В Івано-Франківську живе той, хто брав Берлін

Гвардії полковнику авіації у відставці Миколі Тарасовичу Денисюку виповнилось 95 років! На Прикарпатті він єдиний, хто залишився живим учасником Параду Перемоги 1945 року у Москві.

У день народження ветерана двері його невеличкої квартири просто не зачинялися: вітати цього заслуженого офіцера прийшло чимало людей. А він радо спілкувався і ділився згадками про воєнні роки.

Його війна почалась відразу 22 червня 1941 року. Ще не було офіційного звернення керівництва СРСР, ще не звучав трагічний голос Левітана… А гвардії молодший лейтенант Микола Денисюк вже пробивався з оточення, в яке потрапив весь його авіаційний полк поблизу фінського кордону.

- Тоді ми літали на досить сучасних винищувачах "І-15" та "І-16", - пригадує ветеран. - Напевно зараз льотчикам вони здаються якимось динозаврами. А тоді це були сучасні і складні машини. Однак у перші часи війни ми змушені були пробиватись до своїх частин в пішому порядку.

Тоді його врятувала звичайна військова вдача. Вночі він зі своєю вантажівкою прибився у "хвіст" білофінської армійської колони, що просувалась вглиб нашої території. Пройшов чимало контрольних постів. А на ранок зміг якимось дивом непомітно відстати і натрапити на розташування радянських частин. За всю війну щастило йому не раз. Зокрема, доля вберегла Миколу Тарасовича під час однієї з нічних переправ через Волгу, під час захисту Сталінграда.

- Це був пізній жовтень, - пригадав Микола Тарасович. – Нас весь день завантажували у величезну багатоповерхову баржу. Люди, техніка, озброєння, амуніція, боєприпаси, продовольство… Загалом нас було понад півтори тисячі людей. Як настала глибока ніч, почалась сама переправа. Але не встиг невеликий катерок почати наше буксирування (минуло 10 чи 15 хвилин), як ми, сидячи у трюмі баржі, почули якісь хлопки. Один за одним. Вони були не голосними – значить, не бомби. Але… баржа почала тонути, схиляючись на ніс. І ми здогадались, що напоролись на міни. Адже під час битви за Сталінград вся Волга була щільно нафарширована цими штуками. Люди у пітьмі почали рятуватись, стрибаючи у холодну воду. За борт полетіло все, що могло плавати: дошки, колеса, якісь пакунки… Люди в паніці підпливали до катера, що нас буксирував, і зрештою перевернули і втопили його… Вночі більшість з нас була дезорієнтована вогнями з іншого берега. І хлопці, що стрибнули і спробували дістатись туди, втонули. Так само мало хто доплив і до берега, з якого ми відчалили. Я вирішив, що буду на борту до останнього і стрибатиму у воду, коли вже зовсім не буде де подітись…

Його розрахунок виявився правильним. Велетенська баржа, перехилившись на ніс, вперлась в дно і зупинилась. Тим, хто залишився на ній, судилось воювати ще. Загалом вижити тоді вдалось менш ніж 400 воїнам. А далі була війна зі своїм життям – хорошим і поганим, веселим і сумним. Про ті часи ювіляр згадує з усмішкою.

- Ще б пак,тоді я був куди молодший і жвавіший! - браво усміхається він.

Пригадує, що йому завжди були раді в кожній ескадрильї, куди його призначали. Адже за своїм переконанням він не пив алкоголю і не курив. Тому кожний вечір пайові сигарети чи махорка, а також законних "наркомівських" 100 грамів йшли у так званий "фонд комеска". Надзвичайно яскраво і живо пригадує Микола Тарасович день, коли закінчилась війна. Тоді вони, маючи на озброєнні вже ЛА-5, разом з іншими військами взяли столицю фашистської Німеччини – Берлін! Пригадує ту радість і хвилювання. Адже всі вони незабаром повернуться додому. Та не гадав тоді молодий авіатор, яким саме буде його повернення.

- Мене і ще одного льотчика викликав до себе командир дивізії, - розповів ветеран. - Він оголосив, що ми двоє обрані комісією для виконання надважливої місії у Москві. Чесно кажучи, я розгубився. Адже збирався повертатись додому з товаришами, та й плани вже були… Але наказ є наказ.

Про те, що місія буде важлива і особлива, гвардії авіатори зрозуміли відразу, коли їх замість у звичайні "теплушки" помістили у вагони-купе. Дали чисту білизну, справжню каву.

- Ви собі не уявляєте, що таке після стількох років лягти головою на подушку, яка вкрита накрохмаленою наволочкою… і просто пахне свіжістю, заплющити очі, а проснувшись, зрозуміти, що це диво не зникло, - поділився ветеран. - А смак білого хліба! І справжнього масла… Ми навіть не гадали дорогою, куди їдемо. Промайнув Краків, згодом Львів, потім Київ. На Брянському вокзалі нас приєднали до групи інших військових з інших армій та фронтів. Там же відразу зняли мірки для нової форми.

Те, що їм довелося готуватись до параду, військові зрозуміли, коли почалась стройова муштра. Але повірити в це не могли. Надто почесно це було для кожного фронтовика. Однак, коли за їхньою виучкою приїхав спостерігати сам Сталін, сумнівів не залишилось. До речі, саме перед "коробкою" Миколи Тарасовича стався з "вождем всіх народів" прикрий інцидент.

- Ми тоді не знали, що грузин Сталін абсолютно не вміє їздити верхи, - пригадує ветеран. - Однак було прийнято рішення, що парад буде прийматись і керуватись виключно вершниками на конях. Під час одного з заключних тренувань знову приїхав Сталін. Його посадили на коня. Але прямо перед нами кінь скинув його на землю…

Тоді присутнім при цьому військовим було наказано забути про те, що вони бачили, під острахом суворої кари. А парадом командували вже зовсім інші люди.

- Мені важко передати, що я відчував тоді, коли ми йшли бруківкою Красної площі, - каже Микола Тарасович. - Це і радість, і гордість, і біль за загиблими, і…

Переборюючи хвилювання, він розповів, як після проходження їхню "коробку" завантажили в автомобіль. Був острах: невже хтось, щось, комусь, десь розповів про інцидент з вершником? Але їх відвезли до казарм і переодягнули у нову чисту форму. Виявилось, що вони, в числі обраних, запрошені на святковий бенкет на честь Перемоги, який давало керівництво СРСР.

- У Кремль ми проїхали крізь Спаські ворота, - розповідає Микола Тарасович. - Нас посадили за багато сервіровані столи. Поруч за окремим столом сидів Сталін і всі члени Президії СРСР. Були тости і були гарні слова. Власне тоді я і відчув, що прийшла Перемога.

Загалом гвардії полковник авіації у відставці Микола Тарасович Денисюк брав участь у бойових діях у складі 10 фронтів. Нагороджений трьома бойовими орденами та сімома бойовими медалями. Зараз ним опікується волонтер з соціальної служби. Але… коли ветеран, переможець захворів на двостороннє запалення легенів, його пенсії просто не вистачило на дорогі ліки. Тоді разом з представниками Івано-Франківського комісаріату та депутатом обласної ради Олександром Шевченком були зібрані кошти, щоб врятувати життя останнього прикарпатського солдата Перемоги. Загалом на лікування, яке держава не змогла забезпечити своєму визволителю, було витрачено 25 тисяч гривень.

- Я вважаю, що потрібно робити все, що від нас залежить, аби Микола Тарасович якнайдовше залишався серед нас, - сказав підполковник Любомир Демчук. - Адже він один з останніх, хто може нам відверто і правдиво розказати про події тих часів.

З днем народження вас, гвардії полковнику авіації у відставці Миколо Тарасовичу Денисюк!

- Зараз я вже став старий і глухий, і не чую, як над моїм Івано-Франківськом літають винищувачі, - сказав на прощання ветеран. - Але я знаю, що вони літають. Значить, я і всі ми можемо спати спокійно. І ще… Передайте, будь ласка, всім військовим льотчикам і технічному складу, що ми, ветерани, завжди пишались і пишаємось ними - нашими достойними крилатими нащадками…

Автор: Підполковник Тарас ГРЕНЬ, Західний регіональний медіа центр МО України