Онуфріїв їхав з друзями на чай і не помітив хабара

І я - не я, і хата не моя, але як то було – я вам не скажу, бо ви куплені, а я святий. Приблизно так, у двох словах можна передати зміст прес-конференції голови фракції ВО «Свобода» в Івано-Франківській міськраді Романа Онуфріїва та голови обласного виборчого штабу ВО «Свобода» Руслана Марцінківа, присвячений подіям вчорашнього вечора.

Нагадаємо: за інформацією прес-центру СБУ, 9 жовтня співробітники спецслужби затримали при отриманні хабара в сумі 30 тисяч доларів США директора департаменту архітектури і містобудування Івано-Франківського міськвиконкому Олега Гаркота. При затриманні підозрюваний у вчиненні злочину перебував в одному автомобілі з головою фракції ВО «Свобода» в Івано-Франківській міськраді Романом Онуфріївим та бізнесменом-забудовником Володимиром Балагурою. Принагідно правоохоронці наділи кайданки і на них.

Чи варто говорити, що в трактуванні «свободівців» вчорашнє затримання виглядало таким, що було спрямовано не проти корумпованого чиновника від архітектури, а саме проти самого Р.Онуфріїва, і звісно ж було нічим іншим, як політичним замовленням проти «Свободи» її кандидата по Івано-Франківському в/о № 83, Олександра Сича, довіреною особою якого Р.Онуфріїв, та ще й замовленням від конкурентів по балотуванню в в/о № 83.

Цікаво, що в поширеному «свободівцями» прес-релізі, О.Гаркот та В.Балагура як учасники вчорашніх подій не фігурували взагалі. Про О.Гаркота згадали тільки тоді, коли треба було натиснути на жалість. Мовляв, поважний старший чоловік, 13 років ходить зі штучним клапаном на серці, а вони – такі-сякі навіть дружину до нього в лікарню не пускають. Про В.Балагуру обидва політики мовчали, немов партизани, до останнього, аж поки журналіст газети «Галичина» прямо не спитав їх: а чому ж шанованого в місті бізнесмена немає на прес-конференції, адже під вартою, якщо вірити численним повідомленням ЗМІ, з усієї трійці наразі перебуває лише О.Гаркот. Як виявилось, В.Балагура також раптом відчув різке погіршення здоров’я і навіть ліг на обстеження до міської клінічної лікарні - отакі-от слабенькі у нас чиновники і бізнесмени. До речі, як повідомили політики, саме В.Балагура був за кермом автомобіля, який блокували СБУ-шники, а О.Гаркот, мовляв, «з машини взагалі не виходив і сидів на задньому сидінні».

Звісно ж, жодного хабара ні пан Онуфріїв, ані його колега по партії Р.Марцінків «не помітили». Щоправда, лідер «свободівської» фракції кілька разів наголосив, що «вони» (маючи, вочевидь, на увазі співробітників спецслужби) - «мастаки» на усілякі фальсифікації і закликав журналістів не вірити ні своїм очам, ані своїм вухам, коли правоохоронці демонструватимуть різного роду аудіо-, відео- чи інші докази (вочевидь, вони все-таки існують) його злочинної діяльності, бо ж він ледь не святий – чесною, мало не титанічною, працею заробляє на свій хліб і взагалі комахи не образить. Для надання своїм словам більшої вірогідності депутат навіть озвучив фантастичну історію про такий собі чарівний телефон вартістю 10 тисяч доларів, який дозволяє не тільки розмовляти голосом іншої людини, а й навіть дзвонити нібито з номера цієї людини. Цей телефон йому начебто продемонстрував якийсь таємничий товариш – працівник силових структур, який навіть телефонував йому з такого апарата і говорив голосом і з номера самого… Олега Тягнибока. Куди вже тут вовку із казки «Вовк і семеро козенят» до оснащення українських спецслужбістів? А їхні колеги з ЦРУ взагалі, як то кажуть, нервово курять у коридорі.

Вочевидь, усвідомивши, що вказана історія занадто вже віддає фантастикою, пан Онуфріїв додав, що коли на нього наділи кайданки, він, мовляв, так рознервувався, що навіть впав у стан афекту та неадекват. В цей час, з його слів, він не контролював, що саме робили правоохоронці з його руками і чим їх намащували.

Своє ж перебування в одному авто з чиновником та бізнесменом головний міський «свободівець» пояснив банально: зустрівся, мовляв, з друзями і їхав з ними на чай. Щоправда, при цьому він чомусь надто вже обурювався, що правоохоронці лізуть у його особисте життя – так, що вже навіть не дозволяють ні йому, ні його друзям «звернутися до друзів за підтримкою». Чи не 30 тисяч доларів, бува, ціна такої підтримки?

Поки Р.Онуфріїв грався у Рея Бредбері, його співрозмовник уявив себе великим правозахисником і борцем зі світовою змовою. Він за будь-що намагався знайти у діях правоохоронців порушення чинного законодавства: і поняті у нього приїхали на СБУ-шному бусику, і затримання відбувалося без міліції (СБУ – окремий самостійний правоохоронний орган. Були би дивним, якби його співробітникам для затримання зловмисників потрібна була б міліція), і сльозогінний газ (балончики з яким, між іншим, практично без обмежень продаються в будь-якому українському збройному чи то мисливському магазині) у нас застосовувати при груповому порушенні громадського порядку (в трактуванні Р.Марцінківа – проти мирної маніфестації) заборонено, і у київських номерах спецслужбівських автівок він угледів змову столичної влади проти «білої і пухнастої» провінційної «Свободи». А ще кмітливий і уважний секретар міськради особисто бачив, як правоохоронці підкинули чи то хотіли підкинути пакет з наркотиками. Ну вірніше з якимось порошком.

Щоправда, коли журналісти запитали, при яких саме обставинах «засвітився» пакет з порошком, виявилось, що пакета, власне, ніхто і не бачив, бо ж Р.Онуфріїв стояв обличчям до стіни, а Р.Марцінків на місці подій з’явився лише згодом. Але ж він міг би бути, правда?

Не особливо горів бажанням розповідати про подробиці свого затримання, як і своєї зустрічі з «друзями», і голова «свободівської» фракції. Журналістам, які задавали йому надто вже незручні питання щодо конкретних обставин, за яких трапились вчорашні події, він раз за разом повторював «я знаю: вам сказали задати це питання», «я знаю: ви потім все одно змонтуєте так, як буде потрібно тим, хто вам це замовив» і т.п., а щодо найбільш цікавих, а відтак таких, що не вписуються у вибудувану «свободівцями» схему, моментів взагалі зазначав, що, мовляв, адвокат заборонив йому говорити більше, ніж написано у прес-релізі.

З усього викладено логічно напрошується питання: а навіщо тоді взагалі було робити прес-конференцію? Чи може журналістів вже вважають за лохів, які повірять у казку про диво-телефон і не задаватимуть дурних питань? Ну що ж, як то кажуть, «Свободу» не спинити…