"Хвала шкільним мундуркам!"

«Всі були однаково одягнуті в мундири – чисті, свіжо випрасувані, ще зі слідами дбайливих маминих пальців. Були, як жовніри одної ранґи. Тільки по черевиках і панчохах, вибагливих, коштовних, не облічених на час і гроші або важких, грубих, на «зріст» і час, можна було вичитати щось про соціяльне становище батьків учениць». «Метелики на шпильках», Ірина Вільде.

Споконвіку з настанням нового навчального року у батьків, які мають вдома школярів, один клопіт – придбати все необхідне для навчання, зокрема вдало підібрати шкільну форму. В новітні часи це далеко не необхідність, а радше добра давня традиція, якої дотримуються вчителі і самі родичі. Вони теж були колись дітьми і тепер у своїх учнях бачать себе, а з ними все те краще, що дала їм школа. Поринаючи в буденність навчального процесу, шкільна форма відходить на «задній план», складається враження, що на зовнішній вигляд школяра уже ніхто не звертає уваги, виняток становлять хіба лише коломийські гімназисти. Що це – впливи гіпертрофованої демократизації, загальна пасивність перехідного періоду чи байдужість до власного минулого?..

Підкреслювати костюмом свою приналежність до того чи іншого навчального закладу почали ще наприкінці позаминулого століття. І наше місто в цьому не було винятком. Надобов’язковим атрибутом студента державної і навіть приватної гімназії був однаковий для всіх однострій. 1893 року розпорядженням міністерства освіти Австро-Угорської імперії спудеї одягнули темно-синю уніформу. На високому кашкеті, який між собою називали «бубном», красувалася відзнака з нікелевої бляшки, що мала рельєфну форму літери G, обведену лавровим вінцем довкола. Це був знак учнів-гімназистів, а школи реальні мали літеру R. Пригадуєте в автобіографії Василя Стефаника, як його біля дошки бив указкою нижче пояса професор природознавства, задерши довгу домоткану «мужицьку» сорочину? Тепер, після введення форми, зовні усі мали вигляд однакового соціального рівня. За таку розкіш потрібно було заплатити кравцеві 30-40 золотих ринських, з плащем – ще 35, що для дітей з селянських родин було надто великим видатком. Через це учні намагалися утримуватися від хлоп’ячих бешкетів та бійок, однак не раз вечорами вони масово цирували свої подерті холошні. Ось як у книжці «У лузі, над Прутом» ділиться своїми дещо ностальгічними «Спогадами гімназиста» колишній учень, а опісля емігрант, інженер Ярослав Зубаль. «У неділю і на свята, директор і деякі старші професори ходили в парадних уніформах, з наполеонівськими шапками, золотими комірами, і шаблею при боці. Учні маршували кляса за клясою, кожен у недільному мундирі. Десь грала бадьорі марші духова оркестра…». Таку патріархальну картину на тлі середмістя Коломиї можна було бачити в період перед Першою світовою війною.

У березні 1932 року набула чинності нова шкільна реформа, яка перепрофілювала восьмикласні гімназії у чотирикласні з подальшим продовженням і закінченням навчання у дво- чи трикласних ліцеях. Відповідною постановою запроваджувався типовий уніфікований одяг для всіх середніх навчальних закладів. Однаковий зразок існував для українців, поляків, німців та юдеїв, як для хлопців, так і для дівчат. Нова класична одіж, яка дещо відрізнялася від напіввійськового австрійського покрою, стала сучасною ознакою статусу, викликала захоплені та зацікавлені погляди перехожих і, звичайно, зобов’язувала до дисципліни й відповідальності. Тканина для гімназійного костюма називалася кангар, того ж темно-синього кольору і була дуже міцною. Штани і рукави піджака мали світло-сині «лямпаси»-вшитки, після сьомого класу – малинові, ґудзики «під срібло» у два ряди. На лівому рукаві розміщувався особливий розпізнавальний знак – номерний щиток. Колишній випускник нашої Alma-mater Володимир Повх згадував: «Гімназист зобов’язувався згідно шкільних правил поведінки бути одягненим в однострій не тільки в гімназії, але всюди, де він бував, щоб його можна було впізнати здалеку: чи то на вулиці, чи в церкві, чи в театрі, чи в кіно». З моралізаторської точки зору це виховувало, і ось ще один приклад від покійного нині пана Повха: «Іду якось тротуаром, якраз навпроти пошти, задивився, і замість покласти лушпиння від зернят до кишені, я викинув його під ноги. Тут же почув грізний окрик і одночасно почув на своїй голові щось тяжкувате: «Стій, пся крев!». Я повернувся і побачив перед собою (страхи Божі!) польського поліцая, що тримав свій «пендрик» – поліційну гумову палицю на моїй голові: «То ти думаєш, що твій мундир дозволяє тобі смітити?». Слово «мундир» він вимовив з притиском і продовжував: «Ану покажи щитик, з якої ти гімназії! Номер 591 сказав йому усе…».

Дівчатам шили плащі з хутром на комірі й рукавах, на зап’ясті – геральдичний щиток з номером, чи то пак своєрідною адресою гімназії. Зимовий плащ для усіх був стандартного службового фасону з тими ж «срібними» ґудзиками і синьою вшиткою на обшлагах рукавів. В українців під сподом була біла або вишита сорочка з атласним бантом на шиї, що було вельми модним атрибутом тієї доби. У дівчат – спідничка плісе-гофре або фартушок до колін з атласу або сатини, блюзка з двома накладними кишенями на грудях, на комірі «срібні» або «золоті» смужки вищих класів. Вони вказували на кількість навчальних літ. Траплялося, що при зустрічі такого поважного учня вояк віддавав військовий салют. Відповідна субординація з привітаннями існувала в учнів до професорів та між хлопцями-студентами до протилежної статі. Якщо хтось з юнацтва дозволяв собі ігнорувати правила загального етикету, то наражався бути покараним адміністрацією закладу.

Головний убір – кашкет – мав стандартний тип з пластмасовим дашком і цератовим пояском, посередині значок: у колі (діаметром приблизно три сантиметри) – відкрита книжка, на ній смолоскип, який символізував просвітництво. Цікаво, що такий самий символ перебрала в повоєнні роки й радянська влада. У приватних гімназіях Українського педагогічного товариства «Рідна школа» дозволялося носити подібну відзнаку на картузі з літерами Р і Ш (емблема нагадувала стилізований тризуб), як на береті, так і на шапці-мазепинці, наче підкреслюючи свою спорідненість з історичним минулим українського гетьмана Івана Мазепи. Деякі екзальтовані польки принципово носили свої національні шапки-»роґатувки».

Поет і трибун Дмитро Павличко, яко екс-учень Коломийської гімназії, у мемуарах також пише про своє відношення до тогочасної шкільної форми: «…єдиною моєю гордістю був студентський жакет мого брата Миколи, в якому він ходив ще за Польщі, будучи студентом Коломийської торговельної школи, так званої Гандлівки. Згодом я мав ушиту в Стопчатові (рідне село Д. Павличка. – Авт.) мазепинку і пишаюся нею».

Можливо, хтось з читачів подумає, що автор не відчуває реалій часу і намагається нав’язати спільноті якісь застарілі анахронізми… Кожен має право на власні переконання, однак, вважаю, ми повинні знати і вчитися того, що сповідували, на чому виховувалися наші предки, далекі та близькі, беручи від них їхні найвищі надбання.

І на закінчення цитатка згаданого вже В. Повха з книжки «Спомин про Коломийську українську державну гімназію»: «Я, як і більшість моїх однолітків, і сьогодні заявляю: «Честь і хвала нашим мундуркам!»