Алла Кобилянська - "Почуваюся ще молодою, повною енергії та сил. Майже студенткою..."

Днями заслужена артистка України коломиянка Алла Кобилянська відзначила 50-річний ювілей. Протягом цього часу на її шляху траплялися як щасливі моменти, так і негаразди. Однак сильна духом жінка впевнено крокувала далі. Їй, випускниці музичного відділу Коломийського педагогічного училища, мета стати успішною співачкою давалася нелегко. Алла Кобилянська поділилася історією свого творчого життя із читачами "Галичини".

- Нині ви - заслужена артистка України, лауреат багатьох конкурсів та фестивалів, засновник міжнародного дитячого конкурсу "Зорепад". Мабуть, пройдений шлях був і тернистим, а часом, коли фортуна вам усміхалася, давався без особливих зусиль?

- Я не з тих, хто ловить зірки з неба. Все здобуто важкою власною працею. Важко було завжди. і творчий шлях я розпочала пізно, як для співачки - лише в 33 роки професійно зробила перший крок. Хоча співала з дитинства. Все почалося з вокального конкурсу імені Володимира івасюка. На той час це був найбільш масштабний конкурс в Україні. Тоді я потоваришувала з багатьма учасниками, серед них був Олександр Пономарьов. Загалом це був мій старт у співочій кар’єрі.

- Наскільки відомо, далі ви поїхали підкоряти Київ. Чому повернулися до Коломиї?

- У столиці я працювала чотири роки. Виступала на конкурсах і фестивалях як в Україні, так і за кордоном. Це був неймовірний час. На кінець 90-х років ще не було такої конкуренції, як нині. і шоу-бізнесу як такого не існувало. Всюди виступали безоплатно. А нині за кожен крок потрібно викласти чималу суму. Також у Києві мені поталанило познайомитися з відомим композитором Олександром Злотником. Він написав для мене багато пісень, які я з гордістю виконую. До Коломиї повернулася з надією віднайти тут таланти, організувати щось таке, чого раніше ще не було в столиці Покуття. Проте донині шкодую, що покинула Київ.

- Вже кілька десятиліть живете та працюєте у столиці Покуття. Яку роботу тут проводите?

- Повернувшись до Коломиї, одразу взялася за організацію дитячого конкурсу "Зорепад". Пізніше, побачивши чимало юних талантів у місті, створила студію для навчання вокалістів.

- Вашою ідеєю було створення дитячого конкурсу "Зорепад"? Чи важко було реалізувати ці плани, адже такі конкурси вимагають не лише чималих коштів, а й сил?

- І справді, було дуже важко. і нині нелегко. Але це як покликання. Отримую колосальне задоволення від проведення "Зорепаду". Разом із чоловіком розвиваємо цю махіну. У 2001 році ми вперше провели в Коломиї дитячий конкурс. Тоді були лише вокалісти і конкурс "Міні-міс Коломия". Участь брали діти з нашого та сусідніх регіонів. Пізніше ми вирішили розширити межі конкурсу і зробити його міжнародним. Нині учасниками "Зорепаду" стають не лише маленькі українці, а й юні таланти з Канади, Грузії, Румунії. Часто люблю писати пісні для дітей. Мрію про нові справжні таланти.

- Нині ви, напевно, й відмовляєтеся від виконання тих чи інших пісень. Як, власне, робите вибір і як відчуваєте, чи підійде той чи інший репертуар?

- Відмовляю дуже часто. Дуже ретельно підходжу до вибору пісні. Вважаю, що має бути не лише мелодія, а й сенс у словах. Я завжди прагну щось донести до слухача, якусь ідею: повинна бути маленька історія. Я починала співати на сцені з лірико-драматичних пісень. Переважно про нелегку жіночу долю. Так вливалась у сюжет, що дехто думав, що співаю про себе. Тому це важливо - бути самому натхненним репертуаром, аби іншим можна було передати той настрій. Нині, на жаль, глядач не хоче замислюватися над словами. Надає перевагу простішим текстам. Довелося перейти на геть популярні пісні. Раніше був більш вихований глядач.

- Як ви готуєтеся до виступу? Чи маєте, можливо, власні таємниці успіху на сцені?

- Якщо ввечері є концерт, потрібно максимально відповідально поставитись до цього. Не розпорошуватися. Зібрати енергію, щоб на сцені віддати її глядачам, а потім отримати у вигляді усмішок, овацій, приємних слів. На сольному концерті ще важче. Публіка вимагає багато сил.

- Але ж буває так, що в житті негаразди, а на сцену потрібно виходити з усмішкою. Як тоді?

- У 1995 році, коли моя кар’єра стрімко пішла вгору, померла найдорожча у моєму житті людина - мама. Мені було надзвичайно важко. Сльози ховала за радісним обличчям. Адже глядач хоче бачити випромінювання щастя, а не горя. і я розуміла, що робота повинна бути понад усе. Зібравши в кулак всі емоції, я співала і випромінювала радість. Для справжнього співака сцена повинна бути на першому місці.

- Напевно, заради цієї професії потрібно йти на чималі жертви. Ви чимось жертвували?

- Ні. Тому й не стала настільки відомою, як цього хотілося. Переважно жертвують сім’єю, дітьми. Я не була готовою проміняти їх на славу.

- Нині вам виповнилося 50. А на скільки років ви почуваєтеся?

- Почуваюся ще молодою, повною енергії та сил. Майже студенткою. Можу зробити ще багато і маю багато планів для реалізації задуманого. Бажаю всім сил, терпіння. Нині нелегкий час, потрібно вміти вистояти. Потрібно багато працювати, щоб досягти бажаного.