Безславний кінець цісарської солеварні

Легенда говорить, що Долина виникла, як і належить за назвою, у гірській долині, в якій вівці князя Андрійовича з Ілемні виявили соляні джерела.

"Береги цих джерел були білі, наче вкриті памороззю, - цитує давній переказ інженер Фелікс П’єстрак у своїй книзі "Шкіц монографічний салін долинських", виданій у Львові 1907 року. - Здивований князь спробував цього снігу і, розпізнавши у ньому сіль, вирішив стати тут табором. Пастухи спочатку збирали сіль на берегах, але згодом переконалися, що з води, яку черпали з сивого потоку (річки Сівки. - Авт.), якщо її перекип’ятити, осідає на стінках котлів сіль. Вони зливали сировицю в посудини, виготовлені з березової кори, і випарювали на сонці. Отримавши таким способом чимало солі, повернулися до Ілемні, де їх дуже радісно прийняли, дякуючи за відкриття соленосного місця".

Діялося все це, якщо вірити легенді, наприкінці Х століття, орієнтовно в 979 році. За даними Фелікса П’єстрака, переказ про виникнення міста записав у монастирському літописі під 1 112 роком чернець Теокліст, який був послушником неіснуючого вже монастиря отців василіян, котрий стояв колись на горі Знесіння. Знайти бодай копію цього документа досі не вдалося ні місцевим історикам, ні краєзнавцям. Міська влада свого часу готувала експедицію до Кракова, сподіваючись натрапити там на архіви долинських солеварень, в яких начебто зберігалися фрагменти монастирських книг у перекладі німецькою мовою. Але поки що новин з краківського архіву не чутно.

Тим часом сім’я художників Василишиних, яка живе на горі Знесіння (тепер - територія приміського села Оболоня), на свій страх і ризик розпочала відбудову давньоруського монастиря, який, за їхніми розрахунками, стояв саме на їхньому обійсті. Щоб відновити обриси давньої споруди, на гору Знесіння приїжджав навіть один відомий екстрасенс. З його слів художники зробили ескіз монастиря. Наразі тут встановили лише статую Богородиці біля гаданого місця розташування святої обителі.

...Від княжих часів і до недавна видобуток солі в Долині та на околицях був тісно пов’язаний з міським життям. Перша згадка про солеваріння в Долині міститься в грамоті короля Сирізмунда I, якою він 1525 року поновив мардебурзьке право у місті, встановивши дати проведення ярмарків і дозволивши міщанам "виробляти сіль у тих кількостях і якості, як у Коломиї, і продавати її жителям тих земель, які віддавна її споживали, без шкоди для коломийської ропи".

У той час соляні родовища Долини становили королівську власність, але королі, ясна річ, дозволяли виварювати сіль приватним особам. Після того, як король Стефан Баторій у день коронації 30 травня 1576 року видав право власності на руду та сіль усім тим, хто володіє ррунтом, на якому є такі родовища, в Долині та на її околицях з’явилося чимало шахт, з яких черпали соляну ропу. З королівської шахти, як свідчить дослідник долинської солеварні Фелікс П’єстрак, міщани могли користуватися розсолом за плату в розмірі один гріш за відро. Окрім того, жителі Долини зобов’язані були постачати ліс для ремонту шахти.

Аж до першої половини ХIХ століття сіль у Долині виварювали за примітивною технологією. Солянку черпали із шахт з допомогою коловороту, наливали в бочки, підвозили до казанів, під якими розпалювали вогнище. Вода випаровувалася, а сіль виймали з казанів і досушували біля вогню.

З приходом на Галичину австрійської влади робота місцевих солеварень стала більш упорядкованою. Зокрема, імперський уряд розділив соляні родовища на три округи з резиденціями в Самборі, Делятині і Коломиї. Долинське родовище належало до Самбірського куща, в самій же Долині було створено дирекцію, яка управляла виварюванням солі в Долині, Новичці, Слободі-Рахинській, Рожнятові, Струтині, Великій Тур’ї, Болехові, Тисові та Лисовичах. За деякий час більшість цих солеварень припинила своє існування, діючими залишилися тільки "саліни" в Долині та Болехові. З відомостей, які публікує Фелікс П’єстрак, відомо, що в той час було укладено контракти на постачання з Долинської солеварні 6 000 бочок солі якимсь російським капітаном Яном Каупом, покупцями долинської солі були також єврей з Бучача Йосип Соломон та львівський купець Степанович.

На початку ХIХ ст. Долинська солеварня була достатньо великим підприємством, на якому було зайнято 82 працівники, серед яких 47 виварювальників, три сушарники, два водних, три ковалі, вісім боднарів, чотири гайдуки і два сторожі. Для забезпечення саліни прісною водою сюди було прокладено водопровід від міського озера. Пропускна спроможність водогону була невелика, бо він був дерев’яним - у стовбурах смерек просто було просвердлено отвори. Через це між жителями міста, які також хотіли користуватися водогоном, і власниками саліни виникали суперечки, особливо тоді, коли справа доходила до ремонту дерев’яних труб. Жителі міста також часто скаржилися на долинського рурника - посадовця, який наглядав за водопроводом, у 1812 році вони написали скаргу про те, що "води нам постійно бракує з минулого року, а міський рурник більше пива і горілки випив, ніж ми води отримали".

Десь у середині ХIХ століття в Долині та Болехові розпочалося пробне буріння свердловин з метою отримання свіжих джерел солянки. У Долинській саліні запрацювала парова помпа, яка подавала солянку із шахт до спеціальних збірників. Коли ж тут збудували новий виварювальний цех, у 1869 році виварювання солі було доведено майже до 60 тисяч центнерів на рік.

Наприкінці ХIХ ст. Долинська солеварня пройшла важке випробування вогнем та водою. 18-19 серпня 1882 року в Карпатах сталася велика повінь, яка перетворила невеликі річки Сівку та Млинівку на повноводні грізні потоки. Вода забрала мости й огорожі саліни, весь запас дров для топок, наробила великих спустошень на території. Через чотири роки солеварам довелося захищати місце своєї праці від вогню - пожежа виникла в місті і з вітром поширювалася в напрямку солеварні. Тоді в Долині згоріло 320 будинків і понад дві тисячі жителів залишилося без даху над головою. Але, як записано у пам’ятній книзі солеварні, яку цитує Фелікс П’єстрак, саліну врятували завдяки старанням керівника підприємства А. Маховича та металурга Є. Маха. Але вже наступна пожежа, яка виникла 26 листопада 1898 року в будинку коваля Лемберра на Струтинській вулиці, швидко перекинулася на будівлі саліни і знищила їх дощенту. Виварювальні цехи, склади солі, надшахтна будівля шахти святої Варвари, столярня, кузня зі складом, запаси дров, житлові будинки робітників - усе пішло з димом.

Наступний після пожежі рік був дуже важким. Влітку 1899-го безробітні солевари зібрали гроші на дорогу до Відня і відправили делегацію до цісаря. Франц-Йосиф підтримав прохачів і пообіцяв відбудувати саліну. Відбудова тривала п’ять років. Розпочали її з капітального ремонту шахти святої Варвари. Під час ремонтних робіт її оглянули до самого дна - вглиб на 66 метрів. Тоді було знайдено речі солеварів, які черпали звідси ропу впродовж минулих століть - шкіряні мішки, файки, жидівські ярмурки і навіть роги баранів і сарн, що їх деякі дослідники вважають офірою богам за відкриття соляних джерел легендарними вівцями.

До 1904 року з цегли й бетону було зведено нові будівлі Долинської солеварні. На будівництві працювали переважно крайові фірми - якийсь Є. Меленевський із Кракова, фабрика вагонів із Санока, "Корроза і Схлеймер" зі Станиславова, "Піттель і Браусеветтер" із Відня, фабрика машин з Бланська. Вартість виконаних робіт, за даними Фелікса П’єстрака, становила мільйон крон. Керував спорудженням саліни будівничий Міарчевський.

Надшахтна будівля шахти святої Варвари з котельнею, механічно-слюсарним цехом, складом і дровітнею була обладнана двома помпами потужністю 125 літрів на хвилину, яка приводилася в рух паровим двигуном. Нові склади мали окремі відділення для зберігання топкової солі й картону для упаковки. У виварювальних та складах було прокладено рейки, оснащені на роз’їздах та перехрестях обертовими майданчиками. Маніпуляційний будинок мав приміщення інспекційної кімнати і кухні для робітників, а окремими відділеннями був з’єднаний зі складами і виварювальними. У будиночку, обладнаному вежею з годинником, облаштували капличку. Канцелярію Долинської саліни з фасаду прикрашав герб Австро-Угорщини, будинок мав вісім відділень з підвальними приміщеннями і великими зручними кабінетами. Поруч розташувалися кузня, столярня і три збірники для солянки, які вміщали восьмиденний запас ропи. Ці збірники, збудовані з монолітного залізобетону зі стінками завтовшки 100 міліметрів, збереглися дотепер - так само, як деякі інші будівлі солеварні, яка ще до середини 90-х років минулого століття вважалася діючим підприємством.

На жаль, сьогодні на території давньої саліни - суцільна руїна. Попри статус пам’ятки споруди солеварні занедбуються і нищаться. Старенька дерев’яна вежа сумно схилила голову, ніби над покійником. Свого часу у міської влади були амбітні плани створити тут музей солі з реальною атракцією: солеваром в уніформі, виварювальним казаном і можливістю придбати сувенірну топку долинської солі. Але для реалізації цих планів долинська мерія прагне отримати державну допомогу на реставрацію пам’ятки. Окрім того, міська влада планує розташувати на цій території бальнеологічний курорт, віддавши на спеціальну експертизу місцеву ропу, яка, як сподіваються, має цілющі властивості. Але далі балачок справа не йде.

За старою солеварнею доглядає тільки сторож з місцевого комунгоспу.