Вибори-2012: думки вголос

Газети часто практикують так званий голос народу, подаючи суб’єктивні думки простих людей про ті чи інші важливі події суспільного життя. І в цьому «Галичина» теж не відставала. Цього разу наша редакція вирішила дещо змінити підходи до формування коментарів, зокрема про недільні парламентські вибори в Україні, розраховуючи, що думки наших журналістів, які теж є електорально активними громадянами, також становитимуть певний громадський інтерес. Отож які враження залишила цьогорічна виборча кампанія в «галичан»?

Без вибору

Цьогорічна парламентська виборча кампанія вразила примітивністю й цинічністю. На жодних попередніх виборах не було стільки бруду, що свідчить про падіння моральної планки та низький рівень політичної культури. Якщо раніше ми часто чули про підкуп виборців, технології фальшування, чорний піар, то в цій кампанії більшість цих «технологій» використовувалась масштабно і неприховано. Вибори перетворились не на конкуренцію ідей, а на політичний базар, де все має свою ціну і все продається. Власне, і самих ідей практично не було. Вся робота кандидатів зводилась до того, як майстерніше дискредитувати опонента або як найефективніше побудувати схему підкупу виборців. Негативні прояви у виборчій кампанії варто пов’язувати передусім із поверненням до мажоритарної системи виборів. Це було дуже передчасно. В країнах, де слабо розвинуте громадянське суспільство і є проблеми з демократією, мажоритарні вибори, як правило, виграють мільйонери. Влада зумисне запропонувала такий явно програшний для своїх опонентів дискурс, і опозиція на це погодилась.

Однак навіть за таких несприятливих умов вона могла б краще провести цю кампанію. Насамперед опозиціонери не спромоглися знайти авторитетних місцевих лідерів, які могли б об’єднати виборців навколо певної стратегії розвитку суспільства. Натомість ставку було зроблено на переділ округів в рамках кількох політичних сил, причому часто не враховувалось, чи має політична сила авторитетного кандидата в певному окрузі. Звання «єдиний кандидат від опозиції» додавало претендентові політичних дивідендів, але не звільняло його від необхідності вести кампанію і зустрічатися з виборцями. Натомість влада підійшла до «мажоритарки» дуже системно. Практично в усіх округах від влади був представлений один кандидат, який не лише мав великий фінансовий, адміністративний та іміджевий ресурс, а й вдало використовував суперечності між опозиціонерами. Якщо додати до цього повне домінування провладних партій у виборчих комісіях, то підсумок народного волевиявлення виглядатиме досить прогнозовано.

В результаті реалізації продуманої стратегії влада добилась кількох важливих цілей. Кампанія з деморалізації виборців була цілком успішною, через що значна кількість людей не прийшла на вибори. Ті, хто все-таки здійснив свій громадянський обов’язок, змушені були знову обирати менше зло, а не політичну силу, якій справді можна довірити власний голос. Надії на появу так званої «третьої сили» виявилися марними. Підняття виборчого бар’єра до 5% фактично законсервувало політичне середовище. Після виборів громадянам знову запропонують добре відомий політичний серіал із добряче остогидлими акторами. і триватиме це шоу до наступної президентської кампанії, а може, і довше, адже ймовірно, що наступного президента країни вже обиратимуть не громадяни, а парламентські «кнопкодави».

Юрій КРИВЕНЬ

Ярмарок марнославства

Парламентські перегони-2012 були, як на мене, таким самим ярмарком марнославства, як і всі попередні вибори — чи то президентські, чи до місцевих рад, чи до тієї ж Верховної.

І цього разу ми спостерігали парад майже трьох десятків політичних сил, які намагалися потрапити до ВР за партійними списками. і так само за мажоритарною системою претендували на одне депутатське місце в парламенті майже десятки осіб у різних округах. Словом, як бачимо, й досі аж надто багато є в Україні політоб’єднань та окремих людей, які вважають себе гідними стати народними обранцями й вершити долю країни в її найвищому законодавчому органі і більшість з яких навряд чи варта того. Тим-то кипіли пристрасті і в хід ішли чимраз новіші чорні методи...

До речі, за цими «показниками» нинішній ярмарок марнославства, схоже, й перевершив попередні. Принаймні маю право судити про це з такого прикладу. В деяких селах області, як розповідали авторові цих рядків самі місцеві жителі, напередодні 28 жовтня мали місце й такі протиправні дії — як правило, ввечері в телефонізованих селянських оселях лунали телефонні дзвінки й невідомі голоси у слухавках без передмов запитували господарів: «За кого голосуватимете?». Причому не просто запитували, а нерідко й вимагали дати відповідь. і цікаво, що в більшості випадків чи то ошелешені таким нахабством, чи то від надмірної простодушності селяни щиро зізнавалися, на чию користь зроблять свій вибір. Та якщо відповідь не влаштовувала їхніх співрозмовників, то з другого кінця дроту починали переконувати, мовляв, віддайте свій голос не за тих, за кого зібралися, а за інших. Як виглядає з тих розповідей, вдавалися до таких дій функціонери не лише якоїсь однієї партії, а різних.

Коли таке коїться, то сумніваєшся, що люди, які пройшли до парламенту, використавши для того незаконні способи, працюватимуть у ВР надалі чесно й прозоро, на користь всеукраїнської громади і своїх виборців. Та все ж є надія на представників тих політичних сил із числа опозиційних, котрі за результатами позавчорашнього голосування опинилися в парламенті вперше. Віриться, що їх не зіпсує система влади, яка, за словами письменниці Наталі Забужко, «перемелює» й найкращих...

Василь МОРОЗ

Нас не залякаєш

А втім, було дуже страшно. і чим ближче до дня виборів, тим більше. Хай би минула мене чаша сія — з острахом очікував моменту, коли треба було прийти на виборчу дільницю. Хтозна, що там може бути. Адже якщо подивитися, якими епітетами переважна більшість кандидатів у народні депутати нагороджувала один одного, то цілком можна припустити, що до українського парламенту рветься банда харцизяк, ґвалтівників і збоченців. Подумалося: якщо вони нині такими методами поборюють своїх конкурентів, аби дорватися до влади, то якими ж методами будуть керуватися, коли опиняться в тих кріслах?! Погодьтеся, страшно...

Але є й позитив. Ця виборча кампанія показала, що в Україні грошей — хоч греблю гати: телереклама, різні агітки, плакати і таке інше, раптове зростання у накладах друкованих газет з раніше копійчаним тиражем, ніби у їх керівників десь у Канаді чи Америці померли бабусі-мільйонерші. інша річ, що ці гроші належали не загалом державі Україна, а обмеженій кількості осіб і партій, про які можна сказати, що чужого вони не візьмуть, але й свого не упустять, кому б воно не належало.

А скільки у нас патріотів з’явилося! Щоправда, значна частина з них не була помічена у якихось патріотичних акціях, у відстоюванні національних інтересів тощо, хіба що у зароблянні «бабла». Та це вони з лишком компенсували розмаїттям вишиванок (от пощастило продавцям цього краму!), в яких з’являлися перед народом. Міркую, у цій виборчій кампанії парад національних одностроїв, принаймні на Прикарпатті, заслуговує запису в Книзі рекордів Гіннесса. Наприклад, один із київських виборювачів депутатського мандата колишній чиновник Міноборони, чий «бір-морд» постійно стирчав перед моїм будинком у Богородчанах, навіть у гуцульський кептарик уліз. Нічого собі так виглядав. Принаймні сідло корові гірше пасує.

Навіть Бога узяли в, так би мовити, «агітатори». Бо як не відкриєш якусь газету, а там фото того чи іншого кандидата з благословенням того чи іншого владики. Побоююся, аби не сказати чогось грішного, тільки як вони його вимолили, мабуть, один чорт знає. А про те, наскільки вже це «боголюбіє» щире, можна тільки здогадуватися.

Лише думаю, серед цієї полови були й реальні здорові зерна нашої державності й добробуту. Саме їх і намагалися заглушити «золотим» блиском опоненти. Знаєте, коли писав ці рядки, раптом пригадалися деякі моменти з дитинства. У тундрі (а я народився і довго жив у Воркуті) були так звані «вікна» — посеред убогої рослинності тієї місцевості раптом траплялися оази з дуже пишними квітами, іншою зеленню на поверхні. Але горе тому, хто туди потрапляв. Насправді це були болотяні пастки, котрі дуже швидко засмоктували свою жертву.

Тож сподіваюся, коли пишу ці рядки і ще остаточні результати виборів невідомі, українці у ці «вікна» не потраплять. Маю на увазі не тільки простих виборців, а й тих, хто підраховував голоси, будучи членами виборчих дільниць. Саме там й очікувалося найбільше фальсифікацій. Але ж у кінцевому підсумку всі ми станемо колись перед Богом, і невже ви думаєте, що долар там буде аргументом захисту?..

Ігор НИКОРОВИЧ

Криза народної довіри

Ми топталися по них у ліфтах, на сходових клітках і на тротуарах. Ми викидали їх на смітник, навіть не читаючи, і в той же час очікували від них суттєвих змін на краще і водночас зі стовідсотковою недовірою чекали масштабних фальсифікацій.

За кілька останніх десятиліть ставлення українців до виборів стало таким, як до невиліковної хвороби. Мовляв, залишається надія на диво, але ти практично ні на що вже не можеш вплинути. Та, на щастя, так думають не всі. Ба більше, після такої глибокої кризи довіри мусить з’явитися впевненість і віра. Однак без високої політичної культури і відчуття власної гідності цього не станеться.

Інколи все виглядає у стилі драматургії Іонеску. Наведу промовистий приклад. На своїй дільниці почула, як дружина сварила свого чоловіка, що не виконав її поради і проголосував неправильно. «Я ж казала тобі обирати четверту знизу, а ти відзначив четверту — але ж зверху» (йдеться про дві політичні сили — «Батьківщина» та «Рідна Вітчизна»). На цю критику своєї «половини» чоловік лише зауважив: «А що, «Батьківщина» і «Вітчизна» — то хіба не одне і те саме?».

Однозначно рівень політичної культури — проблема не тільки виборців, а й політиків. Вони за невеликими винятками не пропонують нам змістовних речей, тому для громадян політична реклама — то просто реклама, як промоція мила чи пива, що набридає нам щодня і тому проходить повз нашу увагу. Але ж політична реклама продає людину-політика. Та все ж хто читає їхні програми?

Під час цих перегонів у мережі з’явилася велика кількість фотожаб на всіляку політрекламу. Це доводить: мислячі, чи, як нині кажуть, притомні українці, втомилися від політичних побрехеньок у стилі «ми хороші, вони — погані» і в такий спосіб демонструють своє ставлення до політичної реклами. Погодьтеся, продати людину важче, ніж інший товар. Тобто треба мати не лишень талант маркетолога.

Більшість із нас просто топчеться по них — кандидатах у депутати — в ліфтах, на сходових клітках, на тротуарах. Та хоче, щоб вони не топталися по нас. Чи задовольнили оцю потребу гідності результати цих виборів? Запитання, на котре кожен мусить шукати відповіді сам.

Леся ТУГАЙ

Чому дерева мовчать?

Багато українців ввечері 28 жовтня лише з полегшенням зітхнули, адже закінчилося ще одне політичне шоу під назвою «Парламентські вибори-2012».

До...

Період «до» 28 жовтня — це період марнотратства грошей, слів і паперу. Кожен кандидат і політична сила настільки хотіли, щоби люди їм повірили, що й не моральними способами переконували виборців у своїй чесності та, як, на жаль, заведено, поливали брудом своїх опонентів. Міста і меншою мірою села перетворилися на новорічну ялинку, правда, замість кульок їх прикрасили біл-бордами, плакатами й листівками.

Але мені найбільше шкода дерева. Чому? Десь прочитала: щоби виготовити тонну паперу, потрібно зрубати 17 дерев. А скільки тонн паперу витрачено на друк усієї передвиборчої агітації?!

Під час...

Вибори для багатьох людей — це справжнє свято, можливість зустрітися з друзями і знайомими, яких давно не бачив. Люди таки вибрались зі свої комірок і сховків, якими стали їхні квартири та будинки, насамперед, щоби не бути осторонь того, що відбувається з рідною країною. Це тішить. Проте тішить й інше, що багато з них також прийшли на свою виборчу дільницю для спілкування, якого, хто б що не казав, таки бракує. Мені було радісно чути, як люди питають одне одного про їхні справи та здоров’я, хваляться успіхами своїх дітей і народженням онуків... і цим самим підтверджували беззаперечний факт: життя попри вибори все ж продовжується. Але багато українців втратили останню надію на те, що в Україні щось зміниться і жити стане краще. Днями стала свідком однієї розмови. Жінка каже своєму онукові: «Не переживай, після виборів буде краще». і мені дуже хочеться, щоби ця бабуся таки не збрехала своєму допитливому «чомусикові».

Ольга МОНЧУК

Куди заведе «мінусова» мораль?

В Україні тяжко хвора не лише господарка, а й не менше, якщо не більше, народна душа, її мораль. Якщо досі чи не кожну виборчу кампанію завершували думкою: таких брудних виборів ще не було, то те, з чим українці зіткнулися цього року, справді перевершує все те, що досі спостерігалося в Україні. Таке враження, що прорвало каналізацію і всі її нечистоти хлинули на голови 46 мільйонів українців. Крайній цинізм передвиборчих гасел, у чому тон особливо задавали «регіони», свідчить про те, що велика частина політикуму в країні має простих громадян за електоральне бидло. Інакше не бомбили б народ не просто відвертою демагогією за прикладом червоних з їхньою «безплатною» медициною та освітою, а справжнісінькою «антипомаранчевою» брехнею, в чому «донецькі» були просто-таки неперевершені.

На жаль, передвиборча кампанія на Івано-Франківщині теж позначилася нечуваною безсовісністю і продемонструвала, що мораль — це засада життя передусім простого народу, а не його провідної верстви чи, правильніше, тих, хто на це претендує. Очевидно, нинішні вибори під таким кутом зору були генеральною репетицією президентських виборів 2015 року, які в плані чорного піару будуть, мабуть, ще «красивішими».

І куди з такою навіть не «нульовою», а «мінусовою» мораллю зайде Україна?

Петро ПАРИПА