Будні коломийських санітарів

У неврологічному відділенні Коломийської ЦРЛ працює 17 санітарок. Одночасно тут може лікуватися 60 хворих, тож одна санітарка доглядає чималу кількість осіб.

До її обов’язків належить вологе прибирання двічі на день, один раз на тиждень - генеральне прибирання в палатах, а ще - мити, перевдягати хворих, міняти білизну, подавати підкладні судна, допомагати медсестрі у зборі аналізів при виконанні лікарських маніпуляцій.

 Слід зауважити, що свою роботу санітари виконують добре. Бо неприємного запаху, як це часто буває, коли багато хворих з паралічами, тут не відчутно. Робочий день триває десять годин, раніше доводилося працювати цілодобово. Вік санітарок, які тепер працюють, - від 22 до 51 року. Переважна більшість на цій посаді понад 15 років, молодь тут затримується недовго. Кажуть, не витримує таких навантажень.

Ганна Кушмелюк уже 29 років працює санітаркою в неврологічному відділі. Зарплата, завдяки стажу, трохи більша від мінімальної. Живе у Великому Ключеві, має двох дорослих дітей, допомагає виховувати онуків. Щодня жінка прокидається о 5 год. ранку, а лягає спати після 12 год. ночі, бо, окрім основної роботи, має ще й господарство. Розповідає, що робота санітарки, особливо в такому відділі, дуже напружена. Ще двадцять років тому трохи легше працювалося, не було стільки важкохворих. На цілий відділ лікували одну-дві людини після інсульту. Тепер – понад 30. І всім потрібно поміняти підгузки, нагодувати, заспокоїти і стерпіти різкі зміни настрою. Ця професія не з популярних, і якщо можна було б знайти іншу роботу, половина би звільнилася.

- Якби мені не подобалося, - каже пані Ганна, - то я й не працювала б тут. Люди, які перенесли інсульт, - нервові, часто можуть навіть вдарити. Та й родичі не завжди поводяться чемно, ображають. Ось і вчора в нічну зміну один чоловік прийшов напідпитку, вимагав особливого ставлення. Ми стараємося не реагувати, бо розуміємо, що стало причиною такої поведінки. Але неприємний осад залишається. Часто негативні емоції приношу додому, тоді від цього страждають найближчі люди. Але оскільки цю роботу вже добре знаю і здружилася з усіма, то здається, кращого відділу, ніж наш, немає. Мені багато разів пропонували перейти в інший, але не шкодую, що відмовлялася. Ще дуже підтримує те, що керівництво ставиться до нас із розумінням, тому в лікарню приходжу, як додому.

Відпочиває пані Ганна останнім часом, як вона висловилася, "на зеленому морі". Тобто бере відпустку, як і більшість, щоб працювати на городі. Там відновлює і зірвані нерви. Щоправда, поперек на такому відпочинку не підлікуєш. Та виходу не бачить, бо хочеш не хочеш, а сидіти вдома немає сенсу. До пенсії, завдяки реформі, доведеться чекати ще десять років.

Санітарів-чоловіків у відділі немає, хоча їхня допомога дуже знадобилася би. Тому жінкам доводиться самим щодня кілька разів піднімати хворих. Чому чоловіки не погоджуються на таку роботу? У відділі в один голос відповідають, що за мінімальну зарплату жоден не захоче терпіти в таких складних умовах: десять годин практично без відпочинку, без перерви на обід. Навіть кавою збадьоритися інколи немає часу. Уже краще на будівництві або, найчастіше, за кордоном, там хоч знають, що є обідня перерва. А на зароблені там гроші зможуть краще забезпечити родину, ніж на мінімальну зарплату українського санітара. От і залишають такі "престижні" посади для жінок, які змушені погоджуватися, бо здобувати вищу освіту вже або запізно, або задорого.