Нашим краянам явно бракує фруктів з-під свого неба

Аби дізнатися про те, що в Івано-Франківській області, принаймні в північній її половині, плодових насаджень промислового призначення — негусто, не треба вникати у статистичні звіти про валові збори сільгосппродукції, вишукуючи там якісь дрібні відсотки, що стосуються фруктів та ягід. Досить проїхатися з Рогатина до Городенки, щоби пересвідчитися в цьому наочно — обабіч автотраси, скільки око сягає, не помітиш жодного саду. Навіть якщо переміщатися з одного райцентру до другого, як мовиться, не по прямій, а завертаючи то до Нижнева, то до Прибилова чи Обертина на Тлумаччині або ж мандруючи через Чортовець на Городенківщині, то все одно великі плодові насадження можна побачити лише зрідка.

Так чи інакше, а земля має родити

Скрізь же вздовж згадуваної магістралі — тільки лани широкополі або ниви, розмежовані селянськими наділами. До речі, чимало з них чи не з кінця 90-х минулого століття і ще донедавна лежали облогами. "Землі пустують, а сади ніхто не закладає", — дивувалися мої друзі з Львівщини, з якими я служив у війську й які кілька років тому побували у мене в гостях на Тлумацькому Придністров’ї, куди їхали якраз із Рогатинщини. — У нас таких безплідних, майже "степових" просторів не побачити — як не поле, город чи теплиця, то сад має бути, бо земля мусить родити"...

Зрештою, не обов’язково й подорожувати з такою інспекційною місією Івано-Франківщиною. Достатньо завітати на найбільший споживчий ринок івано-Франківська на Дністровській вулиці і переконатися, що на Прикарпатті таки бракує власної садовини. Адже там на одного продавця яблук чи груш із Косівщини припадає троє–четверо з різних районів Чернівецької області. А якщо говорити про вишні, черешні, сливи, абрикоси, персики, виноград, то їх, як правило, привозять якщо не з Молдови чи Закарпаття, то аж з Іспанії. В супермаркетах же обласного центру чи інших міст краю картина ще сумніша — не знайдеш не те що косівських, а й буковинських яблук, бо тут віддають перевагу закордонним, насамперед польським плодам, для яких наразі діє вільний доступ на українські ринки.

Колись же було трохи інакше. Сади квітували не тільки на Косівщині й Коломийщині чи в інших районах передгірської і гірської місцевостей, а й на рівнинних територіях області. Та з часом "мудра" політика колишньої Компартії, спрямована на маніакальне розширення площ орних земель, призвела в багатьох випадках і до вирубування садів. Принаймні у моєму рідному селі Підвербцях десь у 70-х роках минулого століття знищили майже 100 гектарів фруктових дерев. Дотепер пам’ятаю яблука з них.

Принаймні не можу забути один епізод зі свого дитинства. Завдяки йому той сад і досі сяє в пам’яті незнищенною світлиною, точніше, відеофільмом про те, як троє нас — чи то десятирічних, чи й ще молодших — утікали вузькою просікою між кварталами плодових насаджень від сторожа. Той гнався за нами на старому "Уралі" з коляскою, що через пробиту вихлопну трубу гуркотів, як реактивний літак, додаючи жаху. Звісно, ми летіли щодуху, та відстань між нами й переслідувачем невмолимо скорочувалася. і ми не могли бігти ще швидше, бо підтримували руками набиті яблуками пазухи й попри всю небезпеку не хотіли розставатися зі здобиччю. Чомусь воліли триматися купи, а не розбіглися врізнобіч поміж деревами. Врятувало нас те, що на якомусь повороті мотоцикліст не впорався з керуванням. На щастя, йому нічого не сталося, й він, покинувши перевернутий транспорт, і далі рвонув за нами. Але, звичайно, старався намарне...

Потім на місці того саду родив доглянутий лан, а відтак його покроїли на людські городи. Втім, вирубали тоді й насадження обабіч автошляху між Підвербцями й сусіднім Живачевом. Пригадую, рік у рік плодоносили там, окрім низькорослих черешень, а також кущів терену і ще якихось ягідних чагарників, і невисокі деревця червоної та оранжевої аличі, темносиніх круглих слив різного розміру. Розмаїтий смак тих різнобарвних кісточкових ніби й досі відчуваю. "Паслися" у придорожніх смугах не лише жителі обох сіл, надто ж діти, а й "чужі", проїжджі люди.

Звичайно, ліквідували тими роками плодові деревостани не всюди. Їх зоставалося ще достатньо для функціонування в області консервної промисловості, яка процвітала на переробці фруктів та ягід місцевого врожаю. Тож у багатьох селах і досі збереглися старі колгоспні сади. Але все одно їхня доля незавидна. Другий удар колективне садівництво на наших теренах дістало з початком реформ у сільському господарстві в часи незалежної України, з розпаюванням колгоспних земель та майна.

Внаслідок тих пертурбацій сади опинилися здебільшого як не в руках багатьох власників, тобто стали мовби нічиї, то на балансі сільрад, а, по суті, покинуті напризволяще. і нині вони, за рідкісним винятком, переважно недоглянуті й занедбані, не стільки плодоносять, скільки "слугують" розсадниками для різного роду шкідників, стверджують спеціалісти державної станції захисту рослин в області. Що ж до промислового виготовлення джемів та соків, то воно, як відомо, занепало ще на зорі новітнього українського самостійництва.

Поодинокі паростки відродження

Правда, останніми роками в регіоні спостерігається щось на кшталт відродження садівництва. Але це не повсюдна тенденція, а, так би мовити, лише точкова. З 2010-го за цю підгалузь, за закладання молодих садів інтенсивного типу взялися у кількох районах. Скажімо, названого року заклали близько 60 га молодих садів переважно на Тлумаччині й Долинщині. Проте лідером такої справи залишається, безумовно, Коломийський район. Точніше, йому належить пальма першості за розвитком садівництва у сільгосппідприємствах краю. Бо за показниками поступу галузі в індивідуальному секторі попереду якраз уже згадуваний Косівський район.

Коломийщина ж має відповідний рейтинг завдяки ТОВ "Степан Мельничук" з його "Вишиванюковим садом", розбитим на 180 га, де торік додали ще 120 га насаджень. Турківський сад уже роками постачає фрукти переважно в закриті установи області, в тому числі у школи та дитячі садки. "Наші яблука не мають такого товарного вигляду, як ті, що їх завозять з-за кордону, — зізнається директор цього сільгосппідприємства Мирослав ЧЕРВІНСЬКИЙ. — Та ми й не прагнемо до того. Якщо в Польщі обприскують фруктові масиви, аби захистити їх від хвороб і шкідників по 16–18 разів за сезон, то ми стараємося це робити лише три-чотири рази. Щоб це не нашкодило нашим споживачам, надто ж дітям".

Поступово замінюють старі сади на нові у приватній фірмі "Аронія" на Снятинщині, яка спеціалізується на вирощуванні 15 сортів яблук. "Молоде покоління" плодових насаджень доглядають за новою технологією — з подачею води та міндобрив до кожного деревця. В результаті молоді яблуні починають плодоносити не на п’ятий, як звично, а вже на третій рік. Причому всі сорти зі старих дерев "переносять" на нові прищепи. "Хоч це й потребує більших затрат, — каже керівник господарства Віктор КУШИК, — але не тільки швидше дає віддачу, а й дозволяє значно більший урожай збирати. Зрештою, товарний вигляд плодів теж набагато кращий".

Нинішній же рік порівняно з 2011-м більш яблучний. Тим-то в "Аронії" зібрали восени близько півтори тисячі тонн плодів. і якщо продукцію літніх сортів, яка схильна псуватися, реалізували, то зимові заклали на зберігання у недавно споруджене власне сховище у вигляді кільканадцяти камер на 100 і 200 тонн під одним дахом, яке може вмістити й понад дві тисячі тонн плодів. Як запевнив В. Кушик, першу "камеру схову" на 100 тонн "розгерметизують" напередодні Новорічних та Різдвяних свят. А надалі щомісяця відкриватимуть нову. Але візиткою підприємства, схоже, стане його власний конвеєр з виготовлення яблучного соку — натурального, виробленого без додавання консервантів, цукру й води. Це має бути продукція першого віджиму, яку перед розливом у тару лише пастеризуватимуть нагріванням до 80 градусів. Власне, виробництво вже запущено, заплановано виготовити 100 тисяч літрів напою, який за вже чинними домовленостями продаватимуть споживачам через торговельні мережі області за відпускною ціною орієнтовно 15 грн./л.

Відрадно, що перелік таких поодиноких прикладів можна продовжити, називаючи не тільки сільгосппідприємства. Скажімо, навесні цього року фермер Василь Савчин, котрий господарює в селі Вільному Петрилівської сільської ради на Тлумаччині, посадив перші 11 га саду, хоча доти впродовж 20 літ вирощував лише польові культури. Тепер розпочав засаджувати ще 10-гектарну площу, а навесні 2013-го планує завершити закладання плодових насаджень на 32 га. Тут ростимуть, а відтак і родитимуть яблуні, груші, сливи, черешні, горіхи, а також суниці й, можливо, інші ягоди. Що ж спонукало цього шанованого й поважного ґазду, "великого чоловіка", як називають у районі В.Савчина, що слугує серед хліборобів більшим поцінуванням, ніж медаль "За заслуги", дещо змінити вид діяльності свого селянсько-фермерського господарства?

— Щоби йти вперед, а не стояти на місці, потрібно розширювати бізнес просто неба й урізноманітнювати його, — розповідає Василь САВЧИН. — Тоді набуваєш і ширших можливостей для реалізації вирощеного. Зрештою, й люблю цю справу. Тим більше, що ринки збуту садовини дуже великі, бо фруктів в Україні — лише 30 відсотків до потреби. А я збираюся не лише скласти гідну конкуренцію косівчанам у межах області, а й налагоджувати канали продажу фруктів зі свого саду до Росії й європейських країн...

Фермер уже вклав у нову справу понад 350 тисяч гривень. Причому це кошти не інвестора і не банківська позика, а власні гроші, які сам заробив. Однак господар працює в рамках відповідної державної програми, що діє на підтримку вітчизняного садівництва, і сподівається, що йому компенсують затрати на садіння дерев та догляд за молодими насадженнями, які матимуть такий статус, доки не почнуть плодоносити.

Ризикована галузь чи прибутковий промисел?

Однак нині далеко не всі господарі, навіть з числа тих, хто займається вирощуванням фруктів, відгукуються на користь садівництва.

— Ця галузь потребує високих енергозатрат і трудових ресурсів — причому переважно ручної праці, надто ж під час збирання врожаю, — стверджує, наприклад, такий досвідчений господарник, як Мирослав КОЗЛО, керівник фермерського господарства "Поточище" на Городенківщині, де, крім рільництва, займаються й вирощуванням фруктів, орендуючи колишній колгоспний сад у селі, іменем якого й назване ФГ. — До того ж вона потребує постійного запровадження нових і нових сортів і технологій. А цим треба займатися професійно, як мовиться, вкладати душу, а не розпорошуватися й на інші види діяльності. Та якщо мати на господарстві лише сад, яким би великим він не був, то важко говорити про впевненість у завтрашньому дні. Тим паче, що не лише Поточище, а й більша частина території області належить до такої природно-кліматичної зони, яка не те що малопридатна для промислового розвитку садівництва, а де взагалі займатися ним ризиковано. Торік, приміром, через значні опади в травні—червні чимало наших черешень були уражені гниллю, бо ми не обробляємо їх фунгіцидами, оскільки замовники потребують екологічно чистої продукції. Тож, аби зберегти марку, ми, сказати б, свідомо зазнали збитків. Добре, звісно, що перекрили їх за рахунок прибутків в інших "цехах" господарства...

Та все ж ентузіасти садівництва, в тому числі й уже згадуваний М.Червінський, стверджують натомість, що сади таки мають неабиякий потенціал прибутковості. ілюстрація того — приклад наших сусідів-буковинців, які не лише підтримують у стані "боєготовності" старі сади, а й масово закладають молоді на всій території свого краю. Вже й не кажемо про недалеку Вінниччину, яку називають "яблучним Донбасом" України. За вмістом сухих речовин, амінокислот — а у світі цей критерій стоїть вище од вмісту цукру — тутешні яблука не мають собі рівних на Землі. Кажуть, що іноземні підприємці спеціально імпортують саме звідси тонни яблук, аби збагачувати їхнім соком натуральні напої, вироблені з вирощених у себе плодів. Більше того, чужоземні ділки добре розуміють усі вигоди від такого бізнесу тепер, коли споживачі багатьох країн починають тяжіти до продукції органічного, екологічно чистого землеробства. Недарма поблизу Вiнницi одна австрiйська компанiя недавно заклала 300 га садiв, а друга, турецька, нині насаджує плодові дерева на 600 гектарах.

Втім, на Поділлі кохаються в садівництві ще з часів Київської Руси. Але показовий тут і приклад Польщі, яка розташована дещо північніше від Івано-Франківщини, тобто в гірших кліматичних умовах. Протягом останніх пiвтора десятилiть садiвництво в цій країні й без допомоги Євросоюзу розвивається небаченими темпами. Скажімо, завдяки впровадженню інтенсивних технологій у цю галузь за показниками виробництва яблук Польща перемістилася з 20-го місця в Європі на друге.

Вже й не кажу, що поляки не лише дбають про "яблучний" бізнес, а й розгортають вирощування груші сорту "Ноябрська", яка дає 40 і більше тонн доброякісної продукції з гектара. Торік, скажімо, лише господарство Тадеуша Пагача з Ополя успішно реалізувало на гуртових ринках країни 200 т цих плодів. Популярна польська "Ноябрська" і в європейських супермаркетах. і це при тому, що ціна на плоди груші в декілька разів перевищує вартість яблук, тоді як затрати на закладання й утримання яблучних і грушевих насаджень — однакові. До того ж, стверджують європейські садівники, продуктивний вік груші вдвоє довший, ніж яблуні.

Словом, садівництво за правильного підходу до цієї справи може стати вигідним бізнесом. Але починати варто все-таки з яблук.

— Хочете мати прибуток зі свого саду, сміливо насаджуйте в ньому насамперед зимові сорти яблуні, що ростуть в Європі й цілком підходять для наших садів: ерлі квін, чемпіон, джонаголд, гала, айдаред, — рекомендує селянам, либонь, чільний вітчизняний знавець і вмілець у садівничому ділі зі вченим ступенем професор Уманського національного університету садівництва, головний редактор всеукраїнського часопису "Новини садівництва", якому 2013-го виповниться 20 років, Олександр МЕЛЬНИК. — Якось ми на нашій кафедрі порахували: щоб одержати за рік 10 тисяч доларів чистого прибутку — звичайно, за умови дотримання сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур — треба зібрати й реалізувати врожай зі 150 га озимої пшениці або з 35 га цукрових буряків, чи з 17 га картоплі, з шести-семи гектарів помідорів у відкритому ґрунті. Або ж — лише з півтора-двох гектарів сучасного саду.

Тож, як виглядає, добре б переорієнтувати на садівництво власників особистих селянських господарств, надто ж у малоземельних регіонах, яких у країні — мільйони. Бо якщо, скажімо, на двогектарній дiлянцi (середнiй розмiр паю в Українi — чотири гектари, а на Прикарпатті — 1,1 га. — Авт.) посiяти пшеницю, — що й робить бiльшiсть одноосібників, — то за найсприятливiших умов восени за неї можна виручити лише 10 тис. гривень. Якщо селяниновi, звісно, вдасться вийти на середньоєвропейський рівень урожайності цієї культури — 50 ц/га. (В Україні ж середня врожайнiсть пшеницi становить лише 30 ц/га. — В.М.). Помножмо цих 50 центнерів на максимальну вартiсть пшеничного зерна — 1000 грн./т, то й вийде 5000 грн. з кожного гектара. I це щонайбiльше.

А можна ж на цiй самiй площi розбити сад, який даватиме 40 т/га високосортних яблук. I навiть якщо продати врожай гуртом за мiнiмальну цiну — 3 грн./кг, то дохiд сягне 240 тис. грн. Отже, вирощувати яблука як мiнiмум у 20 разiв вигiднiше. А якщо порахувати й щорiчнi затрати на обробiток зернового поля, обслуговування технiки, придбання пального, перевезення, зберiгання врожаю на елеваторi тощо, то садівництво виявиться вигіднішим разiв у 50!..

Взагалі, з 2002-го займатися садівництвом в Україні стало вигідніше, ніж доти, тому що з цього року й досі держава спрямовує частину одновідсоткового збору з продажу алкогольних напоїв на розвиток цієї галузі. Сільгосппідприємствам, які долучаються до відповідної урядової програми, майже цілковито відшкодовують за рахунок бюджетних коштів затрати на придбання саджанців і догляд за молодими садами, якими вважають усі нові насадження від часу їхнього закладення до початку плодоношення, тобто протягом чотирьох-п’яти років. Проте, на жаль, програма передбачає фінансування лише юридичних осіб, до яких належать і фермерські господарства, тоді як селяни зостаються наразі поза межами її дії.

Разом з тим механізм відшкодування витрат доволі складний. Скажімо, щоб господарство отримало право на таку підтримку, воно має щомісяця подавати на розгляд комісій на районному, обласному, центральному рівнях пакети належних документів. Чи не ліпше ж робити це інакше, як чинять в інших країнах: розподіляти кошти на гектар молодого саду, а його власник, мовляв, хай сам вирішує, на що їх використати.

Та все ж... Цього року на розвиток виноградарства та садівництва держава виділила 915 млн. грн. Водночас, як виглядає на хлопський розум, до відродження садівничої галузі на Прикарпатті потрібно підходити системно. І, мабуть, братися варто не тільки за закладання нових садів чи "рекультивацію" старих, де вони збереглися. Потрібно щось робити з тим порядком речей у державі, за якого супермаркети віддають перевагу імпортним яблукам. Адже цим їхні покупці фінансують розвиток чужого виробника. Доцільно взятися й за налагодження системи заготівель садовини від населення — скажімо, через мережу кооперативів. Адже охайні плодові дерева або й невеличкі фруктові насадження ростуть і рясно плодоносять чи не біля кожної садиби у прикарпатських селах як на півдні, так і на півночі регіону. Однак, не маючи ринків збуту, селяни згодовують пошкоджені й інші "зайві" яблука, груші, сливи свиням та худобі. Чимало плодів, особливо в урожайні роки, й зогниває. А якби ж ту падалицю, коли вона ще придатна для переробки, хтось забирав від селян, як приймають від них коров’яче молоко, і відразу з дворів транспортував до відповідного конвеєра, то "Аронія" не була б монополістом з виготовлення натуральних соків. І полиці наших крамниць обламувались би не від "Садочків" чи одеських соків, які попри весь їхній рекламний "натуралізм" таки містять некорисні й непоживні домішки, а від цілющих напоїв та повидла, виготовлених із вирощених не в чужих краях, а під рідним небом плодів.

А ще ж і в Росії ждуть не діждуться, приміром, вагонів із сушеницями з України, які теж можна продукувати з тієї ж падалиці, причому й у домашніх умовах. Принаймні на потребі й можливостях організації такого й іншого експорту, тобто прибуткового бізнесу на тому, що наразі гниє й пропадає, чільники області ще з кінця згадуваних 90-х не раз наголошували на аграрних нарадах і семінарах. Актуальна ця тема й нині. Однак, схоже, наразі немає в наших селах людей не тільки з підприємливою жилкою щодо фруктово-ягідного промислу, а й зі стратегічним баченням перспектив садівництва. Бо росіяни й досі даремно чекають на прикарпатські сушениці. Точнісінько як той хлопець з відомої народної пісні, перший рядок якої став заголовком до цієї публікації, котрий марно жде під вікном біля "кучерявої вишні", щоб "дівчина вийшла"...