Якщо ковбаса не з... м’яса

Проблеми із заготівлею молока та виробництвом з нього продукції сумнівної якості, про що «Галичина» вже не раз писала, — далеко не всі біди вітчизняного скотарства. Свої негаразди існують і в м’ясному тваринництві. Надто ж в індивідуальному сегменті аграрного сектору регіональної економіки.

Ось що, приміром, написав у листі до редакції постійний шанувальник «Галичини» Василь Стефак із Великого Ключева на Коломийщині: «Нині в Україні ведуть чимало розмов про розвиток села, особливо про відродження тваринництва. Держава закликає розводити поголів’я ВРХ й навіть роздає дотації за збережений молодняк. і це добре. Та водночас постає запитання: куди потім здати-продати телиць чи биків, яких зберіг до 15-місячного віку — за що уряд компенсує селянам витрати на їхню відгодівлю — та які виростуть і наберуть по 400-500 кг ваги?»

Навіщо утримувати молодняк ВРХ?

«Як показує наш гіркий досвід, великовагову худобу реалізувати нікуди, — пише далі в своєму листі до «Галичини» В.Стефак. — Якщо за одно-двомісячними телятами ще полюють по селах заїжджі підприємці-заготівельники, то важкі «голови» ВРХ продати не так легко. Кудись далеко відвозити худобу своїм ходом немає змоги, а збути її в «рідному» районі майже неможливо. і це при тому, що на його території діє достатньо ковбасних цехів.

Не секрет, що є серед них і потужні комбінати, які виготовляють до 50 тонн виробів з м’яса за місяць. Та вони функціонують переважно, сказати б, у «тіньовому» секторі економіки, а легалізують тільки незначну кількість продукції.

Однак, за нашими спостереженнями, бойні, які обслуговують такі об’єкти, майже не діють. А щоби вмовити-впросити когось із керівництва цих підприємств узяти на забій бика, треба находитись. і то, буває, таки не беруть — і баста. А якщо й візьмуть, то за безцінь. Однак ковбаси, на які встановлюють високі ціни, виготовляють і реалізують безперебійно. Тож стає цікаво: з чого ж тоді виготовляють наші м’ясники ці та інші вироби? Де беруть сировину для них, якщо не заготовляють екологічно чисте м’ясо у живій вазі, вирощене в господарствах району? З контрабандної сировини, яку возять з Польщі чи невідь-звідки ще? Чи з якихось сурогатів? Та в будь-якому разі для чого ж тоді нам, повторюю, важко гарувати, утримуючи молодняк ВРХ, зголошуватися на дотацію від держави, якщо з таким трудом вдається продавати вирощену худобу?

Державний м’ясокомбінат у Коломиї закритий, а на приватні ковбасні цехи органи влади впливу не мають. Зрештою, ніхто з м’ясних ділків і не боїться жодних перевірок — у них усе куплено. і це проблема не лише сільських жителів нашого району, а й усієї області. Необхідно, як на мене, або відновити мережу державних підприємств із заготівлі й переробки худоби, або ж заборонити переробникам закуповувати так звану імпортну сировину. Зрештою, пора й закрити канали контрабанди м’яса. Нехай охочі робити бізнес на ковбасах заготовляють худобу в наших селах за належними цінами й виготовляють з неї доброякісні м’ясні вироби».

Заготівельні «бої» без правил

Наш читач В.Стефак порушив ще одну наболілу проблему — худобу в селян не заготовляють, а м’ясних виробів на споживчих ринках хоч відбавляй. Точніше, тут не одна, а як мінімум дві теми. Але, по-перше, як пояснили в департаменті агропромислового розвитку ОДА, обстановка в державі справді така, що реалізація на м’ясо вирощених биків і телиць — це прерогатива суто самих їхніх власників — сільгосппідприємств чи особистих селянських, або фермерських господарств. Принаймні профільні підрозділи влади, аграрні чи ветеринарно-санітарні служби впливу на таку справу не мають — не в їхніх повноваженнях брати на себе роль брокерів на цих торгах, у яких з обох сторін виступають приватні особи. Хоча, звісно, кооперативи чи інші структури, які зводили б докупи продавців і покупців живої худоби, призначеної на забій, безперечно, згодились би. Та їх немає, а, скажімо, питання про відновлення колишніх так званих заготконтор чи про організацію заготівельної мережі іншого, можливо, сучаснішого, типу навіть не стоїть на порядку денному роботи уряду.

Словом, ринок продажу й купівлі ВРХ як м’ясної сировини ніхто не контролює, не координує й не наглядає за дотриманням на ньому елементарної законності. Але й за цього порядку речей у нечисленних господарствах, де утримують ВРХ, ще якось викручуються. Бо працюють командою, мають широкі ділові зв’язки та й, зрештою, здають худобу гуртом (принаймні по три–чотири особини відразу), що здешевлює транспортні витрати на її перевезення на чималі відстані — приміром, від ПАФ «Жуківської» на Тлумаччині до Івано-Франківського м’ясокомбінату. Самим же селянам доволі сутужно поодинці просувати свої пропозиції на таких стихійних торгах. Їм і справді треба хіба що кооперуватися.

Проте, з другого боку, самоусунення держави з цього важливого сегмента торговельно-економічного життя суспільства призводить до істотних цінових коливань та всіляких зловживань саме у сфері заготівлі худоби від населення, чим займаються переважно приватні особи, бізнесмени, які спритно шастають на своїх авто селами області. Скажімо, на Прикарпатті місцеві фахівці такої справи дружно тримають ціну на рівні 11–12 грн за кілограм живої ваги, а вже заїжджі «майстри» — приміром, тернопільські, платять дорожче — по 15–16 грн. Звичайно, як ми з’ясували за достовірними джерелами, можна знайти і в нас, у тому числі й на тій же Коломийщині, дещо совісніших підприємців, які запропонують нещасному селянинові і по 14 грн за кожен кілограм 400-кілограмової телиці вищої вгодованості, але потрібно справді нашукатися, щоб їх знайти.

Звісно, наведені цифри, як найвищі, так і — тим паче — найнижчі, не відповідають собівартості «виробництва» живого товару, навіть не покривають витрат на відгодівлю молодняка попри державну дотацію за його збереження. Та все ж кожен господар, природно, хотів би продати дорожче плоди своєї нелегкої праці. Однак заїжджі покупці значно рідші гості, ніж свої. Тим-то часто селяни не можуть продати власну худобу і не тому, що немає кому її збути, а через те, що занадто дешево в них хочуть забрати їхню живність, яку вони плекали півтора-два роки.

«Підозрілих» виробів справді чимало

інша проблема, яку порушено в листі, — з якого чи то пак чийого м’яса виготовляють на Івано-Франківщині ковбаси, якщо не з нашого, вирощеного на території області? На таке запитання, приміром, в органах влади відповідають, що походження сировини, з якої виробляють продовольчі товари, призначені для широкого загалу прикарпатських споживачів, — то комерційна таємниця переробних структур, оскільки, мовляв, усі легальні й підпільні ковбасні цехи — приватні. Однак гриф «цілком таємно», яким огорнуто діяльність цих «недоторканних» підприємств, спонукає засумніватися в тому, чи належні вміст і хімічний склад виробів, які вони масово продукують? Чи, бува, не з м’яса бродячих собак готують там фарші для ковбас і сардельок?

Пригадую, як ще на початку 90-х минулого століття один із тодішніх керівників АПК області — нині покійний — нарікав, що пішла мода виготовляти ковбаси без часнику, чого, мовляв, світ ще не видів. Тоді це справді було прецедентом. Але що б той фахівець сказав, якби жив, на те, що ще не так давно споживачам нерідко пропонували, скажімо, не сосиски, а підробки, начинені всіляким непотребом — від соєвої муки до туалетного паперу? Правда, нині ця пошесть уже дещо спала. Однак і в м’ясному виробництві області загальна картина майже та сама, що і в молочному бізнесі, — закуповують мінімум сировини, а виготовляють з неї, додаючи всілякі домішки, максимум продукції сумнівної добротності. і чи є на це рада?

— Наші співробітники систематично здійснюють перевірки суб’єктів роздрібної торгівлі м’ясними товарами, бо це питання нині на особливому контролі, — розповідає головний спеціаліст відділу контролю у сфері внутрішньої торгівлі, послуг, реклами та розгляду звернень громадян Державної інспекції з питань захисту прав споживачів в Івано-Франківській області Оксана КОРИЦЬКА. — Однак з початку цього року ми мали проблеми з тим, оскільки нам не виділяли кошти на проведення лабораторних досліджень відібраних проб товару. Тим часом, самі розумієте, визначити якість м’ясних виробів можна лише у відповідно оснащених лабораторіях. із червня ж гроші на це вже виділяють, тому ті дослідження проводимо регулярно. Зокрема співпрацюємо з ДП «Івано-Франківськстандартметрологія», в якому діє така лабораторія.

А загалом, то протягом 2012-го перевірили 5,38 тонни м’ясотоварів, з яких забракували 1,23 т, тобто 23 відсотки. Втім, бракували через різні порушення. За результатами ж лабораторних досліджень, які проводимо вже кілька місяців, забракували 118 кг перевірених м’ясних виробів, хімічний склад та вміст яких не відповідали вимогам Держстандарту.

Стараємося відбирати для перевірки товари різних виробників — не тільки місцевих, а й нетутешніх. На те, щоби вділяти й останнім належну увагу, націлює нас керівництво ОДА. Адже, як з’ясувалося, на Івано-Франківщині реалізують ковбаси та інші м’ясні вироби, завезені не лише з поблизьких областей, а й, скажімо, з Севастополя та інших куточків України. Тож виникає питання: чи в належних умовах їх виготовляли й транспортували, чи не порушено терміни їхньої придатності тощо?

Але щодо якості виробів суто «своїх» підприємств, то можу навести такі приклади. Зокрема влітку в одному з дитячих таборів виявили 100 кг сосисок «Малятко» першого ґатунку одного з прикарпатських виробників, які не відповідали вимогам за мікробіологічними показниками. Також у роздрібній торгівлі забракували партію виготовленої на іншому підприємстві в області вареної ковбаси «Дитяча з сиром» вищого ґатунку, в якій знайшли крохмаль. На жаль, походження домішок — чи то соєва, чи якась інша — встановити в лабораторії не вдається. Проте в ковбасах вищого ґатунку їх узагалі не може бути, тим паче в дитячих, — ці вироби мають виготовляти суто з самого м’яса.

Решту ж забраковували переважно через відсутність інформації про товар. Згідно з Державними стандартами, які діють в Україні, всі вироби мають надходити до роздрібної торгівлі з відповідним маркуванням. Тобто, скажімо, на кожному батоні ковбаси, яку торговці пропонують покупцям, має бути вказано: хто виробник продукту, його адресу, якому нормативному документові відповідає товар, які склад, назва, дата виготовлення, термін придатності товару тощо. Таке маркування наносять на упаковці або ж указують на ярличку, який чіпляють до ковбаси, якщо її оболонка натуральна.

Проте в роздрібній торгівлі та на споживчих ринках обласного й районних центрів дуже багато продукції без «розпізнавальних знаків». У більшості випадків ми не можемо встановити походження тієї чи іншої ковбаси, оскільки не знаходимо маркування. Його попросту немає. Навіть виявивши у відібраній для лабораторної перевірки продукції щось не те, ми не можемо з’ясувати, хто її виготовив. Тобто виробники цього товару вже порушують вимоги Держстандарту: чи то не хочуть «ускладнювати» собі життя додатковою функцією, маркуючи товар, чи економлять на тому, чи навмисне не повідомляють споживачам необхідної інформації — важко сказати. Та в будь-якому разі, якщо вони свідомо йдуть на таке порушення, то в цьому є щось нечисте. За великим рахунком, у крамницях не мали б брати таку продукцію на реалізацію. Але її приймають. і знову ж таки, чи це наслідок халатного ставлення до обов’язків перед споживачами, чи безвідповідальності-байдужості, чи навмисне так чинять, з’ясувати не можемо. Тому теж закрадаються підозри — чому ж таки роблять, хоча знають, що заборонено.

…Бо й культура споживання низька

— На споживчих же ринках в Івано-Франківську й інших містах області ситуація з ковбасними виробами — взагалі катастрофічна, — продовжує О.Корицька. — По-перше, тут порушують умови їх зберігання. По-друге, значно більше пропонують споживачам виробів без маркування, документів на ті чи інші партії товару, взагалі бракованих. Трапляються й анекдотичні випадки. Пригадую, як торік під час рейду, організованого правоохоронними органами, вразила мене така картина: величезна черга за вареною ковбасою, яку продавали по дев’ять гривень за кілограм. Уявляєте?! На етикетці, правда, писало, що до її складу входить і яловичина, і свинина, й курятина та інші натуральні наповнювачі. Насправді ж м’яса в ній не було жодного. А підприємець, який здійснював ту торгівлю, виправдовуючись, наводив «залізний» аргумент: покупці ж хочуть такого дешевого товару — он скільки їх вишикувалося, тож я їм і пропоную.

Не знаю, чи це від бідності, чи від невігластва люди так кидаються на продовольчу дешевизну. Хіба ж незрозуміло, що не може бути вареної ковбаси за дев’ять чи навіть за 12–18 грн/кг, як нерідко є, якщо закупівельна ціна м’яса вища? Якби споживачі шанували себе і берегли здоров’я власне і своїх рідних, то не купували б такого товару, не вишукували б дешевих харчів у підвалах. Якби покупці були прискіпливіші, не купували немарковану продукцію, запитували б у продавців сертифікати якості тощо, то й виробники і торговці прислухалися б до їхніх вимог і не продукували б абищо. Та оскільки нашим людям, як виглядає, байдуже, що вони їдять, то цим і користають безсовісні ділки.

Отож чимало тут залежить і від позиції споживачів — вони мають робити правильний вибір у придбанні продуктів для себе і своїх родин. А для цього потрібно трохи думати — скажімо, перед тим, як купити молоко чи сметану в селянки, котра на ринку розклала свій товар на землі, варто замислитися, чому вона торгує не за прилавком, де для неї створено всі необхідні умови. Взагалі, над підвищенням культури споживання в суспільстві маємо застановитися всі — від покупців до владного Олімпу.

— Оксано Степанівно, які санкції вживає інспекція до порушників як стандартів виготовлення м’ясних виробів, так і правил торгівлі ними?

— Виробників узагалі не контролюємо, не маємо на те права. Їх перевіряють лише інспектори ветеринарної служби. Правда, колись діяв і орган державного нагляду за виробниками, але цю службу півтора року тому ліквідували. Раніше ми тісно співпрацювали з відділом ринкового нагляду Держстандартметрології, — у відповідь на наші сигнали про недоброякісні, браковані чи підроблені вироби його працівники негайно проводили перевірки й нерідко закривали цілі «несумлінні» виробництва. Проте й цю структуру недавно розформували.

Маємо повноваження здійснювати нагляд і контроль за якістю продукції лише в роздрібній мережі. і то тільки шляхом так званих планових перевірок, про які мусимо повідомляти торговельні заклади за десять днів наперед. Тож самі розумієте, багато недоліків і порушень не виявиш — їх устигнуть заховати. Але й за тим, що знаходимо, можна здогадуватися про масштаби фальсифікації ковбасних виробів. Ще торік часто брали участь і в позапланових перевірках — у згадуваних вище рейдах, які організовували правоохоронці, котрі мають право перевіряти і торговельні точки, й ковбасні цехи без попереджень. Однак цього року таких ініціатив з боку органів міліції ще не надходило.

Тим-то застосовуємо штрафні санкції лише до підприємців-торговців. А ще після виявлення сфальсифікованого товару вимагаємо від його виробника надати документи, які засвідчують, що продукція придатна для споживання й доброякісна. По них уже бачимо, в якій інстанції видали таку довідку, й адресуємо також туди вимогу посилити контроль за якістю продукції конкретного виробника...

Додамо до сказаного, що свого часу й співробітники санітарно-епідеміологічних станцій перевіряли виробників м’ясних товарів і торговців ними стосовно добротності пропонованої споживачам продукції. Однак ці функції від них, як і від органів Держстандарту, теж забрали. Отже, вплив на виробництво та ринок м’ясних харчів, окрім інспекції з питань захисту споживачів, мають нині, повторимо, ще лише правоохоронні структури і служби ветеринарної медицини. Про результати ж нашого спілкування на цю тему з їхніми представниками читайте в «Галичині» надалі.