Терпіння землі

Торік агропромисловий комплекс став локомотивом вітчизняної економіки, визнають експерти із сільського господарства.

Власне, вже протягом кількох останніх літ наші хлібороби збирають рекордні врожаї зернових і нарощують експорт сільгосппродукції, відроджуючи славу держави як європейської житниці. Скажімо, торішній прикарпатський коровай несподівано значно переважив рекордний вал зерна 2012-го.

Проте "тріумфальна хода" українського АПК має і свій негативний бік. Той успіх дається дорогою ціною, оскільки при цьому спустошується головне багатство України - чорноземи й інші продуктивні землі. Проблема в тім, б’ють на сполох учені-аграрії, що нинішнє агровиробництво - це, за рідкісними винятками, хижацька експлуатація годувальниці, а не господарський підхід до праці на землі, як велить з діда-прадіда хліборобська наука.

Колись не лише орали землю й вирощували на ній продукцію й собі на поживу, і на корм худобі, відгодівля якої слугувала незмінною складовою раціонального рільництва. Її й регулярно удобрювали органікою. Це було святе для селянина. Та нині основний сегмент тваринництва в Україні - утримування в господарствах ВРХ - занепав. Більшість сільгосппідприємств на Івано-Франківщині обходяться без ферм. Тож яких би новітніх технологій в них не дотримувалися, яку б потужну техніку не використовували, скільки б не вносили мінеральних добрив, все одно за великим рахунком про баланс поживних речовин у ґрунті тут дбають недостатньо.

- Інакше кажучи, таке господарювання на орендованих селянських паях перетворюється на визискування землі, внаслідок чого наші лани поступово втрачають основну властивість - родючість. Однак заклики науковців до влади, інвесторів, інших товаровиробників подбати про збереження земель сільгосппризначення - наче голоси в пустелі. Над тим, як запобігти масовій деградації ґрунтів Україні, не задумуються ні у верхах, ні серед низів.

- Переконаний, що той чи інший рекордний вал зернових українські хлібороби збирають останніми роками переважно завдяки використанню новітніх агротехнологій, у тому числі високопродуктивних сортів і гібридів, - розповідає завідувач кафедри агрохімії і ґрунтознавства інституту природничих наук Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника доктор сільськогосподарських наук професор Мирослав ВОЛОЩУК. - Але в українських умовах навіть елітний насіннєвий матеріал не дає того, на що генетично спроможний. Не допомагає особливо й надмірне насичення землі хімічними засобами підживлення рослин. Проблема - в агрохімічному стані ґрунтів, який залишає бажати кращого. Якби впродовж отих уже замалим не чверть віку, відколи Україна самостійна держава, у вітчизняному АПК дотримувались усіх технологічних вимог щодо збереження родючості землі, то ті, як нам кажуть, високі врожаї чи то озимої пшениці чи кукурудзи на зерно, що їх українські хлібороби збирають нині, були б на порядок вищі.

Тим часом, як свідчать матеріали агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення, яку регулярно проводить інститут охорони ґрунтів України, кожні п’ять років наші землі втрачають у середньому по 0,04 відсотка гумусу - основи їхньої родючості. Хай нікого не бентежить така позірно мізерна цифра. Адже ґрунт - це живе тіло зі складними фізико-хімічними й біологічними процесами. Тож він як природний ресурс не відновлюється так само швидко, як руйнується. Потрібно, наприклад, як мінімум 100 років, аби в ньому виробився-наростився один відсоток гумусу.

Тим-то за даними інституту землеробства НАНУ щороку в Україні втрачається до 20 млн. т гумусу, що у перерахунку на гектар ріллі становить 600-700 кг. А урожайність основних сільгоспкультур утричі менша, ніж в економічно розвинутих країнах. Власне, лише за рахунок втрат гумусу наші хлібороби щороку недозбирують до трьох мільйонів тонн умовного зерна, тобто зазнають збитків на рівні двох мільярдів доларів США. Взагалі ж щорічні недобори сільгосппродукції через дефіцит поживних речовин у продуктивних землях України оцінюють на рівні 18 млн. т умовного зерна.

Нині вже немає сумніву - щоб урятувати українські чорноземи від остаточної втрати родючості, треба щороку вносити на гектар сівозмінних площ по 15-20 тонн органіки. А звідки її взяти? Якщо раніше господарі вивозили на поля різні види гною, то тепер органічне господарство в країні занедбане.

- Мирославе Дмитровичу, кажуть, що розгортання на наших землях мережі свинокомплексів від "Даноші" врівноважить той дисбаланс у сучасному агросекторі, коли культури вирощують переважно без застосування органічних добрив.

- Лихо в тім, що з таких ферм на поля вивозять переважно свіжу гноївку, тобто сечовину, яка не так підживлює, як забруднює землю. Зрештою, доведено, що свинокомплекс на 100 тис голів дає стільки шкідливих викидів у довкілля, скільки місто з 400-тисячним населенням. Звісно, ситуацію дещо врятувала б діяльність на базі цих підприємств біогазових заводів, які б виробляли і паливо, й органічні добрива. Однак чи багато їх нині працює?

Втім, якщо вже говорити до кінця, то збереження родючості землі полягає не в самому тільки угноєнні ґрунтів. Потрібен комплексний і системний підхід до звершення такої справи. Тут мають відіграти свою роль і дотримання сівозміни, і вапнування ґрунтів, програма якого, до речі, діє в нашому регіоні, й обов’язково захист земель від ерозії - як вітрової, так і водної. істотно допомогло би, звичайно, і внесення, крім органіки, тих самих міндобрив. Але у строго відповідних дозах - як дають ліки хворому.

Втім, насамперед, якщо вже йти й далі за такою аналогією, як можна зцілити недужого? Лише встановивши спершу точний діагноз його захворювання. А в нашому разі такою ознакою може бути агрохімічний стан ґрунтів на кожному окремому продуктивному наділі. Лише з’ясувавши, яких саме поживних речовин бракує там, можна братися за корекцію його "здоров’я". Та в Україні після реформування АПК в цьому питанні запанував хаос, який існує й донині. В одних сільгосппідприємствах через брак коштів узагалі не проводять жодних обстежень земель, на яких працюють, а якщо й удобрюють їх, то наосліп. В інших же якщо й спроможні на такі дослідження, то їхні результати вельми приблизні.

- Що ж перешкоджає здійсненню ґрунтовної діагностики земель?

- Добра низка чинників. Перша проблема в тому, що всі відомості про ґрунти Прикарпаття базуються на картографічних матеріалах, накреслених ще в 50-60-х роках минулого століття. Ті дані вже явно застаріли. Нині щоб мати реальну картину, де на якому полі в районі, селі, урочищі який вид чи типи ґрунтів, потрібно провести нове обстеження ґрунтового покрову в області. інакше ж, не знаючи, де який ґрунт, неможливо й правильно визначити агрохімічний стан тих чи інших площ продуктивних земель. Уже й не кажу, що таке оновлення ґрунтових мап необхідне й для бонітування ґрунтів, себто порівняльної оцінки їхньої якості за основними природними властивостями, які мають сталий характер та істотно впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах, для здійснення точної грошово-експертної оцінки земель, для розробки проектів з організації території, розробки сівозмін, посадки багаторічних насаджень тощо.

На наш погляд, не зовсім вдала й традиційна, теж прийнята вельми давно методика проведення агрохімічних обстежень ґрунтів. Наприклад, один еталонний розріз беруть лише в одному місці кожної три гектарної ділянки, що дуже часто не відображає реальної картини місцевості. Адже в умовах складного пересіченого рельєфу на одній і тій самій площі такого розміру може бути й рівнинна ділянка, і схил з розмитими ґрунтами, і видолина, на днищі якої накопичився найбільш родючий пласт. Отже, в такому разі перед проведенням агрохімічного аналізу доцільно виділити технологічні групи земель за крутизною схилу з урахуванням однорідності ґрунтів і ареалів, і тільки після цього можна визначати ділянки для відбору зразків ґрунту. Також відбір зразків необхідно проводити не тільки на глибину одного шару, як це роблять зазвичай, а на півметра, тобто по всій вертикалі ґрунтового генетичного профілю. Лише за такого підходу можна дати реальну агрохімічну характеристику ґрунтів і виробити кваліфіковані рекомендації задля підвищення родючості землі та її раціонального використання. Проте...

Словом, ситуація в Україні з цим така, що одночасно потрібно і карту ґрунтів оновлювати, й налагоджувати регулярні обстеження їхнього агрохімічного стану... Як мовиться, роботи - непочатий край.

- Але ж в Україні діє мережа служби "Держродючості", яка дісталась українцям у спадщину від доволі ефективної колгоспної "Сільгоспхімії" і в чиїй компетенції та робота.

- Той шлях постійних реорганізацій, який пройшла ця служба, справляє неоднозначне враження. Якщо попервах її намагалися всіляко вдосконалити, то тепер вона переживає дещо інші процеси. Посудіть самі. Єдину державну агрохімічну службу створили ще 1964 року шляхом організації мережі з агрохімічних лабораторій (АХЛ) в кожній області. 1979-го ж на їхній базі постало Республіканське виробничо-наукове об’єднання "Укрсільгоспхімія". У 80-х минулого століття АХЛ перетворили на державні обласні проектно-розвідувальні станції (ПРС) хімізації сільського господарства. В 1992-му на їхній базі організували державне об’єднання "Украгрохім". Через рік його трансформували в державну службу моніторингу ґрунтів і якості продукції "Укрґрунтомоніторинг". 1998-го її перетворили в Центральну державну станцію родючості ґрунтів і захисту рослин, яку через рік реорганізували в Головну державну інспекцію захисту рослин та Державний центр охорони родючості ґрунтів і якості продукції, а ПРС перетворили на його обласні відділення. Відтак той центр перейменували на технологічний, а 2010-го додали йому вивіску "науковий" та статус "Центрдержродючість", а 2013-го врешті спинилися на варіанті такої державної установи, як уже згадуваний інститут охорони ґрунтів.

- Скидається на те, що цю службу повільно, але неухильно знищують.

- Мабуть, ви недалекі від істини. Що дала остання реорганізація, в результаті якої прикарпатська "Облдержродючість" стала філією цього відомства? Наразі одне: кошти, які вона заробляє, надаючи послуги з обстеження ґрунтів та рекомендуючи товаровиробникам шляхи збереження й підвищення їхньої родючості, централізовано осідають у столиці. А звідти повертаються вже дозовано й то лише у вигляді заробітку працівникам установи, який, до речі, вони отримують із великим запізненням. Тим часом на реактиви, обладнання, відрядження, оновлення картографічних матеріалів тощо грошей їм узагалі не виділяють. Чи можна працювати в таких умовах? Виглядає, що діяльність захисників землі в державі нікому не потрібна.

А коли читаю в "Галичині", що на прохання одного з інвесторів агрохімічний аналіз ґрунтів на прикарпатських землях, які він орендує, проводили не вітчизняні фахівці, а закордонні, то взагалі стає тоскно. Таке справді можливе лише в Україні. Попри всі декларації типу "свій до свого", перевагу віддають саме чужому. Втім, хоч як, а жодні іноземні фахівці не мають права проводити агрохімічне обстеження ґрунтів в Україні. Зрештою, яке то обстеження? От визначають експрес-методом кількість азоту, фосфору й калію у ґрунті та й по всьому. А виробники задоволені, що оперативно отримали "рекомендації" від експертів.

Ліцензію на такого роду діяльність мають лише спеціалісти інституту охорони земель, у тому числі його філій у регіонах. Вони добре знають, яка то непроста справа і що її потрібно виконувати в комплексі з іншими дослідженнями, з урахуванням того, які добрива вносили, якої сівозміни дотримувалися землекористувачі, який стан ґрунтів був під час попередніх "замірів" і т. п. До речі, такі ази студенти нашої кафедри засвоюють ще з першого курсу. Бо саме з їх дотримання виростають справжні ґрунтознавці й агрохіміки як лікарі, цілителі землі-годувальниці, якими і стають наші випускники, де б не працювали вони після закінчення ВНЗ.

- У багатьох районах значну частину розпайованої ріллі віддали в довгочасну оренду інвесторам. Чи можна чекати від них дбайливого ставлення до землі?

- Від багатьох чиновників можна почути, що для власників земельних часток, здебільшого пенсіонерів, таки ліпше віддати їх в користування, ніж самому обробляти чи аби земля лежала облогом. Може й так, але орендарі беруть найкращі рівнинні землі, тоді як розчленовані дерново-підзолисті все одно залишаються поза увагою. А щоб отримувати максимальні врожаї, використовують важку техніку, надмірні дози міндобрив і отрутохімікатів. і нікого не цікавить, як це шкодить ґрунтам, як знижує їхню родючість, як виснажує їх, призводить до забруднення й ущільнення. Але невже ми самі не можемо господарювати на своїх землях, а мусимо здаватися на заїжджих підприємців? Адже їхня діяльність має тимчасовий характер з усіма наслідками, що випливають із будь-якого "сезонного" бізнесу на землі.

З другого боку, справжнім лихом для родючості українських земель стає "агрохолдингізація" АПК - поява дедалі більшого числа таких великих сільгосппідприємств, які обробляють 100 тисяч гектарів і більше. Адже ефективно господарювати на великих площах неможливо. Якщо, приміром, та чи інша компанія має в користуванні навіть мінімальний як для українських латифундій обсяг земель - 100 тис. га в різних регіонах, то, як свідчить досвід, обробляти таку кількість землі може не менше 40 рільничо-механізованих бригад. Отож яким би енергійним не був керівник такого холдингу, він може бачити начальників тих підрозділів і спілкуватися з ними заледве двічі на рік. Тож чи фізично спроможний він всюди встигнути і все проконтролювати особисто, чи може знати ґрунти, які обробляє його фірма, та організовувати доброякісний їхній обробіток з максимальною турботою про збереження родючості земель?

Зрештою, хоч як, а наспів час при передачі паїв в оренду - чи то аграрним латифундіям чи й меншим господарствам, у тому числі й фермерам - проводити спершу їхній агрохімічний аналіз і складати на них певні паспорти з тим, аби через кожні п’ять років перевіряти стан тих земель. В разі його погіршення землекористувач зобов’язаний не тільки вжити заходів на вирівнювання ситуації, а й сплачувати за весь період такого користування наділами, що призвело до їхньої деградації, вищий податок за землю, ніж зазвичай, тобто має бути так, як це є у всьому цивілізованому світі. А також варто запровадити й такі самі штрафні санкції за те, які діють у країнах Євросоюзу. Бо ж орендарі приходять і йдуть геть, а земля зостається. Якою ж вона дістанеться наступним поколінням у спадщину?

Протягом усього періоду свого існування люди намагалися зберегти найбільше багатство, яке дала їм природа - родючість ґрунтів. На думку відомого німецького вченого Ю. Лібіха, саме родючість ґрунтів забезпечує довголітнє існування націй та багатство і могутність держав. Отож незалежно від того, в чиїй власності продуктивна земля чи хто користується нею, вона - всенаціональне багатство, а питання відтворення і підвищення родючості ґрунтів мають бути пріоритетними в державі.

Причому збереження високого рівня родючості ґрунтів- завдання не лише сільгоспвиробників та відповідних аграрних служб, а й усього суспільства, як це є в розвинутих країнах. Скажімо, у США діє майже 30 державних програм, спрямованих на боротьбу з деградацією ґрунтів, причому з національної скарбниці відшкодовують власникам і користувачам землі до 75 відсотків загальної вартості ґрунтозахисних заходів. Це дозволяє тамтешнім сільгоспвиробникам одержувати високі врожаї, не виснажуючи ґрунтів. Прагнути до такого ідеалу в ставленні до годувальниці маємо й ми.