"Хоч картоплю на Майдані буду чистити…"

На зустріч з нами 24-річний технолог за фахом Максим приходить, опираючись на милиці, які замаєні євросимволікою.

Зустрілися у кафе, а не у нього вдома, щоб мати не переживала через незнайомого гостя. Після останніх подій у країні, коли людей викрадають, катують, убивають, вона боїться за свого сина ще дужче. Він - один із майданівців. Як "пам’ятка" про криваві події у Києві, у Максима різана рана-опік на нозі, яку заподіяла кинута у натовп протестувальників граната від "Беркута"…

- Мама не заперечувала, щоб я їхав на Майдан, - розповідає хлопець. - Сказала: ви - молоді, вам у цій країні жити. Бо ми, старше покоління, нічого уже змінити не зможемо… Свого часу мені випало побувати в Італії, де працює бабуся. Подивився на інший світ, хочу, щоб і у нас влада з людьми рахувалася…

Перший раз на Майдан Максим з друзями-студентами подався 25 листопада, коли спалахнули спонтанні протести проти рішення української влади "призупинити" євроінтеграцію. Вже тоді народу на головній площі столиці зібралося тисячі. Коли робили регіональну перекличку серед прибулих, найгучніше відгукнулися представники Львівщини.

Пробув на Майдані більше півтора місяця. Раз у тиждень Максим повертався додому, щоб узяти змінний одяг. Найбільше врізався у пам’ять зворотний рейс у ніч із 10 на 11 грудня. Коли були вже неподалік Рівного, з Києва подзвонили про те, що "Беркут" знову пішов в атаку. Тож рішення виникло миттєво: сімох супутників, які за сімейними обставинами конче мали бути вдома, на автостанції пересадили в інший автобус, а всі решта сорок чоловік повернулися до Києва.

На Майдані Максим був волонтером-координатором. В його обов’язки входило зустріти і розмістити людей з рідного району, ввести їх у курс справи. Поселяли у Жовтневому палаці, у приміщенні, де офіс НРУ, у наметах (у своєму як оберіг почепили ікону Матері Божої). Спали хто на кариматах, хто на пінопласті. Дехто жив у своїх друзів, хтось у хостелах. Незважаючи на молодість, команди-вказівки Максима слухали всі.

- Відразу попереджали людей, що їдуть вони не на прогулянку, не для того, щоб зробити фотографії, - розповідає. - Ціна питання - держава. У наших діях має бути не тільки патріотизм, а й порядок. Один за всіх і всі за одного. Жодних конфліктів. Бо який смисл на Майдані стояти, якщо між нами будуть чвари? Вимагав дисципліни, але з мого боку не було жодного диктату. Коли виникало якесь проблемне питання, збиралися у наметі всі разом і радилися, як його вирішити. Треба зміцнювати барикади - ідуть туди, потрібно людей у загін самооборони чи на кухні допомогти - жодних перепитувань...

Ще під час студентського мітингу з товаришами пристосували для обігріву порожні металеві бочки, для зручності біля наметів встановили лавочки. Потім привезли польову кухню. Їхній досвід запозичили інші майданівці.

- Провладні депутати розповідають, що ми з Майдану зробили смітник, розсадник антисанітарії, - каже Максим. - Нічого подібного! "Бардаку" там немає. Майданівці ретельно стежать за чистотою. Ще й ходили Маріїнський парк прибирати, який запаскудили "регіонали" і їхні підручні-"тітушки". "Тітушків" здалеку можна розпізнати. Ходять групами, переважно у спортивному одязі, погляди спідлоба, матюкаються. Багато інших провокаторів по Києву бродить. Їхнє завдання - зачепити людину, щоб спричинити бійку. І у такий спосіб відробити "добові".

З усього видно, Максим - хлопець серйозний, відповідальний, революційною романтикою не спекулює. Але коли говорить про Майдан, його проймають емоції:

- Пригадую день 26 листопада, студентський мітинг на Майдані. До нас приходить старенька бабуся, дістає яблука, напевно, куплені за мізерну пенсію, і каже: "Пригощайтеся, хлопці!".

Вразила і така картина: 22 січня, протистояння між протестувальниками і "Беркутом" на Грушевського. В якогось літнього чоловіка стріляють - а він стоїть, не втікає, не боїться куль "беркутів". Захищаючись, кидає у них усе, що є під руками...

До нас у намети приходили грітися хлопці-східняки, що теж приїхали на Майдан. До глибокої ночі спілкувалися про те, що всіх болить. Казали: не важливо, що ми зі сходу, а ви - із заходу. Ми - одна країна…

Як буде далі? Не хотілося б, щоб і далі тривала оця війна, щоб влада силою говорила зі своїм народом, щоб роз’єднувала його. Ми ж бачимо, що проти нас у перші ряди виставили курсантиків, яким 18-19 років…

Розпитую Максима про його поранення.

- Усе відбулося несподівано. Стоїмо на Грушевського. Черговий наліт "Беркута", люди відбігають, у тисняві падаю. Піднімаю­ся, пробіг два метри і чую за спиною розрив гранати. У стресовому стані болю не відчув. Лише коли повернувся до намету, зауважив у нозі пластмасовий осколок і опіки. Ходив отак цілий день, займаючись невідкладними справами. Лише коли почало пекти нестерпно, звернувся у майданівську медсанчастину, що у приміщенні Київської міськдержадміністрації. Осколок витягнули, мене відправили додому. Кожен день ходжу на перев’язку, рана потроху заживає.

З понеділка Максим знову збирається на Майдан. "А як же нога, ти ж на неї ступити не можеш?" - запитали.

- Мені легше там, ніж удома, - відповів. - Там мої друзі. Там робиться наша історія, наше майбутнє. Хочу туди. Чим зможу - тим допоможу Майдану. Буду дрова колоти, палити у польовій кухні. Картоплю можу чистити, моркву, буряк… Що треба, буду робити, аби лиш Майдан вистояв і переміг.