Реформа освіти потребує жертв

Про реформування української вищої освіти говорять останні 20 років, але до сьогодні не зроблено значного поступу.

"Звісно, реформи потребують значних фінансових ресурсів, але в Україні є надто багато людей задоволених якістю вищої освіти, адже єдине чого вони прагнуть - отримати папірець, - каже Тарас ФІНІКОВ, президент Міжнародного фонду досліджень освітньої політики. - Зараз час, коли цю тенденцію можна виправити, бо інакше вища освіта в Україні потоне в "сірій" зоні невизначеності".

 

- Пане Фініков, у програмі "100 днів МОН: план дій", яку представив нинішній міністр освіти та науки Сергій Квіт, є вимога скоротити процедури ліцензування та акредитації ВНЗ. Чи означає це, що в Україні буде ще більше університетів?

- Систему ліцензування і акредитації запровадили на початку 90-х років. За ці роки міністерство постійно збільшувало кількість вимог та ставало щораз жорсткішим, примножувало зайві процедури. Система ліцензування, яка сьогодні існує, не є ні інструментом розвитку української вищої освіти, ні інструментом стимулювання підвищення якості освіти, ні інструментом запровадження інновацій. Це лише жорсткий інструмент контролю міністерства у відношенні до системи. Тому, якщо цей жорсткий інструмент буде змінений на інструменти і технології, які дозволять розвивати освіту, впроваджувати інновації, сприяти її інтернаціоналізації, на мою думку крок буде мати серйозне позитивне значення.

Думаю, що кількість навчальних закладів ніким не повинна регулюватися. Університетів має бути стільки, скільки того потребує освітній ринок. Я завжди був проти штучного скорочення і закриття університетів. Ринок і система розумної державної підтримки самі визначать необхідну кількість ВНЗ.

- На вашу думку, освіті потрібна третя сторона, яка б визначала її об'єктивний рівень?

- За останні 25 років проблеми підвищення якості освіти є пріоритетними у світовому освітньому дискурсі. Це пов'язано з тим, що вища освіта стала масовою. Змінюються форми і технології навчання і, відповідно, до університетів стали потрапляти люди з достатньо низьким рівнем підготовки. В Україні та ж ситуація. На мою думку, конче потрібно створити систему, яка б дозволила підтримувати і підвищувати якість освіти.

Об’єднана Європа десять років тому створила спеціальну систему рекомендацій і стандартів з підвищення якості освіти. Що це означає на практиці? Кожен університет повинен запровадити внутрішню систему забезпечення якості освіти, держава має створити зовнішню систему забезпечення якості освіти, яка контролює усі заклади, а третьою стороною мають стати незалежні освітні агенції, які висловлюють думки роботодавців, батьків, експертів, громадських активістів. Ці агенції повинні контролювати як внутрішньо-університетські так і державні заходи підвищення якості освіти. Тільки коли така система з’явиться, ми будемо здатні говорити про реальний прогрес в освіті. Україна коли приєдналася до Болонського процесу в 2005 році, взяла на себе зобов'язання створити таку систему. Минуло дев'ять років, але системи належного забезпечення якості освіти так і не створено.

- Чому? Це не вигідно міністерству, університетам, громадськості?

- Думаю, відповідь на це питання комплексна. Якщо впровадити внутрішню систему управління якістю у ВНЗ, стане очевидним, що багато програм, які пропонує конкретний університет, ні за змістом, ні за спрямованістю не потрібні. Вони не цікавлять роботодавців, не користуються попитом в абітурієнтів. Їх скасування призведе до глибоких внутрішніх трансформацій навчальних закладів, залишить без роботи частину викладачів.

Громадськість теж не зацікавлена в глибинному реформуванні. Багато співвітчизників йдуть до університетів тільки для того, щоб отримати диплом. Для них, очевидно, привабливою є та система, яка дозволяє з найменшими зусиллями і витратами отримати омріяний документ. Очевидно, що для цих людей, їхніх батьків, рідних, друзів сьогоднішня система освіти є прийнятною.

Об’єктивний моніторинг покаже, що частина державних навчальних закладів не спроможна забезпечити добру освіту. Потрібні вольові політичні рішення, у тому числі про закриття нефункціональних університетів. Вся ж система, на шляху до якості, потребує збільшення державного фінансування. Якщо бути відвертим, глибинні реформи у сфері поліпшення якості освіти це не легка справа, і далеко не всі учасники цього процесу готові до жертв. Найзацікавленішою стороною є українська молодь, яка прагне на Батьківщині отримати хорошу освіту.

- Чому попри риторику, що потрібно наздоганяти світову освіту, Міністерство практично нічого не робило, щоб надати університетам автономію, можливість "перехресного" вступу на магістерські та докторські програми?

- Систему вищої освіти в Україні: введення бакалаврського, магістерського, докторського рівнів підготовки, - конструювали в кінці 90-х років. Свідомість тих, хто це робив, залишалась ще дуже радянською. Пройшло 15 років, а в міністерстві Табачника тільки розпочали експеримент з "перехресним" вступом на магістерські програми. Насправді ж це має стати нормою, всі акредитовані ВНЗ, а не їх невелика група, повинні мати можливість відкривати різноманітні інноваційні магістерські програми, на які має здійснюватись такий вступ.

- Корупція в освітній сфері - це теж ментальна установка, як її позбутися?

- Корупція породжена надмірною централізацією. Тож її побороти можна зворотним процесом - децентралізацією. Міністерству слід залишити обмежені функції: розробку загальної стратегії розвитку освіти, забезпечення її фінансування, організацію наукового процесу у вищій школі, інтернаціоналізацію української освіти. Надання конкретних дозволів, розгляд різноманітних скарг, втручання у вирішення внутрішньо-університетських проблем - цим не має займатись міністерство. Навчальні заклади мають нарешті отримати широку та реальну академічну автономію.

- Як громадськість може впливати на діяльність міністерства освіти?

- Чим буде більше ситуацій, коли закон, постанову або конкретне рішення міністерства прорецензує експерт, тим краще це для всього освітнього процесу. Залучення громадськості дозволяє суттєво зменшувати ризики прийняття невиправданих рішень. Будь-яке рішення міністерства повинно отримувати професійно-експертну оцінку, а не лише орієнтуватись на точки зору менеджменту навчальних закладів і представників органів управління освітою. Слід більше спілкуватися з виконавцями, вони краще знають особливості втілення міністерських рішень. А ще краще, якби міністерство розпочало практику залучення закордонних експертів.

- Що досвід малих університетів, таких, наприклад, як УКУ може дати українській освіті?

- Перше, не боятися ставити фантастичні завдання, не боятися залучати світовий досвід, і, за умови максимальної мобілізації, досягати фантастичних результатів. Друге, малі університети можуть стати законодавцями нової академічної моралі, за якою майбутнє. Третій урок показує, що українська вища освіта може бути повністю інтегрована в світовий навчальний процес, випускник того ж УКУ може навчатися в кращих університетах Європи та інших континентів. Досвід Університету став кращим свідченням того, що не треба боятися світового освітнього процесу, а чимскоріш ставати його частиною.

- Що, на вашу думку, потрібно зробити, щоб українські університети потрапили в світові рейтинги?

- Немає можливості одночасно розвивати понад 300 університетів. Слід вибрати вісім-десять університетів, які мають найбільший потенціал, всіляко (організаційно, фінансово, нормативно) підтримати їх стратегічний розвиток впродовж ближчого десятиліття. Щоб рухатися вперед потрібно визначити флагманів, на яких всі інші мають орієнтуватися.

- Ви з оптимізмом дивитися на майбутнє української освіти і науки?

- Так, я маю це почуття. Українська освіта має бути радикально реформована. Без реформ її чекає плачевне майбутнє, перетворення на "сіру" зону, в якій відбуватимуться неприємні етичні процеси. В нинішніх умовах реформування освіти можливе. Нестача ресурсів є перешкодою в темпі реформ, але це не визначально. Міністерство має сконцентруватися на трансформації всіх правил гри, які дозволять освіті рухатися вперед легше і швидше.