У цивільній авіації США працює літун з Коломиї

У цивільній авіації США працює небагато українців. Серед них – уродженець Коломиї Андрій Юрійович Воєцький.

Він народився 12 березня 1976 року в нашому місті, навчався в Коломийській загальноосвітній школі №8. У 16 років опинився у США. Там навчався в школах м.Сан Дієґо та м.Клівленда, у 1998 році закінчив авіафакультет Університету в м.Колумбус, штат Огайо. Відтоді його службовий і професійний шлях пов'язаний з літаками й небом.

А недавно пан Андрій зі своєю сім’єю приїхав у гості додому, до батьків, до рідної Коломиї. Сьогодні – він гість часопису Коломийські Вісти.

– Пане Андрію, пригадуєте той час, коли Ви приїхали до Америки? Чи не було важко?
– У мене не було часу на смуток. Я приїхав у липні 1992 року, а у вересні треба було йти до школи. Одразу ж зауважу, що американський спосіб навчання суттєво відрізнявся від українського. Зокрема, в Україні в середній школі учнів завантажують і тиснуть з них усі соки, а після цього у вишах іде розслаблення. У США – навпаки. Там у середній школах є спеціальні люди, які вами опікуються. Це такі собі порадники, які на основі співбесід, тестів визначають до чого в подальшому ви можете найбільше надаватися. Вони визначають ваші здібності і радять обрати той чи інший фах.

– Отже, Вам теж радили?
– Так. Очевидно, взяли до уваги мій нахил до точних наук і любов до подорожей…

– А як приятелювали з англійською?
– У школі в Сан Дієґо я був відмінником з англійської мови серед новоприбулих школярів з емігрантський сімей. У Клівленді мене помилково зарахували до школи, в якій навчалися американці. Правда, через два місяці педагоги з’ясували що й до чого та запропонували перейти до школи учнів з емігрантських сімей. Однак ми з однією нашою дівчиною-краянкою запротестували. Нам призначили додаткові тести, які ми успішно склали, і в такий спосіб залишилися в школі, де навчалися американці, для яких англійська мова була рідною.

Навчаючись у школі, я склав два тести в університет. Ну а там навчання значно важче. І, звичайно ж, платне. Крім теоретичних занять, я щодня ходив ще на летовище і займався практично. Освоював з інструкторами літак.

До слова сказати, яких 40% моїх однокурсників так авіафакультет і не закінчили.

– Там навчалися й українці?
– Ні, на тому курсі я був один українець, хоч в університеті був український студентський клуб. Він, правда, складався з українців, які вже народилися в Америці.

– І як називався Ваш перший літак?
– В університетські роки я з інструкторами навчався на двомісному літаку CESNA-152 і на чотиримісному CESNA-172.

– А як відбувся перший політ?
– Перший політ був з інструктором.Ти сидиш за штурвалом і виконуєш три злети і три посадки. Якщо все гаразд, то інструктор каже, що ти готовий виконати соло, тобто летіти без нього. Отже, на згаданому літаку CESNA-152 я набрав висоту до 3 км і з швидкістю 160-180 км/год. здійснив свій перший самостійний політ. При цьому адреналін наскільки зашкалював, що не відчував ефекту. Була й тривога, бо ж на такому легкому літаку ми летіли з інструктором удвох, а це більша вага. А тут я самий, і літак поводиться трохи не так…

– Отже, в 1995 році Ви стали літуном Американської авіації?
– Лише почав ним ставати… Річ у тім, що в американській цивільній авіації є багаторівнева система. Спочатку ти літаєш на легких маломісних літаках, потім здобуваєш нову категорію і отримуєш право літати на більших літаках і т. д. Це треба було б довго пояснювати, але кожен новий рівень – це нові тести і нові випробування. Береться до уваги кількість злетів і посадок, кількість годин і відстаней, які ти налітав і т. д. При влаштуванні до нової авіакомпанії ти знову проходиш тести, співбесіди з психологом тощо.

– І скільки ступенів Вам удалося здобути?
– Сім. При цьому я отримав право бути інструктором і навчав студентів авіафакультету, тобто вже сам навчав таких, як колись я. Це давало мені й досвід, і години польотів, і більшу платню.

– А літуни в США заробляють добре?
– Люди мого фаху є в першій п’ятірці найбільш оплачуваних американських професій. Хоча є в нас, літунів, така не дуже радісна особливість. При переході на працю з однієї авіакомпанії до іншої авіакомпанії до уваги не беруться твої попередні заслуги ані досвід. Тебе ніби карають за такий самовільний перехід і ти мусиш наново складати нові, складні, тести, проходити співбесіди з психологами.

– Спочатку, пане Андрію, Ви працювали…
– В регіональній авіакомпанії Comair у м.Цінціннатті в штаті Огайо. Вона мала 130 літаків і здійснювала авіаперельоти всередині США і між США й Канадою. Я літав спочатку першим офіцером, а відтак капітаном, тобто командиром літака. Це пасажирський літак бразилійського виробництва, і тому ми його поміж собою так і називали – «Бразилія». Спочатку я літав на 32-місному літаку цієї марки. А потім на 50-місному, на 70-місному літаку GRJ канадського виробництва. У тій авіакомпанії я відпрацював вісім років.

– І звичайно ж, мріяли працювати на міжнародних авіалініях?
– Про це мріє більшість пілотів… Наприклад, якщо ви відлітали капітаном упродовж 12 років на регіональних авіалініях, то заробите на рік до 120 тисяч доларів, а якщо на міжнародних – до 220 тисяч доларів. Отже, всі про це мріють.
У 2008 році я досяг мети і мене прийняли до авіакомпанії Continental з осідком у м.Х’юстон в штаті Тексес, або як кажуть в Україні, Техас. Там я літав першим офіцером на чотирьох моделях «Боїнґів», які перевозили пасажирів на Європейський і Американський континенти. Однак у 2009 році я став безробітним, бо авіакомпанія з 5000 літунів скоротила 147, і мене в тому числі. Був непростий період мого життя, я просидів два з половиною роки без роботи, хоча мені частково платили. Я шукав працю. Мав співбесіду навіть в українському «Аеросвіті».

– Тепер Ви працюєте в авіакомпанії United Аir Lines…
– Так, мені це вигідно, бо база цієї авіакомпанії є в м.Клівленді, де я мешкаю. Я літаю на «Боїнґу-737» п’ятьох моделей. Він бере на борт від 120 до 190 пасажирів і здійснює рейси на Карибські острови та в Південну Америку. Торік, наприклад, я налітав 650 годин. Ну і трохи гонору – саме наша авіакомпанія здобула право перевозити олімпійську збірну США на Олімпійські ігри до Лондона.

– А чи були у Вас, пане Андрію, складні ситуації під час польотів?
– На жаль, було кілька… У 1999 році в моєму двомоторному пасажирському літаку «Piper Navajo» під час польоту розірвало правий мотор. Це був чартерний рейс і я перевозив сімох пасажирів. Але я зробив аварійну посадку з одним мотором і посадив літак у незапланованому аеропорту. І аж після посадки десь через 10-15 хвилин в мене затремтіли коліна. Тоді мене похвалили і дали відпустку…

У 2007 році під час польоту до Нью-Йорка на посадці ніяк не відкривалися на крилах флебси, які сприяють сповільненню швидкості літака. Я тоді був капітаном і мусив швидко приймати рішення. Причому зі мною повинен був погодитися перший офіцер. Стюардеса наказала пасажирам зігнутися і міцно пришпилитися пасками. І ми щасливо приземлилися…

Або найсвіжіший випадок, який стався в небі навесні цього року… Ми летіли з Нью-Йорка на Лос-Анджелес і над Солт Лейк ситі до нас телефонує стюардеса та схвильовано каже, що в салоні помирає один пасажир. Річ у тім, що сестра того хворого дала йому приписані лікарем піґулки, від яких у нього зупинилося серце. Ми доповіли про це на землю диспетчерам, а ті підключили до розмови лікаря. І так ми говорили одні з одними – диспетчер, лікарі, стюардеси і ми, пілоти. Це була екстремальна ситуація, бо йшлося про життя чи смерть людини. І знову я мусив у погодженні з колегами приймати рішення і незаплановано сідати у Лас-Веґасі. Рейс наш через це затримався на 3,5 години, але пасажир залишився живий. І це найголовніше…

– За такі вчинки керівництво нагороджує пілотів?
– Керівництво аналізує нашу роботу, заохочень нема, бо вважається, що це наш обов’язок. Є постійні тренування і вдосконалення.

– Пане Андрію, є небесне і земне. Небесне – це Ваша праця, а земне – це сім’я. Ваша дружина – американка?
– Ні, українка, з Коломиї. Ми з нею запізналися на одному з коломийських весіль і 2004 року одружилися. Звати її Оля, вона навчалася в Коломийському педучилищі на музичному відділенні. Тепер навчається в одному з американських коледжів. Ми маємо двох дітей – Сашка й Каріну. Маємо свою оселю і навіть яхту, на якій плаваємо в озерах між США й Канадою. Знаєте, колись я відзначав у товаристві отримання кожної нової ліцензії на польоти, але тепер я віддаю перевагу сім’ї. Сім’я для мене на першому місці.

– А до української громади належите?
– Звичайно. Ми належимо до греко-католицької парафії святої Покрови у Клівленді, святкуємо наші християнські свята, на які моя дружина смачно готує українські традиційні страви.

– А як Вам виглядає Коломия?
– Це моє рідне місто, де живуть мої батьки, моя рідня, друзі. Тут я ходив до школи, захоплювався філателією, радіосправою, мотокросом.Правда, дороги за час моєї відсутності не змінилися, по них краще літати, ніж їхати. Та й політики у вашому повсякденному житті надто багато. Але це місто мого дитинства і воно мені любе завжди…

– Пане Андрію, бажаю Вам від імені краян щасливих польотів у синіх небесах над планетою, що зветься Земля.
– Дякую.