Там була кров побратима...

Наприкінці на Майдан їхали ті, хто знав, на що йде, і був готовий умерти за ідею. Але навіть вони не уявляли, що буде саме так…

"Коли нашу десятку від Правого сектора привели на барикади, аж тоді я зрозумів, що це таке, - розповідає Олександр Крох, майбутній програміст, студент другого курсу університету нафти і газу. - Я зголосився до обласного штабу національного спротиву і разом із сотнями інших прикарпатців у вівторок увечері вирушив на Київ. Батькам не казав нічого. Їхала спортивна молодь, а також ті, хто служив колись у армії. Ми вже почули, що Сергій Дідич загинув. Тобто, знали, що маємо не просто мітингувати на Майдані, а захищати свою країну. Даішники пропускали, видно було, що самі прагнуть змін. По приїзді я одразу записався у Правий сектор. Був гордий, коли запитували, звідки - відказував, що з Городенки, яка асоціювалася з нашим героєм".

На телефонний дзвінок тата Сашко відповів, що стоїть біля Білого дому в Івано-Франківську. А в Києві їм видали амуніцію, щитки, одразу ж уночі розпочалися тренування. Тренування, каже, були непростими - каска, бронежилет важкий, четвертого, найвищого, ступеня захисту. Потім після короткого відпочинку поставили на передову - по цент­ру перед Майданом. ДесяткоюОлександра керував 27-річний івано-франківець, батько двох дітей. Решта - молоді хлопці.

"Найстрашніше стало, коли поруч розірвалася граната, - Сашко відчутно хвилюється. -Поранило мого побратима, вирвало шматками шкіру з м’язами, осколки застрягли в шиї. Аж тоді я реально відчув, що то війна. Кров - цівкою. Його відтягли. Ще одного з нашої десятки тут же скалічило, куля пройшла крізь плече, він упав. Потім нам дали незнач­ну перерву, я трохи відпочив у КМДА. Під обід знову вийшли, стали навпроти беркутівців. Ті поводилися агресивно, провокували: підходили групками, стріляли. Гумові та залізні кулі ми потім знаходили в ранах. А там і бойовими почали стріляти".

За словами Олександра, справа був розташований медпункт, який також став мішенню беркутівців. Вони підбігали й через вікна кидали туди пляшки із запалювальною сумішшю.

"Щоб захистити поранених, нам дали наказ піднятися трохи вище, до згорілого автобуса, де щитами прикрили вибиті шибки. По нас стали стріляти. Той характерний свист куль і досі у вухах. Ми "черепахою" підбігали до беркутівців і закидали їх коктейлями. Це вже була агресія з боку людей, бо беркутівці дістали конкретно. Аж тут між нами затесався якийсь хлопець, на вигляд - школяр, без захисту, його поранило. А іншому з моєї десятки влучило в обличчя, шию, ногу. Взяли за руки, ноги, відтягаємо. Він ще встиг сказати: "Слава!..". Я не чув свого голосу, брав з ящика пляшки та й кидав. Нашого десятника зачепила куля - живий, на щастя. Тут вибухнула ще одна граната, осколок продірявив черевик. Я намагався якусь мить не дихати, бо дим їдкий, але очі незахищені - почали сльозитися".

Сашко каже, що далі почав втрачати свідомість. Його під прикриттям донесли до медпункту, там бризнули чимось в очі з балончика, промили. Віддихався вже на землі. Взяв щит і назад. Якраз зі сцени лунав Гімн України, всі побігли в наступ. Були й хлопці без захисту, без касок - лізли під кулі.

"Там емоції неконтрольовані, коли кидали коктейлі, кричали "Воля або смерть!", - розповідаєСашко. - Коли центр прорвало, то беркутівці тікали як діти, злякалися натовпу з палицями, камінням, губили амуніцію. Відтіснили їх аж за бетонні барикади, біля стадіону. Далі людей не пустили. Там стояли бійці внутрішніх військ, ми їх просили перейти на наш бік. Багато з них готові були на це, але тут командири оголосили відбій".

У КМДА їх зустрічали як героїв. Сашко дивувався, поки не побачив у дзеркалі своє обличчя, тоді все зрозумів. Там, а також на одязі, була кров загиблого побратима. Аж тоді він зателефонував до тата. Того дня рідні дізналися, що він у Києві, бо його дівчина Юля розповіла своїй мамі, а далі - сарафанне радіо, всі в тривозі.

"Якби тато за мною не приїхав, я б ще досі був на Майдані, - говорить Олександр. - Він як сказав, що вже п’ятниця, то я не повірив, бо втратив відчуття часу.

За нашу національну ідею, героїв, які століттями відстоювали волю народу, не жаль і померти. Я мав документи при собі, написав там записку для батьків, пояснював, про всяк випадок. Нині Майдан змінив усіх. А свист куль і бойовий дух не забудуться ніколи".