Українська Голгофа

Щороку 5-7 серпня в урочище «Сандармох», що на півдні Карелії, з’їжджаються зі всього світу українці, аби вшанувати пам’ять замордованих на цьому місці енкаведистськими катами на честь «20-лєтія велікого октября» 300 своїх краян.

Там, у непрохідних хащах карельської тайги, за 12 км від старовинного поселення карелів та фінів Мєдвєжегорська, капітан НКВД Міхаіл Матвєєв пострілами в потилицю умертвив поета-неокласика Миколу Зерова, творця театру «Березіль» Леся Курбаса, драматурга Миколу Куліша, галицьких інтелігентів Антона, Остапа і Богдана Крушельницьких, письменників Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, історика академіка Матвія Яворського, професора Сергія Грушевського (брата Михайла Грушевського) та багатьох інших українських інтелектуалів, народжених у вирі Української національно-визвольної революції.Рівно сім років тому автор цих рядків побував у складі української делегації в цьому, як висловився поет, «краї мук та відчаю». Ступаючи по просяклій від крові та встеленій кістками українських невольників карельській землі повз почорнілі від часу й вітрів «сєвєрниє ізби», ховаючи у кишенях руки від пронизуючого до кісток північного вітру (на початку серпня карельська осінь вступає в свої права), ми разом із тодішнім консулом України у Санкт-Петербурзі Миколою Рудьком ішли на місце «української Голгофи» — в урочище «Сандармох».

— Кожне століття, — сказав мені тоді М.Рудько, — має своє дрімуче середньовіччя. і цим дрімучим середньовіччям для нас, українців, була карельська осінь 37-го.

Українці повинні бути вдячні справжньому російському інтелігентові з Петрозаводська Юрієві Дмітрієву, який відкрив для них вселенську трагедію «Сандармоха», порту Кємь на березі Білого моря, звідкіля починалася для сотень тисяч каторжан дорога в соловецьке пекло — Сєкірну гору та острів Анзер, де на місці розстрілу безіменного священика Української Автокефальної Православної Церкви виросла скромна архангельська берізка у вигляді хреста.

Пригадую, що сім років тому наша дорога на Соловки починалася з молитви у Покровській церкві на Подолі в Києві за упокій душ безвинно убієнних у цих страшних місцях українців. У цьому старовинному храмі молилися колись українські гетьмани Богдан Хмельницький та іван Мазепа, а в часи Великої руїни, коли московські попи обманом, підкупом та насильством запроваджували на Гетьманщині «лішонную грєческой єресі і мазєпінства істінно православную вєру», у стінах цієї козацької церковці завжди витав український дух. Сподіваюсь, що й цього року українці вирушили на Соловки, помолившись у цьому храмі, та поклали до підніжжя пам’ятників «убієнним синам України» живі квіти в урочищі «Сандармох», Сєкірній горі та на острові Анзер. Можливо, що серед членів української делегації, як і сім літ тому, є Тетяна Крушельницька — нащадок великої та славної родини Крушельницьких, яка 5 серпня 2005 року біля соловецького каменю, що в селищі Соловецькому, закликала українців не забувати про ціну, яку заплатили їх батьки й діди червоній Москві у жовтні 1937-го, та застерегла їх від диявольської спокуси нового Переяслава з Росією, червоною, білою чи ще якоюсь...

— На цій землі скільки дерев, стільки й хрестів, — сказав мені сім років тому в урочищі «Сандармох» брат відомого українського письменника, автора «Чорного ворона» («Залишенця») Василя Шкляра Іван Шкляр. і це справді так. Буквально на моїх очах активіст санкт-петербурзького «Меморіалу», прізвище якого зараз не пригадую, виколупав із темно-бурої від української крові карельської землі людський череп, який міг належати одному з 1111 соловецьких в’язнів із «київського етапу», яких розстріляли в хащах карельської тайги згідно з наказом «руководства НКВД СССР от 5 августа 1937 года». В оперативних документах, що досі зберігаються в бездонних архівах ФСБ та частково розсекречених у часи президентства Боріса Єльцина, є свідчення енкаведистів, які письмово підтверджують, що розстріли в’язнів в урочищі «Сандармох» почалися 10 серпня, а закінчились наприкінці жовтня 1937-го...

Мабуть, цього року, як і сім літ тому, в урочище «Сандармох», на Сєкірну гору та острів Анзер прийшла карельська осінь. і стоять, як сім літ тому, пообіч старовинного тракту Мєдвєжегорськ-Кємь почорнілі від часу й вітрів «сєвєрниє ізби» — німі свідки страшних злочинів сталінських опричників. Стоять вони, як німа пересторога тим українцям, які готові знову, як і три з половиною століття тому, запрягти свою шию в російське ярмо...