш сучасник серце якого наповнене життєдайною силою любові до рідного краю. Він мовби врослий у драматичну історію свого народу і, розкриваючи багатство внутрішнього світу авторки, після століть бездержавного існування, "до правди врешті прихиливсь!".

 

Поле крові

Їдуть дивнії пани по твоєму полі...

Обдирають всі дерева, залишають голі...

Потім знову приїжджають. Ти їм пробачаєш...

Мають тебе за ніщо, а ти забуваєш?!.

 

Ніч настала над тобою -- чорна цупка хмара,

Ти один на тому полі -- інших вже не стало.

І працюєш, догоджаєш, сил не покладаєш...

Невже отих гнид вголос величаєш?!.

 

Побілив свої дерева, кущі посадив...

Проорав усеньке поле -- сам усе зробив.

І пани приїхали, вже не забарились,

На твоєму поті ой, як підживились!

 

Одного дня отримав ти лист з мойого краю,

Сповістила я, що тебе чекаю.

Ти сказав панам, що їдеш, вони -- не пустили,

Та невдовзі пожаліти, що таке зробили...

 

Пани приїхали до поля, аби все забрати.

Ти не давав їм ні зернини, став відганяти...

І на терни правди полягли обоє,

Билися ви не на полі, а на полі крові...

 

Хтось побачив, що є бійка,

Пішов розганяти.

Бачить, що є дві сторони:

До кого пристати?

 

Прибігли ще з десяток,

Стояли, дивились...

Не до пана, а до правди

Врешті прихилились!