Wirtualna Polska: Хірургічні інструменти Кремля. Як Москва ріже інтеграційні проекти Євросоюзу

Не тільки Україну розриває нині цивілізаційний вибір між Європою і Росією. У тіні подій на київському Майдані вирішується доля Вірменії та Молдови. 

Газовий шантаж, візові обмеження, торговельні санкції - це тільки деякі карти з колоди, якою грає Москва. Про геополітичні причини і наслідки відчайдушної боротьби Росії за сферу впливу розмірковують аналітики польського видання Wirtualna Polska.

 

Стратегічна мета

Стратегічна мета Росії - це не відтворення СРСР, як могло б здатися, а перемога в геополітичній боротьбі з ЄС заради виживання в XXI столітті. Відчайдушна політична гра Москви, яка розгортається зараз, не обмежується Україною, а має більш широкий масштаб. Поки увага світових держав зосереджено на київській пробі сил, Росія без перешкод збирає свої пазли у Вірменії і Молдові.

 

За що бореться Росія?

Коли торік директор Московського Центру Карнегі Дмитро Тренін представляв стратегію Росії на пострадянському просторі, він підтвердив, що СНД не можна більше трактувати як єдиний простір. До 2020 року поглибиться процес поділу цієї зони на регіони Східної Європи (Білорусь, Україна, Молдова), Південного Кавказу (Грузія, Вірменія, Азербайджан) і Середньої Азії. Дистанція між ними буде тільки збільшуватися, і це на руку Росії, яка зможе в якості ключового гравця реалізовувати свої виключні інтереси в кожному з цих регіонів. Адже тільки вона займає трансрегіональне євразійське положення, і тільки вона може претендувати на роль центру сили між геополітичними конкурентами на цьому просторі - Європейським Союзом і Китаєм. Однак, щоб стати таким центром сили, Москва повинна знайти серед столиць колишньої імперії союзників.

 

Національний інтерес

З цього можна зробити висновок, що з російської точки зору національний інтерес полягає в тому, щоб за допомогою цих партнерів зміцнити власну позицію, а не навпаки. Прагматичний Володимир Путін не буде грати в філантропа. Для успішної участі в подальшій глобальній грі Москві потрібно підсилитися, і тому її метою не може бути відтворення міфічного СРСР, в якому різні за своєю силою та розміром союзники отримали б рівне з Росією право на прийняття рішень. Такий розклад Москві не потрібен. Виходячи з цього, Путін ініціював створення двох складних багатошарових структур: Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ) і Митного Союзу, який в 2015 році повинен трансформуватися в Євразійський економічний союз. Москві потрібна була площина, на якій вона могла б зробити спробу здобути домінування над партнерами по СНД.

 

ОДКБ надає право вторгнення

Перша організація має військово-політичний характер, і її не сприймають всерйоз, мабуть, навіть самі росіяни. Хоча вона може виявитися корисною, оскільки дає правові можливості для військового вторгнення на територію країн-членів. Але це, звичайно, крайність, тому що зараз військова сила (залишаючись необхідною) поступається місце силі економічній.

 

Митний Союз - інструмент гри

Інша справа - Митний Союз, концепція якого передбачає вільне переміщення капіталу і товарів. А в цих сферах у Москви є надія на успіх, адже її економіка і ВВП непорівнянні з показниками України чи Білорусі. Тому Кремль не припиняє тиску на тих, хто, принаймні, розмірковує над вибором напрямку інтеграції. Адже якщо Митний Союз - це інструмент російської гри по збільшенню власних можливостей, то її стратегічна мета - успішна економічна і геополітична конкуренція з ЄС і Китаєм, результат якої стане вирішальним для існування Росії в глобальній політиці XXI століття.

 

Правило сили

З точки зору Москви ставка не стільки висока, скільки принципова. Тому всі російські запевнення в націленості на рівноправне партнерство і взаємні вигоди - не більше ніж слова розради, призначені для слабкої сторони союзу. Росія дасть союзникам стільки, скільки їй доведеться віддати, і візьме стільки, скільки зможе взяти. І вона не буде в цьому сенсі винятком: правило сили стало глобальним законом, якого дотримуються всі великі гравці.

Громадськість зазвичай дізнається лише про видовищні методи, які використовує Москва - по подіях на кшталт ембарго на українські солодощі, грузинський коньяк, молдавське вино або білоруський сир. Обмеження і заборони супроводжуються вигаданими російськими санітарними лікарями дурницями.

Проте набір російських інструментів - набагато ширший і витонченіший.

 

Вірменія не розуміла натяків

Вірменія за прикладом України довго грала з Москвою в затягування процесу. З 2010 року вона логічно пояснювала відмову вступити в Митний Союз відсутністю спільних кордонів з іншими його членами (Росією, Білоруссю і Казахстаном), одночасно, як і Молдова, досягнувши великих успіхів на шляху до асоціацію з ЄС. Як не надто дипломатично сформулював суть справи російський політолог Андрій Епіфанцев, Вірменія занадто довго не розуміла знаків нетерпіння, що надходили з Москви, поки Кремль не торкнувся найгострішого із заморожених територіальних конфліктів СНД - статусу Нагірного Карабаху.

 

Скарбничка загроз

Росія оголосила про зменшення свого військового контингенту у Вірменії і підписала в 2011 році величезний військовий контракт з Азербайджаном. На суму в три мільярди доларів азербайджанцям мають бути поставлені два дивізіони ракетних комплексів С-300, кілька батарей комплексів Тор-2М, 60 вертольотів, танки та артилерійські системи. Така покупка була б не по кишені бідної Вірменії. Одночасно Москва почала відкрито міркувати, чи поширюються її союзницькі зобов’язання по ОДКБ щодо Єревана на Нагірний Карабах. Коли всі ці натяки не допомогли, сигнали з Росії стали більш конкретними. У 2012 році "Газпром" оголосив про підвищення ціни на газ з 180 до 270 доларів за 1000 кубометрів, чим не на жарт налякав вірменське керівництво, у якого не було відповідних коштів, але перед російським концерном залишався великий борг. Перспектива подорожчання газу вивела на Єреванській вулиці політичну опозицію і дестабілізувала суспільну ситуацію. В скарбничку загроз додалися обіцянки посилити візовий режим з Росією для вірменських економічних мігрантів. А варто нагадати, що доходи Вірменії на 18% складаються з їх банківських переказів.

 

На 180 градусів

Реакція не змусила себе довго чекати. У вересні 2013 року президент Серж Саргсян на московських переговорах з Путіним оголосив про бажання Вірменії приєднатися до Митного Союзу. У нагороду політика Москви розгорнулася на 180 градусів. Командир російської військової бази у Вірменії полковник Рузінскій в інтерв’ю ЗМІ не виключив можливості російського військового втручання в разі нападу Азербайджану на Нагірний Карабах. Гіпотетична інтервенція Москви пояснювалася, звичайно, союзницькими гарантіями в рамках ОДКБ. З боку російських компаній на Вірменію посипалися пропозиції інвестицій, сума яких особливо зросла після того, як вірменське керівництво продало "Газпрому" свого газового оператора. Підписаний у січні 2014 договір про постачання газу передбачає монополію Росії до 2043 року. Судячи з усього, Єреван зможе повернутися за стіл інтеграційних переговорів з ЄС не раніше цієї дати.

 

Повернути час назад

У випадку з Молдовою Росія вирішила довести, що не буває незворотних договорів, і спробувала повернути час назад - до періоду, що передував саміту Східного партнерства у Вільнюсі, на якому Кишинів підписав угоду про асоціацію з ЄС. Колишня російська стратегія не виходила за стандартні рамки газового шантажу і погроз розморозити конфлікт між Молдовою і сепаратистським Придністров’ям. Час від часу також вводилося ембарго на головний молдовський експортний продукт - вино. Однак Молдова пережила відмови росіян від цього напою, а влада країни все частіше публічно заявляли про бажання цивілізовано розійтися з непокірним Придністров’ям, тобто остаточно відмовитися від своєї юрисдикції на цій території.

 

Екзотична коаліція протесту

У такій ситуації Росії довелося вдатися до більш оригінальних методів. Листопадове підписання угода з ЄС вивело на молдавські вулиці екзотичну коаліцію комуністів, а також представників гагаузької та болгарського національних меншин, що надихнуло Росію зробити ставку на національну карту.

 

Гагаузька міна

Гагаузька автономія налічує 70 тисяч корінних жителів, займає близько 5% території Молдови і, що найважливіше, межує з Україною. Угода з ЄС була парафована Кишиневом в кінці листопада 2013 року, а вже в грудні гагаузьке меншість несподівано виступила з ініціативою провести референдум на тему приєднання автономії до Митного союзу. Це стало сюрпризом для кишинівського керівництва. Планувався справжній плебісцит, тому що друге питання стосувалося виходу Гагаузії зі складу Молдови в разі втрати країною суверенітету (а таким фактом гагаузький парламент визнав угоду з Євросоюзом). Кишинів назвав референдум незаконним, отримав на цей рахунок рішення Верховного суду і на цій підставі заблокував рахунки автономії. Тоді, як чорт із табакерки, з’явився російський бізнесмен гагаузького походження Юрій Якубов. Як писала газета "Коммерсант", його так розчулили патріотизм і громадянська свідомість земляків, що він вирішив профінансувати референдум. Філантропу обійшлося це недорого - в 70 тисяч доларів. Другого лютого незаконний референдум приніс нищівне "так" у відповідь на обидва питання. За Митний союз і вихід зі складу Молдови висловилися 98% тих, хто проголосував.

 

Придністровська міна

У той же самий час президент Придністров’я Євген Шевчук ініціював введення поправки в конституцію сепаратистської республіки. Поправка передбачає застосування на території Придністров’я законодавства РФ. З точки зору президента це було логічно, тому що у переважної кількості жителів і так є російські паспорти.

 

Детонатор - у Кремлі

Тепер дві провінції загрожують центральній владі відділенням де-юре (де-факто воно вже сталося). Таким чином під Молдову було закладено дві міни з дистанційним управлінням, вибух яких може на багато років зупинити процес євроінтеграції. Детонатор, судячи з усього, знаходиться в Кремлі. Чи стане ціною за розмінування поворот Кишинева в протилежний від Європи бік?

 

Росія посилюється, ЄС програє

Схожих прикладів можна навести ще безліч: Росія аналогічним чином розділяє і владарює у конфлікті між Західною Україною і російськомовним Кримом, у відносинах між Грузією з Абхазією і Південною Осетією, а в контактах з Середньоазійськими республіками успішно застосовує палицю і пряник візової політики для місцевих заробітчан. Найважливішим залишається факт, що завдяки такій стратегії політичне домінування Москви в країнах СНД стабільно посилюється, а Європейський Союз, у якого останнім часом немає ніяких пропозицій для цих держав, нічого не може Росії протиставити.

(скорочений переклад)