Американський фінансист Артур Бернс і його галицьке дитинство

В Івано-Франківську руйнується будинок, в якому народився і виріс колишній голова Федеральної резервної системи США.

Один із найвпливовіших фінансистів, який керував економікою США в 50-70-х роках минулого століття, радник кількох американських президентів, голова Федеральної резервної системи США Артур Бернс перші свої десять років прожив у Станиславові (тепер - Івано-Франківськ). Як свідчать архівні документи, його батько, Натан Кеслер (Бернцвайр) до Першої світової війни торгував у цьому галицькому містечку борошном і мешкав у будинку №5 на площі Ринок. А його мати, Сара Юран, після одруження переїхала до Станиславова із Солотвина, де серед великої єврейської громади мешкала її родина. Батько Сари був мірошником і, очевидно, прилаштував зятя до свого бізнесу.

Судячи з усього, торгівля борошном у передвоєнному Станиславові великого зиску не приносила. Отож 12 березня 1913 року 38-літній Натан Бернцвайр як трудовий мігрант у пошуках кращої долі подався за океан на пароплаві "Кайзер Вільгельм II", який вирушав із Бремена. Через рік до Америки перебралася вся його сім’я - 32-річна дружина Сара та двоє дітей, 10-річний Артур та на рік старша Гіза. 26 травня 1914 року з Амстердамського порту відчалив пасажирський пароплав "Vaderland" з родиною галицьких євреїв на борту і взяв курс на Нью-Йорк.

В Європу Артур Бернс повернувся лише 1981 року як посол США до Федеративної Республіки Німеччини. А до того, на початку 70-х років, коли в американсько-радянських відносинах зароджувалася політика так званої "розрядки", голова Федеральної резервної системи США у складі представницької урядової делегації побував у Радянському Союзі, відвідавши Москву. Невідомо, чи були тоді в нього внутрішні пориви завітати до галицького містечка, в якому він народився і виріс. Та, мабуть, Артура Бернса до тогочасного Івано-Франківська не пропустили б. За радянської влади Івано-Франківська область була густо нашпигована секретними військовими об’єктами і тому була "закритою" для приватних поїздок іноземців.

...Коли 27 квітня 1904 року в сім’ї Натана Кеслера (Бернцвайра) та Сари Юран народився хлопчик, який пізніше став відомий у всьому світі як Артур Френк Бернс, Станиславів був провінційним галицьким містечком Австро-Угорської імперії, населення якого здебільшого було єврейським. Як розповів журналістові "Галичини" головний рабин ортодоксальної юдейської громади Івано-Франківської області Мойше-лейб Колесник, до Другої світової війни євреїв у місті мешкало вдвоє більше, ніж поляків, українців та німців разом узятих. А за даними австрійського перепису 1901 року, більше половини 30-тисячного на той час населення міста становили юдеї, 30 відсотків - римо-католики і лише 16,2 відсотка визнавали греко-католицьке віросповідання, ще менше було німців-євангеліків та вірмен.

У тогочасному Станиславові жартували, що в місті лише вулиці польські, а всі будинки - єврейські. Справді, як зауважив Мойше-лейб Колесник, 70% усіх кам’яниць у місті до Другої світової війни належали багатим єврейським родинам - зокрема, власнику фабрики шкіри Маррошесу, спиртовому фабриканту Ліберману, власнику ватно-ватинної фабрики Мендельсону, власникам цегелень Касвінеру й Урману, власнику миловарні та фабрики свічок Волю, банкіру Гальперну. Єврейська громада мала свої лікарню, школу, гімназію. Лише синагог у місті перед Другою світовою війною було аж 56. В одну з них за юдейським законом Натан і Сара повинні були принести свого сина Артура на восьмий день від народження для виконання завіту обрізання.

Як свідчить запис у реєстраційній книжці, на час народження Артура його батько Натан Кеслер проживав у будинку №5 на площі Ринок. Цю триповерхову кам’яницю було збудовано у 1870 році на місці згорілого будинку під час катастрофічної "мармулядової" пожежі 1868 року, коли вигоріла третина міста. До Першої світової війни її власником був тисменицький фабрикант Ісак Гольдфельд. На першому поверсі була крамниця Фойєра, який торгував прянощами, винами та делікатесами. Помешкання на горішніх поверхах власник тисменицької фабрики дріжджів та спирту здавав квартирантам, серед яких була й родина Бернцвайрів.

Інформації про дитячі роки Артура Бернса дуже небагато. В його біографії, опублікованій в англомовній Вікіпедії, є цікавий штрих про те, що в шестирічному віці цей єврейський хлопчик уже міг тлумачити Тору на польській та русинській мовах. За словами Мойше-лейб Колесника, в цьому немає нічого дивного, адже в єврейській громаді було заведено знати мову тих народів, серед яких жили євреї, - в родині вони говорили на ідиш, але завжди могли порозумітися і з поляками, і з українцями їхніми мовами. Починати навчання дітей в єврейській громаді було заведено в дуже ранньому віці. Для дошкільної освіти при синагогах існували спеціальні хедери - навчальні класи, в яких рабини займалися із хлопчиками. "Вже з трьох років дітей навчали розпізнавати літери, а до п’яти хлопчик міг читати Святе Письмо, можливо, ще не надто розуміючи написане", - зауважив Мойше-лейб Колесник.

Найближча синагога, яку могли відвідувати Бернцвайри і до хедера якої міг ходити маленький Артур, розташовувалась у південному кварталі площі Ринок. Це була цехова синагога шевців, але відвідувати її могли не лише належні до цієї професії. На жаль, до наших днів вона не достояла - була зруйнована під час Другої світової війни разом із цілим єврейським кварталом, який формував південний бік площі Ринок.

Батьки Артура Бернса, очевидно, не належали до числа заможних євреїв і не від доброго життя вирушили за океан із першою хвилею трудової міграції. На початку ХХ століття, втікаючи від злиднів, покидали рідні домівки і українські селяни, і найбідніші верстви єврейського міського населення. За даними істориків, від 1880 до 1910 року з Галичини переважно до Сполучених Штатів Америки виїхало понад 230 тисяч євреїв.

Можна сказати, що родині Бернцвайрів поталанило вчасно покинути Станиславів напередодні Першої світової війни. Уже в 1915 році в місті хазяйнували російські війська, прихід "черкесів" супроводжувався єврейськими погромами і мародерством. Коли ж вибухнула Друга світова війна, Натан та Сара, знаючи трагічну долю галицьких євреїв, мусили ще раз сильно подякувати Богу за свій щасливий порятунок.

Детальніша біографія Артура Бернса стосується вже тих років, коли його сім’я оселилася в американському портовому місті Бейонні у штаті Нью-Джерсі. Відомо, що Натан Бернцвайр, який скоротив своє прізвище до більш звичного для американців Бернс, прибувши до Америки, розпочав свій бізнес, виконуючи підряди з малярних робіт. Юному Артурові теж довелося працювати, щоб допомогти батькові утримувати сім’ю. Підлітком він освоїв професії поштового клерка, офіціанта, суфлера в театрі, мийника посуду, юнги на нафтовому танкері та продавця.

Під час навчання в Колумбійському університеті Артур Бернс вирізнявся серед інших студентів своєю цілеспрямованістю та надзвичайною працездатністю, чим привернув увагу тодішнього світила американської економіки Веслі Мітчела. У 1930 році 26-літній Артур здобув ступінь кандидата (доктора філософії) економічних наук і прийняв від Мітчела запрошення працювати у заснованому ним Національному бюро економічних досліджень (НБЕД). Разом зі своїм наставником він зайнявся вивченням причин економічних підйомів і спадів - так званих циклів ділової активності.

Упродовж наступних трьох десятиліть Артур Френк Бернс відігравав ключову роль у формуванні фінансової політики Сполучених Штатів Америки. 1953 року він став головою Ради економічних консультантів президента Дуайта Ейзенхауера, а з 1970 по 1978 рік, за врядування президента Річарда Ніксона, очолював Федеральну резервну систему, яка виконує роль центрального банку США. Це були найважчі для Сполучених Штатів Америки роки, коли країну накрила хвиля інфляції і тривала виснажлива для економіки затяжна війна у В’єтнамі. За його головування у ФРС американський долар позбувся вільного конвертування в золото.

У досить поважному віці Артур Бернс завершив свою політичну кар’єру на дипломатичній службі - в 1981-1985 роках він був американським послом у Західній Німеччині. Останні роки свого життя він прожив на віллі біля курортного Вермонта в колі своєї сім’ї: дружини Гелен Бернс (Бернштейн) та двох синів - Йосипа, який також став економістом, та Давида, який обрав фах адвоката. Помер Артур Бернс у 83 роки внаслідок хвороби серця.

...Будинок, який 100 років тому покинула родина галицьких євреїв Бернцвайрів, - один із небагатьох в івано-Франківську, які залишилися на площі Ринок від забудови столітньої давності. Більше того, як розповів краєзнавець Михайло Головатий, у цього будинку збереглася навіть його давня нумерація. Але попри те, що він розташований в самому середмісті, його нинішній стан жалюгідний. На першому поверсі, як і сто літ тому, ще працюють комерційні заклади - "Трактиръ "Ратуша" та крамниця одягу з американською назвою "Техас". А ось верхні поверхи, де колись було помешкання Бернцвайрів, вщент зруйновано. Фактично від верхньої частини будинку залишилася тільки фасадна стіна. Навіть пам’ятної таблички скоро буде ніде почепити.

Немає достовірної інформації про те, коли саме батьки Артура Бернса переїхали до Станиславова. із архівних документів відомо, що його батьки одружилися в Солотвині в 1901 році. Там само жили батьки його матері - Самуель та Песє Юран. У свідоцтві про одруження Натана Бернцвайра записали під прізвищем його матері - Хани Кеслер. Ні її доля, ні доля Артурового дідуся, Мозеса Бернцвайра, поки що невідомі. Якщо вони померли і були поховані в Станиславові, то знайти тепер їхні могили неможливо.

У 60-х роках було по-варварськи зруйновано найдавніше в місті "окописько" - єврейський цвинтар біля тисменицької дороги, який проіснував майже три століття і на якому вони могли бути поховані. Тепер на цьому місці - кінотеатр "Космос", нечинна лазня, дитячий садок та житлові будинки. Новий єврейський цвинтар було відкрито у Станиславові 1926 року і тут поховано багато ровесників Артура Бернса та його батьків. Є навіть одна могила із прізвищем Кесслер. Загалом тут збереглося 4,5 тисячі поховань тих євреїв, які померли у довоєнний та післявоєнний час. У братських могилах поховано понад 100 тисяч жертв голокосту під час німецької окупації.

"Із 127 тисяч євреїв, які жили на наших теренах, вижило заледве півтори сотні, - зауважив Мойше-лейб Колесник. - На території гетто була тюрма, на розі теперішніх Галицької і Довгої вул., розповідають, що кров звідти потічком текла на вулицю через вікна".

Після відновлення єврейської громади в Івано-Франківську (вона тепер налічує всього 400 осіб разом із членами родин) територію занедбаного цвинтаря обгородили і частково облаштували, хоча далека частина кладовища і тепер заросла непрохідними хащами. Кілька пам’ятних знаків нагадують про голокост. А ще сюди звозять рештки надмогильних стел, які часто знаходять під час ремонту вулиць, - їх у радянський час мостили надгробками зі старого кладовища.