Віковічні таємниці гори Воскресіння

Цей гірський, правобічний від Пруту кряж тягнеться з покутської столиці Коломиї, аж до столиці Буковини – Чернівців. Заліснена місцевість є першим карпатським передгір’ям, за яким чергується щораз вищий каскад масиву. На тих малозаселених теренах завше побутували давні оповіді, бувальщини, повір’я, легенди і знали їх по обидва береги ріки, що плюскоче біля підніжжя Воскресінецької гори (354 метри над рівнем моря).

З неї навіть без далековида можна розгледіти навколишні села: Мишин і Ковалівку, обидва Вербіжі і Сопів, а також підгірські річки: Лючку, Пістиньку, Сопівку, які їх омивають, а далі впадають у Прут. На протилежному боці розкинула свої квартали, вулиці і парки Коломия. Ще до середини 1970-их років сюди можна було дістатися напряму з міста громадським річковим човном – чайкою. Тепер уже через кладку люди й далі ходять на гору, особливо великими гуртами в ніч на 7 липня, на язичницько-християнське свято Івана, хтось шукає цілющі зела, інші – приворожної трави. Не є виключенням, що на зорі цивілізації на найвищому місці наші краяни-паломники могли поклонятися давнім ідолам. Дехто з нинішніх дослідників доводить, що назва Воскресіння походить з дохристиянських часів, коли наші пращури помічали, як під час зимового сонцестояння небесне світило ховалося саме за цією горою, наче завмирало на три дні, а потім знову воскресало. Згодом капище замінила християнська церква чи монастир, а в князівські часи на горі здіймався замок. Одну з величних кам’яних брил правильної геометричної форми зі слідами обробки доводилося бачити авторові цих рядків на дні кратера, де ймовірно стояла якась монументальна споруда. І це при тому, що жодних скель поблизу немає. Звідки й для чого конкретно "постачали матеріал" - залишається наразі загадкою.

Старожили розповідали, що якось турецько-татарське військо влаштувало на горі нечувану оргію, а тоді якраз був піст. В розпал гульбища земля наче розступилася й увібрала в себе культову споруду разом з грішниками. Наступного дня впадину заповнила вода. Селяни вірили, що то людські сльози, а саму воду використовували для хворих очей, тільки треба знати коли її набирати. Хтось із сучасників довгою палицею намагався сягнути дна, але марними були його старання. Ще донедавна довкола з-під землі било чимало джерел і навіть протікали потічки, тепер завдяки нашій хваленій "господарності" головна ріка Покуття зміліла, криниці повисихали, а селянам з-під Воскресінецької гори доводиться воду привозити фірами з міста. Побутують гіпотези, що зниклий під землею храм був освячений на честь Воскресіння Христового, а коли взяти за основу, що на хрестах писали монограму "ІНЦІ" (Ісус Назарей Цар Іудейський), то й виходило "Воскрес ІНЦІ". Згодом словосполученням Воскресінці почали називати це приміське поселення, яке розкинуте по обох берегах ріки. А тихої передвеликодньої ночі з глибини загадкової гори й досі, кажуть, чутно, як гудуть храмові дзвони…

Археологічні розкопки свідчать, що в першій половині I тисячоліття нашої ери тут було слов’янське поселення. Його мешканці мали тісні взаємини з сусідніми народами Трансільванії та Волощини, що перебували під протекторатом Великої Римської імперії. На це вказують монети, а також тілопальні могильники, у яких виявили різні привізні амфори III-IV ст. У міжвоєнний період минулого віку в урочищі Корнів, що акурат навпроти села Корнич, Ярослав Пастернак знайшов зразки мальованої кераміки, крем’яні ножі та шкребачки, а також кам’яну зернотерку, артефакти, які зберігаються у фондах Коломийського національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. А самі гірські кургани між селом Грушів та гірською частиною Воскресінців вже давно розорані, що й сліду не знайти. Вже в новітню добу коломийський археолог Богдан Томенчук виявив в урочищі Замчище ціле городище часів Руси-України. Тож є підстава вважати, що історія Коломиї починалася саме на тому боці ріки, себто на горі Воскресіння. Польські джерела подають, що востаннє у коломийському замку одиноко мешкала княгиня Марія Гольшанська – вдова по волоському господареві Гельяшу. Вона була рідною сестрою королівни Софії, дружини Владислава Ягайла (1351-1434) – "Великого князя Литовського, Божою ласкою короля Польського, володаря й спадкоємця Руси". Сюди з’їжджалися представники вінценосних осіб з усієї Європи, уряджуючи полювання у розлогих і дрімучих підкарпатських борах, а опісля влаштовували великосвітські бали та різні урядові наради. Ледь не щоліта родичі привозили "на східні креси" погостювати на просторих угіддях Коломийщини майбутнього короля Литви, а згодом і Речі Посполитої Казимира IV Ягейлончика (1427-1492). Тут він бавився зі своїм кузеном Янушем Гельяшем. Правитель ще раз прибув на землю коломийську уже в дорослому віці. 1485 року на чолі багатотисячного війська він приймав підданство (ґолд) від молдовського господаря Штефана III Великого, якого, до слова, тепер румуни визнають за святого. В 400-у річницю на північному передмісті Косачів коломийські поляки з цієї нагоди насипали символічний курган, на якому встановили кам’яний обеліск. Пам’ятник, як і усілякі нагадування про інші історичні віхи, знесли представники радянської влади в середині 1970-их.

Донедавна північний крутосхил Воскресінецької гори мав усі шанси стати другим "карпатським тигром", таким собі коломийським Буковелем, з витягами, впорядкованими гірськолижними трасами, на яких вже проводилися змагання. Але унікальний спортивно-відпочинковий об’єкт так і не довелося завершити, а місцеві "добропорядні ґазди" порозбирали залишки конструкцій та механізми, "аби хтось не вкрав". Від трампліну залишилися лише окрушини штучного покриття розкиданого під густими корчами глоду та шипшини. Одначе сюди й далі йдуть за грибами та ягодами коломияни. Взимку з гори санкуються діти й дорослі, влітку вишколюються українські пластуни. Найсвідоміша юнь Коломийщини палить пам’ятні вогні, наче воскресає дух стрільців сотні "Орлика", які 9 квітня 1945 року загинули тут, поминають курінного УПА "Скубу", що 27 вересня 1945 року поліг в урочищі Клебанщина, обстрілюючи з побратимами стратегічні об’єкти радянського гарнізону. Й до сьогодні горби Коломийської Гуцульщини не зарубцювали слідів тієї далекої людської трагедії, яка проступає до нас відголоском довгих рядів шанців, траншеїв і бліндажів. Особливо тут, на краю Воскресінецької гори, що наче задивлена на місто.

Багато води спливло відтоді у Пруті. І ось вперше, можливо, через тисячоліття, сюди, на високий правий берег ріки зійшлася численна язичницька громада, представники якої сповідують праукраїнську віру. На початку листопада вони вшановують Даждьбога, і тому віддати йому належне вирішено було на нашій Воскресінецькій горі, яка, за їхніми твердженнями, насичена позитивною енергетикою неба, згадайте події двадцятидворічної давності, коли тут відбувався Перший Всесвітній Собор Духовної України. Люди з усієї України, молоді і зовсім сиві, хто з "оселедцем" на голеній голові, як те практикували запорозькі козаки, чи їхній прабатько київський князь-воїн Святополк. Всі у вишитих давніми орнаментами зі сваргами сорочках. Перед початком обрядового дійства головний проповідник розклав на застеленій траві культові символи: різьблений хрест-свастя, восьмипроменеву зірку замкнену в коло, хліб з медом, яким опісля частували членів священнодійства, пшеничне зерно, воду. Ними посвячують присутніх. На обрусі зібрано ті види ритуальних страв, які родить земля. Тому члени братства поклоняються Роду, Дані, Перуну та найголовнішому – Даждьбогу… Його пра-пра-пра… онуки органічно доповнювали обряд хороводом довкола вогню, співаючи: "Гори, гори, ясно…" та "Ой, роде наш красний, роде наш прекрасний…". А вони, давні поганські боги, вимагали у свою чергу жертви. І ось уже в центрі людського замкнутого кола палає жертовна ватра, до якої сучасні язичники приносять дари у вигляді вина, води, зерна, меду… І дійсно, вранішній вітер вщух, сонце у всій своїй красі заполонило галявину, і тільки слова молитви відлунювали від сусідньої стіни осіннього лісу, відносячи їх разом з димом предків ген над християнські коломийські дахи.