Анжеліка Рудницька: Все треба робити за покликом серця

У Музеї писанкового розпису в Коломиї відбулася персональна виставка співачки, журналістки, телеведучої, віце-президента мистецької агенції «Територія А» Анжеліки Рудницької.

Авторка представила близько 70 творів, що вирізняються вишуканою кольоровою гамою та довершеною композиційністю. У своїх роботах художниця оригінально інтерпретує давні українські символи. Як наголосила у вітальному слові генеральний директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського Ярослава Ткачук, «Анжеліка Рудницька зародила новий стиль, своєрідний етномодерн, побачила й показала багатогранний світ у зовсім іншому вимірі».

Пропонуємо нашим читачам ексклюзивне інтерв’ю з мисткинею.

- Пані Анжеліко, ви востаннє приїжджали до Коломиї понад місяць тому з концертом на захист української мови. З персональною виставкою також відвідували наш край, але ще п’ять років тому. Що пов’язує вас із нашим містом?
- Із Коломиєю мене поєднує чимало приємних моментів. Я долучалася до мистецької акції «Сім чудес світу», куди ввійшов і Музей писанкового розпису. Героїня моєї книги «Пристрасна траса до щастя» Аліна теж з Коломиї. Це місто свого часу надихнуло мене і на створення багатьох полотен.

- Знаю, що ви захоплюєтеся гуцульською культурою.
- Я цікавлюся всім, що є українським. Коли приїхала до Коломиї, зробила прогулянку нічним містом. Захопилася ним ще більше. Але дуже сумно стало, коли відвідала ринок. Бо зрозуміла, що традиційні ремесла вимирають. Їх замінюють синтетика, штучність. Прикро, що це твориться в тому краї, де трепетно ставляться до української культури, де з покоління в покоління передають традиції і шанують їх.

- Ви досягли успіху і далі досягаєте перемог у багатьох сферах. Одночасно займаєтеся кількома проектами. Як можете виконувати стільки роботи?
- Я відповім просто: бо нікому цим займатися. Присвячую себе декільком справам одночасно не тому, що мені не хочеться відпочити, а тому, що це ніхто не зробить за мене. Повірте, це під силу кожному з нас. Бо всі українці є дуже талановитими. Не потрібно покладатися на когось. і не варто рівнятися на сусіда. Тобто якщо він купив нову машину, то неодмінно і мені потрібно її придбати. Ні, потрібно робити свою справу. В мене є один ідеал - це Бог. Я рівняюся на Його науку. Так навчили мене батьки.

- Окрім мистецтва, ви приділяєте чимало часу літературі.
- Так. Коли приходить літературна муза, я все відкладаю і пишу. Після однієї з виставок прийшло натхнення для написання жіночого роману про кохання. Два з половиною роки пішло на підготовку книжки про українську співачку Оксану Білозір. Прикро, що сьогодні люди мало цікавляться українською музикою. Вважаю, що історія кожної талановитої людини - це ніби історія цілої країни. Тому я вирішила написати книгу про життя співачки від її дитинства до підкорення пісенного Олімпу. Таких книг про українських музикантів, співаків, артистів нам сьогодні дуже не вистачає.

- Виставка в коломийському Музеї писанкового розпису є частиною вашого всеукраїнського арт-туру?
- Якось подумалося, якщо артисти роблять тури країною, то чому ж не можна зробити, так би мовити, арт-тур. Вирішивши поєднати досвід із захопленням, помандрувала Україною з виставками. Одна з них відбулася в Києві в Музеї імені Тараса Шевченка. Також представила роботи вже в Луганську, Кіровограді, Чернігові, Рівному. Планую об’їздити Україну під девізом «Зшиємо любов’ю Україну». Завдяки мистецькому об’єднанню «Остання барикада» залучаю українців любити своє, рідне.

- Ваші експозиції побували чи не у всіх країнах Європи. Їх бачили в Латвії, Естонії, Македонії, Болгарії, Румунії, Грузії, Бельгії, Франції, Голландії. Ви мали понад сотню персональних виставок. Одну з нагород привезли із Південної Кореї в 2010 році. На всесвітньому фестивалі культури і мистецтв вам було присвоєно звання «Світовий майстер».
- Це було дуже відповідально, бо я представляла не тільки себе, а й всю Україну. Як на мене, мистецтво - це найближчий шлях до серця людини. Не менш яскраво запам’яталася виставка в Палаці Ради Європи, де засідають європейські парламентарі. Найцікавіше те, що коли ми зайшли до зали для представлення, то побачили, що всі відвідувачі стоять біля наших стендів. іноземці були в захопленні від української культури. Казали, що, читаючи пресу, дізнаються тільки негативні моменти з життя України, про дешевий алкоголь, корупцію. Тому так важливо відкривати Україну для світу з іншого боку.

- У вашому житті був важкий момент, коли прийшла жахлива недуга. Саме тоді ви віднайшли в собі талант мисткині.
- Так. Був період, коли я лежала паралізована. Не мала можливості вести програми, співати на сцені, вести публічну діяльність. Дивлячись весь час на білу стелю, якось зрозуміла, що я малюю в уяві. і необхідно це перенести на папір. Пізніше ці малюнки почала переносити на тканину. Так розпочалася моя мистецька робота. Коли не можеш жити зовнішнім світом, то потрібно придивитися до внутрішнього. Дехто дивується, як я стала художницею, не маючи відповідної освіти. Але навчання - це не тільки школа. Це споглядання, аналітика, пізнання світу. Цього року мене прийняли до Національної спілки художників України.

- Чи є люди, на яких рівняєтеся?
- В мене немає кумирів. Є Бог, Він подарував мені дуже багато талантів. Я знаю: якщо людина не використовує свої таланти, то вони так легко зникають, як і появляються. Тому я щодня працюю над тим, щоб вони не зникали.