Родом з осені 52-го або Неосяжний іванівський світ Михайла Вишиванюка

Він народився у звичайному селі Іванівцях на Коломийщині в селянській сім’ї. Проте не походження визначає майбутню долю людини, а сама вона творить її, свою долю, мостить свій життєвий шлях. Про Михайла Вишиванюка можна сказати, що це самородок із народу, що такі люди приходять на світ рідко: їм немовби на роду написано робити добро для людей. Розумний від Бога й від батьків, мудрий у житті, він із тих прикарпатців, котрі є, що хто б не казав, гордістю нашого краю.

Вишиванюк - талановитий галицький ґазда, досвідчений керівник. За плечима цього неординарного чоловіка вже майже чотири десятиліття керівної роботи, впродовж яких він здобув справжню повагу й шану серед людей. Бо Вишиванюк уміє бачити життя навіть не на крок уперед, а на роки. Це скажуть вам, зокрема, ті, хто знав його ще головою колгоспу в Турці того ж Коломийського району. Вишиванюк чи не єдиний серед своїх колег на Прикарпатті зумів у часи, коли політика держави була спрямована на ліквідацію колгоспів і радгоспів, не лише зберегти те велике господарство, а й поставити його на новий рівень розвитку, адаптувати до нових економічних умов в Україні.

Та сьогодні моя дорога не в Турку, а до Іванівців. Так-так, - ви не помилилися, - до тих самих Іванівців, за Коломиєю, що дали нашому краєві Михайла Вишиванюка.

Немає сенсу переповідати про безліч тих корисних справ для краю, до яких був причетний Михайло Вишиванюк, скільком прикарпатцям з їхніми суто житейськими проблемами він предметно допоміг. Натомість спробуємо заглянути в іванівський світ Вишиванюка.

Був у нього такий період, який часом називають вигнанням, коли йому було зовсім не солодко. Така доля могла й переплутати життєві карти.

Але Михайло Вишиванюк не гайнув зопалу, як би це зробив дехто на його місці, в інші світи, де, віриться, ніколи б не загубився, а виважено здобував собі нову прихильність примхливої панянки долі. І для цього він черпав силу й у рідних Іванівців.

Якось на прес-конференції для журналістів він абсолютно не пишномовно, а як є, сказав: за всім, що доброго зробив у житті і що вдасться ще зробити, стоїть батьківська хата в рідному селі, з неї і починається його велика Батьківщина, яку не зрадив ні в чому...

Ось і їду до Іванівців, хочу доступитися до вітцівських порогів нинішнього керманича Івано-Франківщини, побачити його в розповідях його родини хлопчаком, безтурботним пастушком, а далі й уже гойним парубійком, яким рушив у свій самостійний світ.

Їдучи, мав гадку, що мені прихильно допоможе в цьому старший брат Михайла Васильовича Дмитро, котрий рідко коли надовго розлучається з Іванівцями й живе в межу з батьківським ґрунтом, успадкованим молодшим Михайлом. Аж не судилося - того дня старший з братів Вишиванюків у сусідньому Сопові, де мешкає повдовіла дружина світлої пам’яті наймолодшого з них, Івана, Наталія. Він допомогав виряджати їй до шлюбу красуню Ірину. В очікуванні з хвилини на хвилину няньки-свахи, що мала позабавляти двох маленьких щебетушок - онучат Роксоланку і Христинку, ось-ось мала відбути до Сопова на музики й Дмитрова «половина» - Марія. І я вже було зібрався вертатися ні з чим. Та Марія враз спохопилася - видно, поспівчувала, що вбив стільки дороги і згаяв днину намарне.

- Поки мене змінять на службі, - весело мовила пані Марія, - може, якраз встигну розповісти про Михайла Васильовича те, що вас цікавить. Свідома ж бо того не згірше за свого Дмитра... Ми жили в протилежному з Вишиванюками кінці села. Дитсадка на той час в Іванівцях не було, тож ближче з братами познайомилася фактично вже в школі. Мій майбутній суджений, Дмитро, нічим особливим тоді не вирізнявся з-поміж інших хлопців. Не був, як кажуть у нас, бистрим і до дівчат. До мого серця, міркую собі нині, підкрався завдяки своїй шляхетній вихованості. А ось наш Михайло Васильович, як його нині шанобливо величають усі в іванівці, був майже повною протилежністю мого Дмитра й уже з першого класу показав себе лідером у навчанні, в спорті, у позашкільному житті. І хочете знати чому? Бо Михайлик Вишиванюк був у всьому природним і щирим, був непосидючим, з буйною фантазією... За це, певно, його поважали, йшли за ним. І однолітки, і навіть старші за нього.

- З чиїми генами передалося те йому?
- Думаю, їх скерувало саме життя, випробувавши, що називається, вже з колиски братів Вишиванюків на міцність характерів, уміння ділити з ближніми і добре, і зле. Мати хлопців Ганна Іванівна, Царство їй небесне, походила з не бідного роду Мельників і могла з чоловіком Василем забезпечити всім трьом цілковито безтурботне дитинство. Та спершу, як знаємо, галицьких ґаздів не сприйняли в 1939-му нові «визволителі», а відтак незначну пайку господарки, що її вони залишили родині, дотла спопелила німецька бомба. Пішли в комірне до тети Катерини. Новий фундамент під власне житло «вдарили» тільки 1952 року. Тоді ж, у жовтні, й обізвався до світу Михайло... Трохи підбувши, всі три брати мусили стати до помочі батькам. Пасли корів, свою і близької родини, йшли з мамою брати льон на колгоспному полі, пильнували за домашньою господаркою. При тому роботу ніколи не ділили, навпаки, кожен старався взяти на себе важчу ношу й отримати за це платню, що нею завше було подячне материнське і батьківське слово. Ті перші трудові університети добре прислужилися Михайлові Васильовичу на всій його подальшій життєвій дорозі. Після них він, як сам не раз казав, не прислабав на лінивство, легше переносив випробування долі. і в школі, і під час навчання в Коломийському технікумі МОД, і в Дніпропетровському сільськогосподарському інституті. Пропрацювавши після технікуму небагато часу разом із батьком у столярному цеху в Товмачику, він збагнув: то не його хліб. А ось коли з інститутським дипломом його направили бригадирувати до рільників у рідні Іванівці, він за роботу взявся так, що все горіло в нього. Де не посієш, там Вишиванюк, приповідали тоді в Іванівцях. Він же удавав, що й не чує того. Ще норовистіше гасав з досвітку й до потемків своїм «Восходом». Просто це в його характері, щоб робота горіла в руках. Такими ж раздовитими були й дід Іван і баба Настя, тато Василь і мама Ганна. Та ще за тодішніми мірками бажав, щоби його Іванівці не виглядали в районних зведеннях гірше за інших...

- То правда, що завдяки курйозному випадкові з незібраною до Покрови картоплею бригадир Михайло Вишиванюк згодом став головою колгоспу в Турці?
- А що ви чули про це?

- Кажуть, навідалося якось в Іванівці обласне партійне начальство й ахнуло від подиву: майже середина жовтня, а в полі - ще не киваний здоровенний лан бульб. Що робити? На це першим насмілився відповісти молодий бригадир рільників Михайло Вишиванюк. Сказав, що завтра, максимум післязавтра, урожай буде зібрано. Когось це може не на жарт розсмішило. Коли ж пересвідчилися, що чоловік не кинув слова на вітер, належно порахували це.
 - Такий випадок із картоплею в нас і справді був. Ось тільки не можу сказати, бо ніколи не заводила про це мову ні з Михайлом Васильовичем, ні зі своїм Дмитром, котрий тоді працював у колгоспі трактористом, яку достеменно роль відіграв він у подальшій трудовій кар’єрі Вишиванюка-середульшого. Та хіба, зрештою це так суттєво? Значиміше інше - в Турці і дотепер називають його своїм. Пішовши туди керівником господарства, молодий учорашній бригадир привчив тамтешніх орачів, сівачів ходити коло землі так, як вона того хоче. Тож і зажили при повних коморах і більших зарплатах... Вже після Турки ще не раз ревно прислужився Михайло Васильович і своїм рідним Іванівцям. Особливо як ніхто таки зумів пригасити міжконфесійний конфлікт у селі, посприяв у ремонті старої православної церкви й будівництві нової греко-католицької, задовольнив чимало потреб школи, дитсадка, Народного дому, фельдшерсько-акушерського пункту, сільського спорту. А день запалення газового факела в Іванівцях перетворив у барвисте свято з участю зірок української естради...

- Якось Михайло Васильович зізнався, що лише раз за своє життя пропустив святвечір у батьківській хаті - коли служив у війську.
- Ще до святвечора ми завше незмінно збираємося разом, у жовтні - на його народини. І, знаєте, він у малому й великому повсякчас такий довірливий і простий, що мимоволі запитуєш себе: невже цей чоловік при таких високих посадах? іншим разом кажу собі: він якийсь такий приземлений, ніби далі отчих порогів ніколи й не бував. А він таким і є, коли приїздить у село. В нашій хаті не затримується. Привітається, спитає, як життя-здоров’я, і гайда на батьківське обійстя. За ним - мій Дмитро, наш син Іван. Розпалюють там вогонь, печуть картоплю, із квашеною капустою смакують її, ведуть свою чоловічу розмову про цей світ, про коріння роду, що нині розростається з Вишиванюків-молодших, їх суджених і вже їхніх дітей - десятьох онуків усіх трьох братів.

А святвечорове дійство - то щось таке особливе! В цей Божий час Михайло Васильович такий дитинний і святошний... Після «Отченашу» й куті береться за улюблену смажену рибу, не співак від природи, але не губиться в колядницькому різноголоссі...

А в Іванівцях навесні зацвітає молодий сад, який не так давно посадив Михайло Вишиванюк на вітцівському ґрунті. Про це мені оповів все той же його старший брат Дмитро, з яким тижнем пізніше ми все-таки зустрілися - в Коломиї. Він не менш образно, ніж його дружина Марія, змалював картину, де Михайло Васильович із садом наодинці, і, за його словами, тоді молодший брат гейби сам стає молодим саджанцем поміж весняного яблуневого саду.

Сьогодні чільник виконавчої влади краю ступає у свій новий десятилітній рубіж. Це мимоволі спонукає до підбиття підсумків прожитого і зробленого. В чому формула успіху Вишиванюка, основа його незаперечного авторитету як адміністратора? В господарському підході до реалізації всіх перспективних і продуктивних ідей, у наполегливості, працьовитості, відкритості для людей. У труді задля їхнього добра проходить життя цього неординарного чоловіка, за плечима якого - 26-річний досвід роботи на відповідальних посадах в аграрній галузі, понад 10 літ керівництва областю. Зазначу, що серед його особистих моральних постулатів є й такі: ніколи не ганьбити своїх попередників на займаній посаді, а до кожної нової справи братися закотивши рукави. Віддається їй сповна і сам, і вимагає цього від підлеглих, котрі добре знають його улюблений вислів, а точніше, беззаперечний наказ: «Це потрібно зробити на вчора!».

Вишиванюк живе мовби у власному особливому часовому вимірі, випереджає події, поспішає жити.